Крадії - Сторінка 40

— Вони й справді наближалися. Нед сказав:—Тільки затям: перший забіг не має значення...

Вони так і вчинили, тобто дискваліфікували його, дарма що бачили тільки те, як він пустив Вихра ще до команди "Гайда!". Тримати Вихра зголосився цим разом один охочий з юрби, Маквіллі гарячково дивився на мене, а кінь під ним пручався і кидався бігти, аж грум поволі стягував його назад, на вихідну позицію. Перемога цього разу дісталася Маквіллі. Ти розумієш, що я маю на увазі? Навіть якщо Не-чеснота зовсім не знається на кінських гонах у глухій околиці, вона від цього ніяк не потерпає: їй досить підкинути тобі якогось Сема, щоб ти дістав додаткову поміч у лихому — завдяки якомусь первісному й нечутливому процесові, як-от осмос * або ж просте накладання. Я навіть не чекав, щоб Вихор напнув гнуздечку, і не знаю чому натягнув сам вудила і (з немалою, а вірніше, значною допомогою добровільця, що правив нам із Вихром за стартера) так— утримував коня на місці. І, звісно, я побачив підошви черевиків Акронового грума, а самого Акрона вже за два стрибки далі, знову на біговій стежці, тоді як ми з Вихром застигли непорушно. Але цим^разом Маквіллі опанував його ще до повороту, отож рятувальний загін не тільки перший добіг до протилежної прямої, а й зупинив Акрона, перейняв і привів назад. Таким чином наш із Недом виграш становив у цілому три чверті милі, причому останні півчверті сумнівні. Зате найголовніший наш здобуток був Маквіллі, не просто оскаженілий зараз, а й наляканий; він знову подививсь на мене, і щось більше, ніж гнів, горіло йому в погляді. Тепер двоє грумів тримало Акрона, і то досить довго, щоб нам приготуватись як слід;

ми з Вихром— добре собі стали на зовнішній стежці, аби їм вільніше було, коли пролунає команда "Гайда!".

І це й усе. Ми рушили, Вихор жвавий і невимушений, більше й жадати нічого, єдине бракувало йому — пориву, його мозок ще не збагнув, що то гони; Акрона Маквіллі притримував ззаду, так що впродовж першого круга ми задавали темп; Вихор біг щодалі повільніше, бо був самітний, аж поки Акрон підрівнявся й попри всі зусилля Маквіллі випередив нас. Тепер і Вихор наддав ходи, знайшовши товариство, і зовсім не погано справлявся на другому крузі —• Акрон був на шию попереду, юрба вже знімала крик, наче й справді бачила щось варте своїх грошей, уже виднів фініш перед нами, Маквіллі люто шмагонув Акрона батогом — то було все одно, що й Вихра, — ще двадцять футів, і ми обігнали б Маквіллі просто силою інерції. Але тих двадцяти футів не вистачило, Маквіллі востаннє зиркнув на мене через плече, в очах йому стояли лють і страх, хоч тепер і тріумф також, коли я втишував Вихра і повертав його, і тут я побачив те, що сталося: не бійкут а радше мотанину якусь, вирування голів, плечей і спин в юрбі довкіл помосту для суддів, з якої винурився раптом Бун, ніби молода соснина серед сливняка, сорочка на ньому подерта, на одній руці повисло двоє чи троє чоловік, а він молотить нею, немов ціпом; я навіть міг бачити, як він реве. Тоді він зник, і я побачив, що через трек Нед біжить до мене. А тоді з юрби витіснилися в наш бік Буч і ще хтось невідомий.

— Що там? — запитав я в Неда..

— То пусте, — відказав Нед. Він узяв одною рукою коня за гнуздечку, а другою сягнув до кишені. — Знов той Буч, аби лиш сікатись. Осьо. — Він витяг до мене руку, — не хапаючись і не метушливо, а просто швидко. — Візьми це. Тебе вони не займуть. — То був полотняний кисет з якоюсь твердуватою грудкою розміром як горіх пекан. — Заховай це й збережи. Не загуби. Затям лише, хто тобі дав: Нед Вільям Маккаслін. Затямиш? Нед Вільям Маккаслін, Джеф-ферсон, штат Міссісіпі.

