Котлован

Андрій Платонов

КОТЛОВАН

Повість.

Переклад: Віктор Часник

1

В день тридцятиліття особистого життя Вощеву дали розрахунок з невеликого механічного заводу, де він здобував кошти для свого існування. У документі про звільнення йому написали, що він усувається з виробництва внаслідок зростання слабосилості в ньому і задумі серед загального темпу праці. Вощев взяв на квартирі речі в мішок і вийшов назовні, щоб на повітрі краще зрозуміти своє майбутнє. Але повітря було порожнє, нерухомі дерева дбайливо тримали спеку в листях, і нудно лежала пилюка на безлюдній дорозі — в природі було таке становище.

Вощев не знав, куди його тягне, і сперся в кінці міста на низьку огорожу однієї садиби, в якій привчали безсімейних дітей до праці і користі. Далі місто припинялося — там була лише пивна для заробітчан і низькооплачуваних категорій, яка стояла, як установа, без всякого двору, а за пивною височів глиняний пагорб, і старе дерево росло на ньому одне серед світлої погоди. Вощев добрів до пивної і увійшов туди на щирі людські голоси. Тут були невитримані люди, що вдавалися до забуття свого нещастя, і Вощеву стало затишніше і легше серед них. Він був присутній в пивній до вечора, поки не зашумів вітер мінливої погоди; тоді Вощев підійшов до відчиненого вікна, щоб помітити початок ночі, і побачив дерево на глинистому пагорку — воно хиталося від негоди, і з таємним соромом загортались його листя.

Десь, напевно в саду радторгслужбовців, нудився духовий оркестр; одноманітна, нездійснена музика неслася вітром в природу через пустку біля яру; нездійснена тому що йому нечасто належала радість, і він нічого не міг учинити рівнозначного музиці та проводив свій вечірній час нерухомо. Після вітру знову настала тиша, і її покрив ще більш тихий морок. Вощев сів біля вікна, щоб спостерігати ніжну темряву ночі, слухати різні сумні звуки і мучитися серцем, оточеним жорсткими кам'янистими костями.

-Гей, харчовий! — пролунало в уже замовкшому закладі. — Дай нам пару кухликів — в порожнину налити!

Вощев давно виявив, що люди в пивну завжди приходили парами, як наречені, а іноді цілими дружними весіллями. Харчовий службовець на цей раз пива не подав, і двоє прийшлі покрівельники витерли фартухами спраглі роти.

— Тобі, бюрократ, робоча людина одним пальцем повинна наказувати, а ти пишаєшся!

Але харчовий беріг свої сили від службового зносу для особистого життя і не вступав у розбіжності.

— Установа, громадяни, закрита. Займіться чимось на своїй квартирі.

Покрівельники взяли з блюдечка в рот по солоної сушці і вийшли геть. Вощев залишився один в пивній.

— Громадянин! Ви вимагали тільки одну кружку, а сидите тут безстроково! Ви платили за напій, а не за приміщення!

Вощев захопив свій мішок і відправився в ніч. Небо запитально світило над Вощевим болісною силою зірок, але в місті вже були погашені вогні, і хто мав можливість, той спав, наївшись вечерею. Вощев спустився по крихтам землі в яр і ліг там животом вниз, щоб заснути і розстатися з собою. Але для сну потрібен був спокій розуму, довірливість його до життя, прощення прожитого горя, а Вощев лежав в сухий напрузі свідомості і не знав — чи корисний він в світі або все без нього благополучно обійдеться? З невідомого місця подув вітер, щоб люди не задихнулися, і слабким голосом сумніву дав знати про свою службу приміський собака.

— Нудно собаці, він живе завдяки одному народженню, як і я.

Тіло Вощева зблідле від втоми, він відчув холод на віях і закрив ними теплі очі. Пивник вже освіжав свій заклад, вже хвилювалися кругом вітри і трави від сонця, коли Вощев з жалем відкрив очі, що налилися вологою силою. Йому знову треба було жити і харчуватися, тому він пішов у завком — захищати свою непотрібну працю.

— Адміністрація каже, що ти стояв і думав серед виробництва, — сказали в завкомі. — Про що ти думав, товариш Вощев?

— Про план життя.

— Завод працює по готовому плану тресту. А план особистого життя ти міг би опрацьовувати в клубі або в червоному куточку.

— Я думав про план спільного життя. Свого життя я не боюся, воно мені не загадка.

— Ну і що ж ти б міг зробити?

— Я міг вигадати щось на кшталт щастя, а від душевного сенсу покращилася б продуктивність.

— Щастя відбудеться від матеріалізму, товариш Вощев, а не від сенсу. Ми тебе відстояти не можемо, ти людина несвідома, а ми не хочемо опинитися в хвості мас.

Вощев хотів попросити який-небудь найслабшої роботи, щоб вистачило на прожиток: думати ж він буде в позаурочний час; але для прохання потрібно мати повагу до людей, а Вощев не бачив від них почуття до себе.

— Ви боїтеся бути в хвості: він — кінцівка, і сіли на шию!

— Тобі, Вощев, держава дала зайву годину на твою задумливість — працював вісім, тепер сім, ти б і жив — мовчав! Якщо всі ми відразу замислимося, то хто діяти буде?

— Без думи люди діють безглуздо! — вимовив Вощев в роздумі.

