Ювенільне море (Море юності)
- Андрій Платонов -Андрій Платонов
ЮВЕНІЛЬНЕ МОРЕ
(МОРЕ ЮНОСТІ)
Переклад: Віктор Часник[/cita
День за днем йшов чоловік в глибину південно-східного степу Радянського Союзу. Він уявляв себе паровозним машиністом, льотчиком повітряфлоту, геологом-розвідником, який досліджує вперше безвісну землю, і всякою іншою організованою професійною істотою — аби зайняти голову безперебійною думкою і відвернути тугу від серця.
Він упорався — вже на ходу — відкрити першу причину землетрусів, вулканів і вікової перебудови земної кулі. Ця причина, завдяки кмітливості пішохода, полягала в змінному астрономічному русі земного тіла по небезпечному простору космосу; а саме як тільки, хоча б на мить, земля урівноважиться серед розмаїття зіркових впливів і призведе в гармонію весь свій складний коливально-поступальний рух, як зустрічає незнайому умову в киплячому всесвіті, і тоді рух землі змінюється та погашається інерція розігнаної планети, чим призводить земне тіло в здригання, в повільну переробку всієї маси, починаючи від центру і закінчуючи, можливо, пір'ястими хмарами. Таке міркування пішохід вважав не чим іншим, як початком власної космогонії, і знайшов в тому своє задоволення.
В кінці п'ятого дня ця людина побачила вдалині, в площині стомлюючого простору кілька чорних землянкових жител, беззахисно розташованих в порожньому місці.
Поки пішохід поспішав до того поселення, настав морок і в одному житлі запалили світло.
Поселення виявилося садибою: навколо великого двору стояли чотири землебитних будинки і один великий дерев'яний сарай, обвалений по низу землею, в якому різні тварини подавали свої голоси. Біля сараю бігав на рискалі і бушував від злоби собака.
На дворі всюди пахло теплом тваринного життя. Навколо лежав смирний смутний степ, нагрітий денним сонцем, і чоловік, що прийшов, відчув добро тутешнього життя і захотів спати. В одному вікні землебитного житла горів вогонь. Прибулий підійшов до вікна і побачив літнього чоловіка, який сидів біля лампи і читав через окуляри старовинну книгу в заіржавілий, залізній палітурці. Він повільно шепотів щось тонкими всохлими губами і тяжко зітхав, коли перевертав сторінку, мабуть, знемагаючи своїм враженням від читання.
Пішохід увійшов в низьку кімнату і привітався зі старим читцем.
— Здрастуй, — не поспішаючи відповіла літня людина. — Устрявати прийшов?
— Ні, — сказав пришелець і запитав: — Що тут таке?
— Тут м'ясорадгосп нумер сто один, — сказав той, що читав книгу і, подивившись в сторінку, прочитав звідти якесь чергове старе слово. — А тобі що потрібно? Ти тут, братику, зі своїми питаннями не устрявай!
— А можна мені побачити директора? — запитав прибулий.
— Можна, — відповів неохоче літній чоловік. — Дивись на мене — це я ось директор. А ти думав: директор тут хтось особливий — це ж я!
Пішохід вийняв папір і дав його директору. В папері повідомлялося, що в систему м'ясорадгоспів відряджається інженер-електрик сильних струмів товариш Микола Вермо, який закінчив, крім того, музтехнікум по класу народних інструментів, доти ж він був ряд років слюсарем, годинниковим механіком, шофером і ще дечим, в порядку опробування професій, що вказувало на безвихідну енергію тіла цієї людини, а тепер він мчить в дійсність, заряджений природним талантом і політехнічною освітою. Такою була приблизна тема супровідного відношення, що подав інженер Вермо в радгосп.
Прочитавши документ, директор раптом зрадів і став говорити з гостем на історичну, світоглядну і літературознавчу тему. Він любив усі теми, крім скотарства, і охоче віддавав думку будь-якій далекій перспективі, аби вона знаходилася на сто років попереду або на стільки ж назад.
Директор відчув тепер навіть невелику повагу до культурного службовця з огляду на те, що він не устрявав з думками, а сидить мовчки і слухає.
Тварини давно перестали подавати голоси і задрімали до світанку в своїх скотомісцях. У землебитному будиночку, де сиділи двоє людей, від лампи і висловлених слів стало душно, нудно, і Микола Вермо заснув на стільці проти директора. Собака теж замовк на той час, не отримуючи зі степу відгомону на свою злобу, мабуть, він змирився з відсутністю ворога і заснув в порожньому гарбузі, що замінює йому будку. Цей гарбуз радгосп виростив рік тому назад, щоб показати його на районній виставці як експонат агрономічної старанності. І дійсно, гарбуз отримав премію, а потім з того гарбуза вибрали внутрішність і зробили з нього собачу будку, оскільки кухарки радгоспу відмовилися обробляти для харчування такі занадто потужні овочі.
— Ти не бачив нашого гарбуза? — запитав директор у Вермо; але Вермо спав. — ти б глянув: велика рослина! Корисна площа нашого гарбуза — половина квадратного сажня. У нас на далекому гурті цілих сто штук таких видовбаних гарбузів: в них сплять доярки і гуртоправи. Я цілу житлокризу цими гарбузами вирішив ... Ох, ти спиш вже? Ну спи, бідна людина, а я ще почитаю ...
І директор знову заглибився увагою в старовинну залізну книгу, що викладала історію Івана Грозного, приклавши до голови, що задумалась та засумувала, кілька пальців правої руки.
Через півгодини прибулець — молодий чоловік прокинувся від незручності і задивився в обличчя директора.
