Крадії - Сторінка 49

Коли б ви побули чорним один суботній вечір, ви б нізащо в світі не захотіли знову стати білим.

— Ну гаразд,— мовив дідусь.— Кажи далі.

Отож Бобо розповів Недові про свою замороку: менше як за півмилі стоїть кінь, власне,. сам проситься, щоб його вкрали; і той білий чоловік знає це й поставив Бобо ультиматум за кілька годин усе зробити...

— Гаразд,— урвав його дідусь.— Але де ж мій автомобіль?

— Ми вже підходимо до нього,— відказав Нед. Вони — він і Бобо — пішли до стайні подивитись на коня.— І тільки-но я побачив його, як одразу пригадався мені той мій мул.—Бобо, як і я, був занадто молодий, щоб того мула пам'ятати; але він, як і я, виріс на легенді про нього.— Отож ми вирішили піти до того білого чоловіка і сказати, що з певної причини Бобо не може вкрасти йому коня зі стайні, як перше думав, і що натомість ми можемо дати йому автомобіля... Але-бо стривайте,— Нед хутко звернувся до дідуся.— Ми ж знали не гірше за вас, що автомобілеві нічого не станеться,— бодай поки ми скінчимо. Може, років за тридцять, за сорок можна буде стати в Джефферсоні десь на перехресті й до захід сонця налічити десяток автомобілів, але тепер ще пі. Може, тоді й не штука буде вкрасти автомобіля і знайти покупця на нього, котрий не морочив би вам голови, як, та хто, та звідки. Але тепер то ще ні. Тож чоловікові з таким виглядом, як у нього (я його ніколи не бачив), роз'їжджати автомобілем з надією спродати його швидко й потай було б не легше, як і спробувати продати слона швидко й потай. Вам же не становило ніякого клопоту знайти, де він, та відібрати його, тільки-но ви з містером Ван-Тоском за це взялися, еге ж?

— Кажи далі,— мовив дідусь. і Нед так і зробив.

— Тоді той білий чоловік запитав би: який автомобіль? І Бобо дав би мені'відповісти. А тоді той білий чоловік, може, запитав би, до чого тут я. Бобо тоді сказав би йому, що мені треба цього коня, бо я вже домовився про перегони у вівторок, і що коли той білий чоловік хоче, він може також туди поїхати й виграти в три й чотири рази більше, ніж той борг у сто тридцять доларів, і тоді він може собі не морочитися з автомобілем, як йому не треба. Бо ж він, певно, такий чоловік, що бував у бувальцях і знав, що легко спродати, а з чим буде рахуба, коли так його заскочать. Отак ми думали зробити, якби ви не приїхали й не зіпсували все: хай би той білий чоловік подивився на перший забіг, просто так, не закладаючись, на що б він, мабуть, пристав; він побачив би, що Вихор програв, як і попередні рази, про що той білий чоловік доти б уже довідався; тоді ми б сказали: "Нічого, ось лише почекайте другого забігу",— і поставили б коня проти автомобіля, не потребуючи йому нагадувати, що коли Вихор цим разом програє, кінь теж стане його власністю.— Вони — дідусь, полковник Лінскомб і містер Ван-Тоск — подивились на Неда.— А тоді —ви приїхали й зіпсували все,— докінчив Нед.

— Ага,— промовив містер Ван-Тоск.— Отже, все це, щоб порятувати Бобо. А якби ти не примусив Гнідаша бігти і його теж програв? Як тоді з Бобо?

— Я примусив його. Ви ж бачили.

— Так то так, але от припустімо, що ти не зміг би? Що тоді?

— То вже був би клопіт Бобо,— відказав Нед.— Це ж не я нараяв йому змінити бавовнярську ферму в Міссісіпі на картярство й різні фиглі в Мемфісі.

— Але ж, здається, містер Пріст сказав, що він твій брат у перших,— зауважив містер Ван-Тоск.

— Кожен має в рідні такого, хто не багатший розумом за Бобо.4

— Мг,— промовив містер Ван-Тоск.

— Випиймо пуншу,— жваво сказав полковник Лінскомб. Він підвівся,' приготував напій і подав кожному.— Ти теж,— звернувся він до Неда.

