Крадії - Сторінка 41

Він узяв віжки від чоловіка, що підігнав бричку, і вже підносив ногу видертись~на передок. Бун із Семом уже вмістилися ззаду. — На свого коня його посадите?

— Це ти на моєму коні поїдеш,— заявив констебль.— Забирайся сюди, синку, — сказав він Недові. — Ти тут знавець коней.

Нед узяв віжки від Буча, видерся на місце фурмана і закріпив гальмо в колесі, щоб констеблеві легше було сісти Оіоруч нього. Бун усе дивився згори вниз на мене, його потовчене обличчя під напівприсохлою кров'ю, все в синцях, було вже спокійне.

— їдь із Семом, — сказав він.

— Мені й так добре, — відказав я.

■— Ні, — сказав Бун. — Я не можу...

■— Я знаю Посема Гуда, — втрутився констебль. — Коли буде в цьому потреба, я ввечері повернуся й заберу його. Рушай, синку.

Вони поїхали, а їх не стало. Я залишився сам. Розумієш, якби я залишився сам-один, як от коли двоє мисливців розходяться в лісі чи в полі, маючи знов зійтися пізніше, може, навіть аж пізнім вечором у таборі, то я не був би такий самотній. А зараз — я почувався самотнім, як ніколи. Я був острівцем у цьому морі пропітнілих капелюхів, сорочок без краваток і комбінезонів, цих чужих безіменних облич, які одверталися від моїх поглядів, і ніхто з них не мав для мене жодного слова, — "так" чи "ні", "йди" чи "лишайсь", — для мене, покинутого вдруге. А бувши всього лиш одинадцяти років, ти ще не заслужив на те, щоб тебе стільки разів покидали — такий тягар може людину знищити, збавити, стерти на порох і перетворити в пару. Врешті один із них мовив:

— Ти шукаєш Посема Гуда? Він, здається, оно чекає "а тебе коло своєї бідки.

І справді, він чекав. Вози й бідки саме роз'їжджалися, більшість їх і всі верхові коні та мули встигли уже зникнути. Я підійшов до бідки й зупинився. Не знаю чому — я просто зупинився. Може, далі вже не було куди йти. Не було куди ступити, поки бідка від'їде.

— Сідай, — сказав дядько Пошем. — Поїдемо додому, почекаємо там Лайка.

— Лайка? — повторив я, наче вперше почув це ім'я.

— Він поїхав мулом до міста. Розпитає, що це воко за пригода, й приїде нам розкаже. Довідається також, коли ввечері поїзд на Джефферсон.

— На Джефферсон? — здивувавсь я.

— Щоб ти міг поїхати додому. — Він не дивився на мене. — Якщо хочеш.

— Я ще не можу додому. Ме^гі треба діждатись Буна.

— Я ж кажу — якщо хочеш. Сідай.

Я сів. Бідка рушила через пасовище і на дорогу.

— Причини ворота, — сказав він. — Треба ж комусь про це пам'ятати.

Я причинив ворота й знову сів у бідку.

— Ти коли-небудь правив мулом у бідці?

— Ні, добродію. Він дав мені віжки.

— Я не знаю як, — сказав я.

— То навчишся. Мул — це не кінь. Коли кінь забере собі в голову якусь хибну думку, тобі досить замінити її на іншу, й квит. Задля цього будь-який спосіб добрий — батіг, острога, навіть криком коня можна дійняти. З мулом — інакша річ. Він здатний держати водночас дві думки в голові, і коли ти хочеш змінити одну з них, треба так повестися, наче ти віриш, що це він сам вирішив змінити думку. Він знатиме, що ти прикидаєшся, бо мули мають розум. Але мул — він і порядність має, і коли ти будеш чемний і шанобливий до нього, не пробуватимеш підкупити його чи залякати, — він теж буде чемний і шанобливий до тебе, якщо ти не вимагатимеш занадто багато. Тим-то мула й не пестять так, як коня: він знає, що ти його не любиш, і думає, що це ти підлещуєш його на щось таке, чого він не хоче робити, і це його ображає. Попусти віжки. Дорогу додому він знає, і знає, що це не я правлю. Ти просто дай йому навтямки цими віжками, що теж знаєш дорогу, але що ти лиш малий хлопець, а він живе тут, то хай він сам веде перед.