— Добре, — сказав я і сховав кисет у кишеню. — Але що...

Він не дав мені докінчити:

— Тільки-но зможеш, знайди дядька Посема й лишайся з ним. За Буна і тих інших не журись. Якщо візьмуть його, візьмуть і решту. Йди просто до дядька Посема й лишайся з ним. Ван знатиме, що робити.

— Добре, — сказав я.

Буч і той другий були вже біля хвіртки на трек; сорочка Бучева теж висіла стріп'ям. Вони дивились на нас.

— Оцей? — запитав невідомий!

— Ага, — відказав Буч. і

— Приведи коня сюди, парубче, — звернувся незнайомець до Неда. — Мені він потрібен.

— Сиди спокійно,— кинув у мій бік Нед.

Він підвів коня до того місця, де вони зупинилися.

— Сплигуй, синку, — зовсім лагідно сказав до мене незнайомець. — Ти мені не потрібен. — Я послухався. — Давай мені віжки, — сказав він до Неда. Той теж послухався. — Тебе я візьму охляп, — це знов-таки до Неда. — Ти арештований.

XI

Відразу ж коло нас почав збиратись натовп. Ми просто стояли собі, дивлячись на Буча й того другого, що тримав тепер Вихра.

— В чому справа, панове білі? — спитав Нед.

— В тюрмі, синку, — відповів той другий. — У нас це так називається, — не знаю, як у вас, звідки ти приїхав.

— Авжеж, сер, — мовив Нед. — У нас там теж таке є. Тільки в нас кажуть чому, навіть чорним.

— Ич, законник!— озвався Буч.— Папірця йому подай! Покажіть йому... Але не треба, я сам. — Він дістав щось із кишені — листа в зашмарованому конверті. Нед узяв його. Він стояв спокійно, тримаючи листа в руці. — І що ти скажеш! — розумував Буч. — Читати навіть не вміє, а папірця йому давай. Понюхай-но, може, він пахне так, як слід.

— Авжеж, сер, — сказав Нед. — Як слід.

— Не кажи, що це тебе задовольняє, коли насправді не так, — мовив Буч.

— Авжеж, сер, — сказав ще раз Нед. — Це як слід. Натовп уже зібрався. Буч узяв конверт від Неда, поклав

назад у кишеню й звернувся до юрби:

— Цеє гаразд, хлопці, — це тільки маленьке непорозуміння з приводу того, хто власник коня. Гони не скасовуються. Перший забіг законний, лиш наступні відкладено до завтра. Чуєте мене там, ззаду?

— Та не дуже чуємо, якщо ставки касуються, — мовив чийсь голос. Хтось пирснув сміхом, тоді другий, третій.

— Це вже я не знаю, — відказав Буч. — Кожен, хто бачив, як цей мемфіський кінь біг узимку в двох забігах проти Акрона і досі ще ставить на нього, — той утратив свої гроші, ще до того, як заклався.— Він почекав, але цим разом ніхто не засміявсь.

Тоді той самий голос чи, може, інший озвався:

— Волтер Клеп теж такої думки? Ще десять футів, і цей гнідий побив би сьогодні Акрона.

— Гаразд уже, гаразд,— мовив Буч.— Завтра все з'ясується. Нічого не змінилося, тільки два забіги перенесено на завтра. Ставки на п'ятдесятидоларові забіги чинні й далі, і кінь полковника Лінскомба виграв лиш один із них. Ходімо вже, треба одвести коня й свідків до міста, де все з'ясується, щоб завтра була змога поновити гони. Гукни-но котрийсь назад, нехай подадуть мою бричку.

Тоді я побачив Буна, голова його стриміла понад натовпом. Обличчя йому, подряпане до крові, вже заспокоїлося (я вже думав, що Буна забили досі в наручні, — одначе ні: ми були ще демократія, а він тільки меншість, але не єресь); рукавами від геть розідраної сорочки хтось запнув йому шию, щоб не світив голим тілом. Потому побачив я й Сема, його тільки ледь зачепило; він перший пробився до нас.