Нед простягнув склянку, і полковник Лінскомб її наповнив. Коли цього разу Нед поставив свою склянку на поличку каміна, не пригубивши її, ніхто не сказав нічого.

— Так,— промовив містер Ван-Тоск. А тоді:—Ну що ж, Прісте,— ви повернули собі автомобіль, а я коня. І, може, той пройдисвіт набрався досить страху, щоб бодай моїй стайничій челяді дати спокій.—'Усі сиділи мовчки.— А що мені робити з Бобо? — Усі й далі мовчали.— Це я тебе питаю,— звернувся містер Ван-Тоск до Неда.

— Залишити його в себе,— відповів Нед.— Наших людей — в усякому разі, підлітків і хлопців — не легко переконати...

— Наших — це тільки негрів? — спитав містер Ван-Тоск. '

— Може, він має на увазі Маккаслінів,— зауважив полковник Лінскомб.

— Авжеж,— погодився Нед.— І Маккаслінів, і негрів — і ті й ті такі, що спілкування з чужими їм тільки шкодить. Зараз саме я кажу про молодих хлопців, хай навіть цей один і чорний Маккаслін. Може, вони недочувають трохи. Та хоч би там як, а їм треба самим на собі спізнати, що шахрайство не виплачується. Може, Бобо вже спізнав це. І хіба вам це не легше буде, аніж призвичаювати когось нового?

— Так,— промовив містер Ван-Тоск. Усі сиділи мовчки.— Так,— промовив ще раз містер Ван-Тоск.— Отож мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша.— Усі й далі мовчали.— Зможеш ти примусити його ще раз бігти, Неде?

— Того разу я примусив його бігти,—відповів Нед.

— Я кажу: ще раз.— Усі сиділи мовчки.— Прісте,— звернувся містер Ван-Тоск,— ви вірите, що він зможе зробити це ще раз?

— Вірю,— відповів дідусь.

— Наскільки ви в це вірите? Усі й далі мовчали.

— Ви ' звертаєтесь до мене, як до банкіра чи як до кого? — спитав дідусь.

— Припустімо, як до звичайного й нормального поселенця північно-західного Міссісіпі, що проводить свій цілком звичайний і нормальний, від бога даний і законом бережений відпочинок серед достатків південно-західного Теннессі,— відповів полковник Лінскомб.

— Гаразд,— мовив містер Ван-Тоск.— Я ставлю Гнідаша проти Недового секрету, один забіг в одну милю. Якщо Нед примусить Гнідаша побити того чорного коня Лінскомба. я дізнаюся про секрет, а Гнідаша віддаю вам. Якщо

Гнідаш програє, мені не треба вашого секрету, а ви берете або залишаєте Гнідаша за п ятсот доларів...

— Себто якщо Гнідаш програє, я можу забрати його за п'ятсот доларів або ж заплатити вам п'ятсот доларів і його не брати? — уточнив дідусь. '

— Саме так,— підтвердив містер Ван-Тоск. — А щоб була вам нагода застрахуватись, я ставлю два долари проти одного, що Нед цим разом не примусить його бігти.

Усі й далі мовчали.

— Отож хоч би й що там, а я мушу цього коня або виграти, або купити,— сказав дідусь.

— Хіба ж ви не були молодий, Прісте?— промовив містер Ван-Тоск.— Зважте лиш на одну річ: ви тут серед друзів. Спробуйте бодай часину не бути банкіром. Спробуйте.

Усі й далі мовчали.

— Двісті п'ятдесят,— сказав дідусь.

— П'ятсот,— відказав містер Ван-Тоск.

— Триста п'ятдесят,— сказав дідусь.

— П'ятсот,— відказав містер Ван-Тоск.

— Чотириста з чвертю,— сказав дідусь.

— П'ятсот,— відказав містер Ван-Тоск.

— Чотириста п'ятдесят,— сказав дідусь.

— Чотириста дев'яносто п'ять,— відказав містер Ван-Тоск.

— Згода,— сказав дідусь.

— Згода,— відказав містер Ван-Тоск.