Він пішов з завкому без допомоги. Його піший шлях лежав серед літа, по сторонам будували будинки і технічний благоустрій — в тих будинках будуть безмовно існувати донині безпритульні маси. Тіло Вощева було байдуже до зручності, він міг жити не знемагаючи в відкритому місці і нудився своїм нещастям під час ситості, в дні спокою бувшої квартирі. Йому ще раз довелося минути приміську пивну, ще раз він подивився на місце свого нічлігу — там залишилося щось спільне з його життям, і Вощев опинився в просторі, де був перед ним лише горизонт і відчуття вітру в схилене обличчя. Через версту стояв будинок шосейного наглядача. Звикнувши до порожнечі, наглядач голосно сварився з дружиною, а жінка сиділа біля відчиненого вікна з дитиною на колінах і відповідала чоловікові вигуками лайки; сама же дитина мовчки щипала оборку своєї сорочки, розуміючи, але нічого не кажучи. Це терпіння дитини підбадьорило Вощева, він побачив, що мати і батько не відчувають сенсу життя і роздратовані, а дитина живе без докору, виростаючи собі на муки. Тут Вощев вирішив напружити свою душу, не шкодувати тіла на роботу розуму, з тим щоб незабаром повернутися до дому дорожнього наглядача і розповісти осмисленій дитині таємницю життя, що весь час забувається його батьками. "Їх тіло зараз блукає автоматично, — спостерігав батьків Вощев, — сутності вони не відчувають" .

— Чому ви не відчуваєте суті? — запитав Вощев, звернувшись у вікно. — У вас дитина живе, а ви лаєтеся, вона же весь світ народилася закінчити. Чоловік і дружина зі страхом совісті, прихованої за злостивістю лиць, дивилися на свідка. — Якщо вам нічим спокійно існувати, ви б поважали свою дитину — вам краще буде.

— А тобі чого тут треба? — зі злісною тонкістю в голосі запитав наглядач дороги. — Ти йдеш і йди, для таких і дорогу замостили ...

Вощев стояв серед шляху не наважуючись. Сім'я чекала, поки він піде, і тримала своє зло у запасі.

— Я б пішов, але мені нікуди. Далеко тут до іншого якого-небудь міста?

— Близько, — відповів наглядач, — якщо не будеш стояти, то дорога доведе.

— А ви шануйте свою дитину, — сказав Вощев, — коли ви помрете, то вона буде. Сказавши ці слова, Вощев відійшов від будинку наглядача на версту і там сів на край канави; але незабаром він відчув сумнів у своєму житті і слабкість тіла без істини, він не міг далі працювати і ступати по дорозі, не знаючи точного устрою всього світу і того, куди треба прагнути. Вощев, стомлений роздумами, ліг в пилові, проїжджі трави; було жарко, дув денний вітер, і десь кричали півні на селі — все віддавалося безвідповідальному існуванню, один Вощев відокремився і мовчав. Померлий, палий лист лежав поруч з головою Вощева, його приніс вітер з далекого дерева, і тепер цьому листу належала смиренність в землі.

Вощев підібрав відсохлий лист і сховав його в таємне відділення мішка, де він зберігав всякі предмети нещастя і безвісності. "Ти не мав сенсу життя, — зі скупістю співчуття вважав Вощев, — лежи тут, я дізнаюся, нащо ти жив і загинув. Раз ти нікому не потрібен і валяєшся серед усього світу, то я тебе буду зберігати і пам'ятати ".

— Все живе і потерпає на світі, нічого не усвідомлюючи, — сказав Вощев поблизу дороги і встав, щоб іти, оточений загальним терплячим існуванням. — Наче хтось один або кілька небагатьох витягли з нас переконане почуття і взяли його собі.

Він йшов по дорозі до знемоги; знемагав же Вощев скоро, як тільки його душа згадувала, що істину вона перестала знати. Але вже було видно місто далеко; диміли його кооперативні пекарні, і вечірнє сонце висвітлювало пил над будинками від руху населення. Те місто починалося кузнею, і в ній під час проходу Вощева чинили автомобіль від бездорожньої їзди. Жирний каліка стояв біля конов'язі і звертався до коваля:

— Мишко, насип тютюнцю: знову замок вночі зірву! Коваль не відповідав з-під автомобіля. Тоді покалічений штовхнув його милицею в зад.— Мишко, краще кинь працювати — насип: збитків нароблю!

Вощев призупинився близько каліки, тому що по вулиці рушив з глибини міста стрій дітей-піонерів з втомленою музикою попереду.

— Я ж вчора тобі цілий рубль дав , — сказав коваль. — Дай мені спокій хоч на тиждень! А то я терплю-терплю і милиці твої спалю!

— Пали! — погодився інвалід. — Мене хлопці на візку доставлять — дах з кузні зірву! Коваль відволікся видом дітей і, добріючи, насипав однорукому тютюну в кисет: — Грабуй, сарана!

Вощев звернув увагу, що у каліки не було ніг — однієї зовсім, а замість іншої знаходилася дерев'яна приставка; тримався понівечений опорою милиць і підсобною напругою дерев'яного відростка правої відсіченої ноги. Зубів у інваліда не було ніяких, він їх спрацював начисто на їжу, зате наїв величезне обличчя і огрядний залишок тулуба; його коричневі, скупе відкриті очі спостерігали сторонній для них світ з жадібністю знедоленості, з тугою накопиченої пристрасті, а в роті його терлися ясна, вимовляючи нечутні думки безногого. Оркестр піонерів, віддалившись, заграв музику молодого походу. Повз кузні, з свідомістю важливості свого майбутнього, ступали точним маршем босі дівчинки; їх слабкі, підростаючі тіла були одягнені в матроски, на замислених, уважних головах вільно лежали червоні берети, і їх ноги були покриті пухом юності. Кожна дівчинка, рухаючись в міру загального ладу, посміхалася від почуття свого значення, від свідомості серйозності життя, необхідної для безперервності ладу і сили походу.