— А-а, Сем, — озвався Буч. — Ми півгодини пробуємо до тебе доступитись, а ти все не даєшся.

— І не дамся, щоб ви знали!—крикнув Сем. — Я ще раз питаю, це вже востаннє. То нас арештовано чи ні?

— Кого це — нас? — запитав Буч.

— Хогенбека. Мене. Оцього негра.

— Ще один законник, — мовив Буч до того другого. Я вже зрозумів, що то був представник закону в Пошемі, про котрого міс Реба згадувала ввечері, виборний констебль дільниці, в якій Буч, попри свою зірку й пістолет, лише такий самий гість, як і ми всі, — просто ще один позаштатний призначенець за протекцією (це я про Буча) до управи окружного шерифа в Гардвіку, центрі округи, за тринадцять миль звідси. — Може, йому теж папірця треба.

— Ні, — відповів Семові той другий, констебль. — В:і вільні, йдіть куди хочете.

— Тоді-я їду назад у Мемфіс шукати представника закону, — заявив Сем. — Такого, щоб до нього можна підступк-тнсь, не ризикуючи порвати штани й сорочку. Коли я ввечері не повернуся, то буду тут завтра вранці.— Він уже побачиз мене і сказав: —Ходім. Поїдеш зі мною.

— Ні, — відповів я. — Я хочу тут лишитись. Констебль подивився на мене.

— Можеш іти з ним, коли хочеш, — сказав він. • — Ні, сер. Я хочу тут лишитись.

— Чий це хлопець? —запитав констебльі

Він зі мною, — сказав Нед. Констебль знову запитав, наче Нед не озивався, наче ніякого звуку не почулося: '

— Хто його привіз сюди? і

— Я, — сказав Бун. — Я працюю в його батька.

— А я працюю в його діда, — мовив Нед. — Цей хлопець під нашою опікою.

— Ну то тримайтеся, — сказав Сем. — Я постараюся вернутись ще ввечері. Тоді ми щось зробимо.

— Але коли повернетесь, — мовив констебль, — не забувайте, що ви не в Мемфісі, чи Нешвілі, і навіть не в Гард-віцькій окрузі,— хіба що . попервах. І тепер, і щоразу, як зійдете з поїзда на цій станції, пам'ятайте, що ви на Четвертій дільниці.

— Оце ви врізали їм, судде! — озвався Буч.— Вільний край Посем у штаті Теннессі.

— Тебе це так само стосується, — обернувся констебль до Буча. — Може, тобі більше, ніж кому, треба це пам'ятати.

Бричка під'їхала до того місця, де тримали Буна. Констебль помахом руки наказав Недові підійти туди. Раптом Бун запручався, а Нед йому щось пояснював. Констебль знов повернувся до мене:

— Цей негр каже, що ти підеш до старого Посема Гуда.

— Так, сер, — сказав я.

— Мені це не дуже подобається, щоб білий хлопець лишався в негритянській родині. Підеш до мене додому.

—Ні, сер, — сказав я.

— Так. — Голос його все ще бринів лагідно. — Ходімо. .Мені ніколи.

— Десь же він кінчається, — озвався Нед. Констебль трохи обернувся в його бік і застиг нерухомо.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я кажу, десь цей закон кінчається і починаються просто люди, — мовив Нед.

Констебль і далі цілу хвильку стояв непорушно — старший віком, аніж здавалося на перший погляд, худорлявий, але сильний, тільки старший, і не було при ньому пістолета, в кишені ані деінде, а зірку якщо й мав він, то її теж не було видно.

— Маєш рацію, — сказав він. І звернувся до мене: — То де ти хочеш лишитись? У старого Посема?

— Так, сер.

— Гаразд, — сказав він і обернувся до брички. — Сідайте, хлопці.

15 В. Фолкнер 449

— Що ви збираєтесь робити з цим чорним? — спитав Буч.