Ми їхали далі, тепер трюхцем; мул, зграбний і моторний, збивав удвічі менше куряви проти коня; я вже міг відчувати, про що казав дядько Пошем: через ці віжки доходила до мене не просто сила, але й розумність, кмітливість, не просто вмілість, але й уміння вибирати в разі потреби з двох варіантів і без вагань приймати правильну ухвалу.

— Яку ти маєш роботу вдома? — запитав дядько Пошем.

— 'Я працюю по суботах, — відповів я.

— Тоді ти збираєш собі потроху грошей. А що ти думаєш купити за них?

І раптом я заговорив, почав розповідати йому про гончаків, що я хотів би стати мисливцем на лиса, як от кузен Зек, і що кузен Зек сказав, що найкраще навчитись полювати — це коли із зграєю гончаків на кролика, і що тато у візничому дворі платить мені щосуботи по десять центів і що

16* 451

тато докладе стільки ж, коли я заощаджу на першу пару псів, аби завести свою зграю, яка коштуватиме дванадцять доларів, а я вже маю вісім доларів і десять центів, — і знову ж таки раптом я зайшовся плачем і захлипав. Я був утомлений, — не тим, що проїхав верхи в мильових перегонах (одного разу верхи я проїхав довшу відстань, хоч і не на справжніх перегонах), а може, тим, що я встав ізрання і гасав туди-сюди по полях, не обідавши, тільки кусником кукурудзяного хліба підживившись. Може, це й уся причина: я був просто голодний. Та хоч би там як, але я сидів і ревів, немов мале дитя, гірше за Александра й навіть за Морі, припавши дядьку Пошемові до сорочки, а він підтримував мене одною рукою, а другою взяв у мене віжки, нічого не кажучи,_ і аж насамкінець мовив:

— Ну, можеш перестати. Ми майже вдома. А тобі ще треба вмити лице в ночвах, перше ніж у хату ввійдемо. Ти ж не хочеш, аби жінота таким тебе побачила.

Я так і зробив. Тобто спочатку ми розпрягли мула й напоїли, повісили упряж, витерли мула, поставили в стійло, нагодували, вкотили бідку під дашок, і аж тоді я розмазав бруд по обличчю водою з ночов, витерся (про людське око) "верховою" шкарпеткою, і ми ввійшли в дім. Вечеря стояла вже готова, хоч тільки минала п'ята година — звичайна пора, коли на селі вечеряють. Ми сіли за стіл — дядько Пошем, його дочка І я, адже Лайк ще не повернувся з міста, і дядько Пошем спитав:

— Ви промовляєте у себе вдома молитву подяки? І я відповів:

— Так, добродію. І він сказав:

— Схиліть голови!

І ми так і зробили, і він проказав молитву,— коротко й чемно, але з гідністю, без усякого приниження і плазування, як от одна порядна й розумна людина звертається до іншої; він сповіщав небу, що ми збираємось їсти, і дякував йому за цю ласку, але водночас нагадував, що воно дістало певну поміч, бо якби хтось на ім'я Гуд чи Бригінс (отже, таке було прізвище Лайка та його матері) не трудився в поті чола, то ця дяка принесла б тільки порожні миски; потім він сказав: "Амінь", розгорнув серветку й крайчик її застромив собі за комір точнісінько, як це дідусь робив, і ми почали їсти. Вечеря складалася з холодної городини в полумисках, яку на селі їдять гарячою годині об одинадцятій дня, — а також із гарячих коржів, консервів у трьох різновидах та сколотин. А сонце іще ж не зайшло, попереду був довгий присмерк, і потім довгий вечір, і довга ніч, а я не знав навіть, де спатиму й на чому; дядько Пошем сидів і длубав у зубах золотою зубочисткою, достоту такою, як дідусева, і читав мої думки, наче їх чарівним ліхтарем освітлювало:

— Ти любиш рибалити?