— Що ви таке? — запитав Вермо. — Я ж, може бути, зумію відобразити вас в звуці: я музиці навчався.
— Відобрази, — з потішанням погодився директор. — Я Адріан Умрищев: я повинен у тебе звучати потужно. Адже я припускаю потрапити в вічний штатний список історії як моральна і розумно-культурна особистість перехідної епохи. Тому ти створи мене якомога густіше і веди по музиці басом. Я люблю оркестри! Ти що думаєш, — змінив голос Умрищев, — чи мені з руки тут сидіти серед тварин?
— А хіба ні? — здивувався Вермо.
— Ні, — зітхнув Умрищев. — Я тут опинився як "нез'ясований". Як з'ясуюся, так зникну звідси назавжди. Ти можеш чи ні скласти у вигляді будь-якого шуму тугу неясності?
— Можу, напевно, — пообіцяв Вермо, відчуваючи марення життя від своєї втоми і від цієї людини.
Умрищев став висловлюватися, як він довгий час служив за різними постам в далеких областях Союзу Рад і Союзу споживчих товариств, а потім повернувся в центр. Однак в центрі вже встигли забути його значення і характеристику, так що Умрищев став як би неясний, нечіткий, персонально чужий і навіть дещо небезпечний. До того ж нові обставини, що склалися за час відсутності того ж Умрищева, утворили в системі таке співвідношення сил і людей, що Умрищев опинився круглою сиротою серед цієї течії нових умов. Він побачив після повернення незнайомий світ секторів, секретаріатів, груп відповідальних виконавців, єдиноначальності і відрядної оплати, — тоді як, їдучи, він бачив світ відділів, підвідділів широкої колегіальності, світ нарад, планування безвісних часів на тридцять років вперед, світ натоплених канцелярських коридорів і установ такого глибокого і всебічного продумування питань, що для вирішення їх потрібна вічність — назавжди забуту тепер старовину, в якій спів колись опортунізм. Марно зітхнувши, Умрищев пішов в секторну мережу свого відомства і став з'ясовуватися; його слухали, оглядали лице, читали пошепки документи і списки стажу, а потім робили здивований, напружений вираз в очах і говорили: "Нам все ж щось не дуже ясно, необхідно дещо додатково з'ясувати, і тоді вже ми спробуємо винести якесь більш-менш певне рішення ". Умрищев відповів, що він цілком ясний відповідальний працівник і всі достовірні документи при ньому в наявності. "Все ж достатньої ясності про вас для нас поки не існує, будемо пробувати намагатися з'ясувати ваш стан", — відповідала Умрищеву установа.
Таким способом Умрищев був як би демобілізований з чинного радянського апарату і потрапив в спеціальний склад нез'ясованих. У тій установі, яка завідувала Умрищевим, нез'ясованих людей скупчилось вже цілих чотири сотні одиниць, і всі вони були зараховані в резерв, приведені в бойову готовність і поставлені на пристойні оклади. Разів зо два-три на місяць нез'ясовані приходили в установу, отримували платню і питали: "Ну як, я не з'ясований ще?" — "Ні, — відповідали їм з'ясовані, — все ще поки що немає про вас достатніх даних, щоб дати вам якесь призначення, — будемо пробувати з'ясовувати! " Вислухавши, нез'ясовані йшли на волю, відвідували пивні, співали пісні і буяли вільними, відпочивши силами; потім вони, зібрані з різноманітних міст республіки і навіть із закордонної служби, йшли в гості один до одного, читали вірші, проголошували гасла, заспівували улюблені романси, і Умрищев, згадавши зараз той безповоротний час нез'ясованості, заспівав на повний голос романс в тиші м'ясного радгоспу:
У житті все хистке і примхливе,
дні біжать, ніхто їх не поверне.
Нині свято — завтра буде тризна,
Непомітно старість підійде.
Колись нез'ясовані величезним хором співали цей романс в буденний час і витирали очі від сліз і туги бездіяльності. Саме цей романс вони сердешне любили і гриміли його в усі голоси десь серед робочого дня. Після збіговиська нез'ясовані розходилися хто куди міг: хто вже мав кімнату, хто жив десь з милості, а найбільша кількість розходилося по галузевим установам свого відомства; в цих установах нез'ясовані ночували і приймали коханок, — один з нез'ясованих встиг вже настільки закохатися в якусь співробітницю, що від ревнощів поранив її після занять чорнильницею місцевкому. Крім того, нез'ясовані дзвонили по казенним телефонами між собою, грали в шашки з нічними сторожами, читали від скорботи архіви і писали листи родичам на бланках відношень. Ночами нез'ясовані падали зі столів, тому що бачили страшні сни, а вранці вдягалися скоріше до приходу службовців, вимітали сміття і йшли в буфет їсти перші бутерброди. Коли ж, бувало, зовсім обвикали, нез'ясовані йшли в сектори кадрів, до яких вони були приписані, і питали уповільненими голосами, вже боячись потай, що їх нарешті з'ясували і припишуть призначення: "Ну як?" — "Та поки що ніяк, — відповідає, бувало, сектор. — Ось у вас є в справі довідка, що ви один місяць хворіли — треба з'ясувати, чи немає тут чого більш серйозного, ніж хвороба ". Нез'ясований йшов геть і, щоб прожити скоріше службовий час, коли його нічліжна установа заселена штатами, заходив в усі вбиральні і не поспішав залишати їх; вийшовши ж звідти, читав суцільно попутні стінгазети, придумував свої гадки щодо порушених питань, а іноді давав навіть свою власну замітку про який-небудь помічений непорядок як одиничне явище.