Королівська дорога - Сторінка 11

Його білий колір здивував Клода, тому що сам пісковик був фіолетовий. Перкен обернувся, і Клод побачив білу, як пил, досить широку виїмку.

Тепер взявся до роботи він, а Перкен продовжував розчищати під'їзд. Транспортувати блоки буде нелегко, і, найпростіше, мабуть, — це перекинути їх з одного боку на інший. Ось тільки треба спочатку позабирати розкидане каміння. Метр за метром під'їзд ставав довшим, а тіні коротшими. Здавалось, навкруги не існує нічого: ні щораз сліпучішого світла, ні щораз коротших тіней, ні щораз більшої спеки, лише удари молотка. Спека не просто гнітила — вона діяла, мов отрута, разом із потом висмоктувала сили. Піт витікав навіть з-під темних окулярів, і на вкритому пилом обличчі пролягли дві довгі борозни. Клод бив майже байдуже — так само рухається людина, яка заблукала в пустелі. Стомлена свідомість лише нотувала удари: "Удар. Ще удар…" Все дробиться: і джунглі, і храм… Стіна в'язниці й набридливі, мов звук терпуга, нескінченні удари.

І раптом — порожнеча, здавалось, усе знову ожило, стало на своє місце. Клод, приголомшений, завмер. Перкен, не чуючи ударів, аж відступив назад. То зламався роздвоєний кінець молотка.

Він підбіг до Клода, схопив молоток і спробував бити місцем зламу, але, побачивши марність своєї спроби, розлючено хряснув ним щосили об камінь, як це нещодавно робив Клод, Зрештою сів і почав міркувати. Про всяк випадок вони купили декілька руків'їв, а от молоток був один…

Клода охопило передчуття катастрофи. Але, може, щось спаде йому на думку? Та його знемагали втома, відраза та нехіть виснаженої людини. Лягти… Нарешті джунглі показали свою силу. Він відчув свою залежність, брак волі й навіть плоті. Здавалось, кров витікала крапля за краплею… Клод уявив, як він, непритомний від лихоманки, лежить, скоцюрбившись та притуливши руки до грудей, і з почуттям полегшення віддається на милість джунглів і спеки. Лише страх примушував його боротися до кінця. З трикутної виїмки тихенько в'юнилася цівка пилу; блискуча й біла, наче сіль, своїм падінням вона ще більше підкреслювала масивність каміння та вічність його буття; навіть погляд, і той не міг вирватися звідси. Він ненавидів осоружне каміння, мов живу істоту; саме ця ненависть, яка постійно підстерігала його, а він накопичував її упродовж довгого шляху, перетворившись раптом на поривання, вже протягом багатьох місяців наповнювала його життя змістом.

Він намагався закликати на допомогу свій розум, який джунглі запаморочили зовсім… У даний час мова не йшла про розумне життя, а про те, що за будь-яку ціну треба було вижити. Трохи притуплений джунглями інстинкт примушував його, зціпивши зуби, йти супроти цього каміння.

Роздивляючись краєм ока виїмку, яку він зробив з якоюсь дурнуватою обережністю, Клод підняв молоток і, добре розмахнувшись, ударив з усієї сили. Знову зав'юнилася цівка пилу. Його ненависть зосередилась на ній, і він, хитаючись на ногах, мов маятник, тяжко гепав у те місце, де був тулуб і руки. Крім рук і грудей не бачив нічого. Розтоптана надія останніх років і почуття поразки вилились у несамовиту лють; все його життя зараз зосереджувалось у тому шаленому гупанні, яке лунало далеко довкруг і приносило таким чином хоч якесь полегшення.

Клод перестав гупати. Перкен нахилився над стіною.

— Зачекайте! Затиснутий лише камінь, який ми б'ємо. Погляньте вниз — він просто стоїть. Так само, як і камінь, що був зверху. Треба зрушити його з місця — тоді він не матиме опори… Все одно виїмка нічого не дасть…

Клод гукнув двох камбоджійців; він щосили тягнув камінь догори, а ті штовхали. Дарма — земля та рослини міцно тримали його у своїх цупких обіймах. Він знав: кхмерські храми не мають фундаменту, тому наказав викопати довкола неглибокий рів, щоб зрушити камінь. Спочатку селяни працювали дуже швидко, але згодом почали копати все повільніше й повільніше — боялися, що блок покалічить руки. Тоді Клод узявся копати сам. Коли яма була досить глибокою, він зрубав кілька стовбурів і поробив з них підпори. Одяг його просяк запахом вологої землі, зогнилого листя та вимитого дощами каменю.

Нарешті Клод і Перкен зуміли витягти блок — він хитнувся і показав нижню грань, вкриту безбарвними стоногами, які намагались заховатися під спід.

Тепер у них були голови та ноги танцівниць, їхні ж тіла залишились на середньому блоці, що стирчав зі стіни, мов горизонтальний шпиль.

Перкен узяв молоток (і почав гамселити у верхній камінь. Він сподівався, що той подасться під першим ударом, але камінь навіть не ворухнувся. У пориві люті Перкен все гамселив і гамселив… На якусь мить йому видалось, ніби через нестачу кулеметів його військо зазнало нищівної поразки — наче дикі слони промчали вихорем крізь його шеренги. Од того безупинного гупання тьмарилася свідомість…

І раптом звук від удару став якийсь інший. Йому перехопило подих. Він зірвав окуляри — блакитно-зелений світ заполонив його зір, але, кліпнувши, його очі не побачили нічого, лише втупились у розколину, в якій відбивалося сонце. Головна частина кам'яної різьби, мов одрізана голова, також лежала в траві.