Направду-то я не любив: я ніяк не міг навчитись — або ж просто не хотів навчитись — так довго сидіти непорушно. А проте я відповів:

— Так, добродію.

— Ну то ходім. Тим часом і Лайк повернеться. — На двох цвяшках на стіні задньої веранди висіло три очеретяні вудлища з волосінню, поплавцями, грузилами, гачками й з усім іншим. Дядько Пошем зняв два вудлища. — Ходімо, — сказав він. У коморі стояло бляшане відерце, в покришці якого гвіздком були попробивані дірочки. — Тут Лайк цвіркунів держить, — сказав, він. — Я сам на черваків ловлю.— Вони ворушилися в неглибокій дерев'яній мисці з землею. Він — ні, це я — сказав:

— Дозвольте мені.

Я взяв у нього поламану виделку й почав витягувати з землі довгих звивчастих черваків і перекладати до бляшанки.

— Ходімо, — сказав він, закинув вудлище на плече, й ми пішли — за стайнею круто звернули в долину до недалекої річки; бита стежка слалася поміж кущів ведмежини, а далі росли верби й нарешті була річка, —вода лагідно вбирала в себе присмеркове світло і так само лагідно віддавала його; знайшлася тут навіггь колода над водою, щоб сидіти.

— Оце тут моя дочка рибу ловить, — сказав він. — Ми називаємо це місце Меріна яма. Можеш тут улаштуватись. Я піду нижче по течії. — І він зник.

Смеркало тепер швидко, невдовзі мала залягти ніч. Я сидів на колоді, посеред лагідного комариного гулу. Це було б не дуже важко — мені треба б тільки нагадати собі в слушний момент: "Я "е думатиму". Незабаром мені спало на гадку закинути гачок у воду, тоді я зможу переконатися, за який час поплавець розчиниться в темряві, коли вже зовсім споночіє. Потім я навіть подумав, чи не почепити на гачок одного з Лайкових цвіркунів, але їх же нелегко ловити, і Лайк живе над річкою, має більше часу рибалити і більше тих цвіркунів потребує. Отож я просто подумав: "Я не думатиму"; тепер, на воді, поплавець ще виразніше виднів — мабуть, темрява поглине його останнього, оскільки передостанньою зникне вода. Дядька Пошема я не бачив, і не чув зовсім, і не знав, чи далеко відійшов він уздовж берега, тож тепер буїв саме час, нагода повестись, як мале дитя, тільки який пожиток з того, навіщо дурно витрачатись, коли ніхто про те не знатиме й не виявить тобі співчуття, — якщо взагалі тобі потрібне співчуття або навіть кортить опинитися вдома, бо ж те, чого ти насправді потребуєш, це всього-ио власне м яке ліжко, де б ти міг знов поспати для різноманітності, просто лягти і поспати. Озвалися дремлюги, десь за річкою загукала сова — здорова, судячи з голосу; може, там є великі ліси, і якщо Лайкові (чи то вони дядькові Пошемові?) гончаки так добре вполювали Отіса вчора ввечері, то, певно, не згірше вони впоралися б і з кроликами, єнотами чи опосумами. Отож я й запитав Лайка. Тепер уже було зовсім темно. Він стиха озвався десь іззаду, — я й не чув, коли він надійшов.

— Що, не клює?

— З мене рибалка абиякий, — сказав я. — Як ті твої гончаки вистежують дичину?

— Добре, — відказав він і покликав, навіть не підвищивши голосу: — Тату.

Біла сорочка дядька Пошема так само збирала на собі світло, коли він підходив до нас. Лайк узяв обидва вудлища, й ми рушили назад, на стежці привітали нас пси, ми підійшли до хати і вступили в освіт лампи, і там на Лайка чекала накрита серветкою миска з вечерею.

— Сідай,— сказав дядько Пошем.— Можеш їсти й розповідати.

Лайк сів.

— Вони досі там.

— До Гардвіка їх ще не відвезли? — спитав дядько Пошем і пояснив мені: — В Посемі нема своєї тюрми.