Отож-бо вчетверте ми з Маквіллі сиділи верхи — він на Акроні, а я на Вихрові (тобто на Гнідашеві),— стримуючи їх, пручливих і норовистих, поза напнутим тендітним мотузком. Маквіллі тепер зовсім до мене не озивався; він був наляканий і розлючений, ошелешений і затятий; він знав, що вчора скоїлося щось таке, чого не повинно б коїтись,— власне, таке ні з ким не повинно б коїтись, і вже безперечно з дев'ятнадцятирічним хлопцем, котрий просто намагався виграти в простих, як йому здавалося, кінських верхогонах: ніяких викрутів, звісно, не заборонювано, але само собою очевидно, що жодна сторона не вдасться до чорної магії. За вихідні позиції цим разом не жеребкува-лися. Нам — Маквіллі й мені — було надано таку змогу, але Нед сказав одразу:

— Тепер байдуже. Після вчорашнього Маквіллі треба очуматися, тож нехай йому буде внутрішня стежка, там він почуватиметься ліпше.

Від цього Маквіллі, одначе, відмовився,— не знаю, а люті чи з лицарських почуттів,— поставивши нас перед нерозв'язною, здавалося б, проблемою, аж поки розпорядник — той самий запідозрений убивця — швидко її розв'язав, сказавши:

— Гей, хлопці, якщо ви хочете бігти в перегонах, відступіться поза цю джутову шворку, де ваше міс'це.

Нед теж цим разом не виконав своїх вступних заклять чи то ритуального тертя ніздрів Вихрові. Я не кажу: забув — Нед не забував того, що треба. Отож, напевно, я не стежив", не приглядався досить пильно; та й запізно вже було. І мені він також не дав ніяких вказівок в останню хвилину; але й те — що він міг мені сказати? Минулого вечора містер Ван-Тоск, полковник Лінскомб і дідусь узгодили, що оскільки ці перегони будуть приватні,— сказати б, змагання затятих суперників,— то треба, щоб усі, хто до перегонів причетний, зберегли новину в таємниці. Що було в Пошемі зробити не важче, як зберегти в таємниці завтрашню погоду, не випускаючи її поза межі пасовища полковника Лінскомба, оскільки в пошемській громаді — яка складалася з одного готелю на зимовий сезон, двох крамниць, платформи вантажити худобу, станції, залізничного перехрестя, кількох церков та шкіл і фермерських будиночків, розкиданих на просторому околі,— будь-яка новина, а надто про кінські перегони, та ще й про повторні перегони між цими двома кіньми, ширилася так само швидко, як і погода. Отож вони знов зійшлися, включаючи суддю — нічного телеграфіста, який насправді мусив би хоч коли-небудь спати; було їх менше проти вчорашнього, але куди більше, аніж виявляли на те охоту дідусь і містер Ван-Тоск,— пропітнілі капелюхи, тютюн, сорочки без краваток і комбінезони,— коли це хтось прокричав: "Гайда!",— мотузок шарпнули вбік, і ми рушили.

Ми рушили,— Маквіллі, як звичайно, був уже на два скоки попереду, коли Вихор завважив початок перегонів і швидко й слухняно підрівнявся до Акрона, так що міг би (якби захотів) прикластися мордою до коліна Маквіллі; пройшли перший поворот, тоді протилежну пряму, взаємне розташування моє і Маквіллі змінювалось, проміжок між нами замикався й розкривався з якоюсь своєрідною оспа-лістю і неквапливістю, добре, мабуть, відомими для тих, хто літає літаками в компактному строї; пройшли другий поворот і вийшли на другу пряму першого кругу; за крок до того, як Вихор міг би зашукати очима Неда, я підхвиснув коня, просто з інерції; я й собі хутко пробіг поглядом по обличчях уздовж поруччя, чи не побачу де Неда, а Вихор мчав усю цю пряму, зовсім не дивлячись перед собою, тільки виглядаючи серед напливу облич Недове, так само даремно; знову перший поворот, протилежна пряма й далі другий поворот і зворотна пряма; я 'вже відтягував Вихра до зовнішнього поруччя, звідки (хай Акрон випереджує нас, принаймні не застуватиме нам очей) йому було б видніше.