Перкен поволі глибоко вдихнув повітря. Клод також розслабився: на радощах він навіть пустив сльозу. Життя знову заволоділо ним, мов вода утоплеником, його заполонила безпричинна вдячність, як і тоді, коли він уперше побачив різьбу. Між цим камінням, яке лежало зламом догори, джунглями, храмом і ним самим нарешті запанувала злагода. Він уявив, як блоки стоятимуть вкупі — таких танцівниць він ще не бачив. "Тепер ще залишилося покласти їх на візки…" — свердлила мозок думка. Трохи задрімавши, він задля цього примусив себе прокинутись. Камбоджійці перекочували блоки один за одним по очищеній від уламків землі. Клод, роздивляючись так тяжко здобутий скарб, чув приглушене гупання — то каміння безжалісно розчавлювало стебла рослин; напівпритомний, він рахував ті удари так, як скупий рахує гроші.

Камбоджійці зупинилися перед заваленим входом. Буйволи, які стояли з протилежного боку, не ревіли, але було чути, як вони б'ють копитами по землі. Перкен зрубав два стовбури, обмотав мотузками один блок і прив'язав до нього стовбур. Камбоджійці взялися за стовбур, але підняти не змогли. Тоді замість одного камбоджійця став бой, замість другого — він сам.

— Підносьте!

Раптом тріснула гілка, потім ще й ще. Тріск наближався. Клод став і взявся розглядатись довкола, проте не помітив у джунглях нічого підозрілого. Може, ховався цікавий житель з поблизького села?.. А може, Свай?.. Клод дав знак Перкенові, який також став під стовбур, і, витяг-ши пістолет, підійшов до того місця, звідки чувся тріск. Камбоджійці, почувши хрускіт, насторожились. Перкен підставив під стовбур плече і також витяг пістолет. Клод зробив кілька кроків у глиб лісу, але побачив лише напівтемряву та порозвішуване то тут, то там павутиння. Угледіти тубільця в джунглях, де він виріс, практично неможливо. Перкен стояв на місці. Гілки над головою Клода зігнулись, потім випростались знову — і вони побачили сірі кулі, які пострибали з гілки на гілку. Мавпи. Розлютившись і водночас заспокоївшись, Клод обернувся — він сподівався почути сміх, але ніхто з камбоджійців не сміявся. Перкен тим більше. Клод наблизився до нього.

— Мавпи!

— Не тільки. Мавпи не ламають гілок.

Клод заховав пістолет назад у кобуру. Серед

запалої тиші та задухи джунглів цей його рух видався якимсь зайвим…

Він підійшов до завмерлої групи людей і зайняв своє місце під стовбуром. Кількох хвилин було достатньо, щоб пройти через уламки. Виконуючи наказ Клода, погоничі під'їхали так близько, що не залишалося місця, тому Перкен наказав їм від'їхати трохи назад. Стежачи за своїми низькорослими буйволами, вони зовсім не звертали уваги на обв'язані мотузками брили.

Клод зостався один. Візки поволі, мов на морі човни, щезали в заростях, їхні осі без угаву рипіли, і через рівні проміжки чулися приглушені удари… "Колеса, мабуть, наїздять на пні", — подумав Клод. Він дивився на слід, який залишали у заростях візки — поодинокі очеретини випрямлялися, а на молоткові заблищав сонячний промінчик. Він відчував, як кожен його м'яз розслабився, а втома наганяла сонливість. Однак джунглі вже не так гнітили і лякали його, душу тішило відвойоване у них каміння. Він уже й не думав про нього — всі думки тепер були прикуті до навантажених візків, які, порипуючи від тягаря, рухались у напрямку ближніх гір. На рукав уже встигли нападати червоні мурахи, Клод швиденько струсив їх, стрибнув на коня і наздогнав валку. Згодом, коли дорога поширшала, він обігнав візки, на яких дрімали погоничі.

На землю спала ніч. Позаду залишився ще один відтинок нелегкого шляху. Буйволи випряжені, візки накриті. Аж ось і довгожданий відпочинок… Клод походжав серед пальм, на яких трималися солом'яні хижі тубільців. Перед глиняними статуетками Будди горіли палички; захищені зверху солом'яним дашком, вони жевріли світлими цятками в місячному промінні. Ззаду нечутно наблизилась тінь — Клод обернувся. Перед ним стояв бой, чий чорний силует чітко виднівся на тлі ясного листя бананових пальм.

— Пане, Свай утік.

— Ти впевнений?

— Так.

— Баба з воза — коням легше.

Бой, який ходив босоніж, зник, ніби розтанув у місячному сяйві. "Він таки знає свою справу", — подумав Клод.

Скорше всього, Свай виконував чийсь наказ… Клода приваблювала зовсім не перемога над ворогом, а боротьба з ним. Він простягся на візку біля Перкена, який, розкинувши руки, спав на животі.

Клод ніяк не міг заспокоїтись, збуджений тим, що нарешті має скарб. При місячному сяйві голоси селян, що чулися все рідше й рідше, здавалося, бриніли загадково.

З хижі вождя ще чувся чоловічий голос та метушня, аж ось втихли й вони — запала мертва тиша.

Серед ночі Клода розбудив якийсь дивний шум — такий тихий, що Клод здивувався, як він міг розбудити його. Ніби хтось тягнув по землі гілки. Його погляд відразу впав на каміння, з одного боку спав він, з іншого — Перкен. На село, де перебувають білі, розбійники навряд чи нападуть. Чим більше він приходив до тями, тим більше відчував утому. Він трохи пройшовся довкола, проте не побачив нічого підозрілого, крім сплячого села та власної тіні — довгої і голубуватої… Знову ліг і ще добру годину чуйно прислухався.