Крадії - Сторінка 51

Я сказав:

— Якби ми надумали поставити в цьому останньому забігу на Вихра ті гроші, що Сем нам дав, ми б уже не мали з ними ніякого клопоту.

— Я й так не мав,— відказав Нед.— Я дістав п'ять за три в цьому забігу. • Старий Посем Гуд заробив двадцять доларів на свою церкву.

— Але ж ми програли,— здивувався я.

— Це ти з Вихром програв,— пояснив Нед.— А я цї гроші ставив на Акрона.

— Он як!—сказав я. І додав:—А скільки їх було? Нед не ворухнувся. Тобто він не зробив ніякого руху.

Тобто він зовсім не зманився: для нього що. ця остання п'ятниця, а що попередня, то все однаково — усі ці чотири дні викрутів і шахрайств, і необхідності вирішувати відразу і то правильно, без найменшої змоги переграти,— усе це не залишило сліду на ньому, хоч навіть я раз бачив, як йому бракувало не тільки сну, а й одежі. (Ти бачиш, як я вперто називаю все це чотирма днями. Була субота пополудні, коли ми з Буном удвох — так ми думали —-виїхали з Джефферсона, і була п'ятниця пополудні, коли Бун, Нед і я знов побачили Джефферсон. Але для мене то було чотири дні, від того суботнього вечора в міс Беленбо, коли Бун повернувся б назавтра додому, якби моє слово, і до хвилини, коли я в середу глянув униз із Вихра й побачив дідуся, й перейшов до нього,— чотири дні, протягом яких Нед сам один ніс той тягар, протистояв потокові, покріпляв непевну загату всім, що тільки знаходилося напохваті, включаючи й мене, аж поки врешті вона розвалилась у нього в руках. Тобто я хочу сказати, що нам начебто не було ніякої потреби підпирати цю загату: порядна людина ніко-ли-бо не відмовляється від своєї брехні, байдуже, висловила вона її чи ні). І мені ж було тільки одинадцять років; не знаю звідки, але я знав, що такого не питають — хто скільки виграв чи програв. Отож я ще додав:

—■ Тобто чи вистачить їх, щоб повернути хазяїнові його чотириста дев'яносто п'ять доларів?

Нед сидів, ані трохи виглядом не змінившись. Тож чому з'явилось у мами сиве волосся, відколи я бачив її востаннє? Якщо я теж не змінився виглядом? Бо тільки аж тепер я зрозумів, що мав дідусь на думці: твоя зовнішність — це лиш те, в чому ти живеш і спиш, і вона мало має спільного з тим, чим ти є, і ще менше-з тим, як ти себе поводиш.

Врешті Нед сказав:

— У цій подорожі ти довідався чимало нового про людей. Я лише дивуюсь, що ти не довідався більшого й про гроші. Ти хочеш, щоб хазяїн мене . образив, чи, може, щоб я образив хазяїна, чи й того, й того?

— Тобто як це?

— Ну от я скажу йому, що хочу сплатити його граве-цький борг. То чи це не однаково, що закинути йому нетямучість на кінських закладах? А коли я скажу йому,

відки в мене гроші на той борг, то чи ж я й не доведу цього? .

— Але де ж тут для тебе образа?— ніяк не доходило до мене. ^

— Вій може їх узяти,— відповів Нед.

Потім зрештою настав і той день. Евербі послала по мене, і я пішов через усе місто на глуху вулицю до маленького, трохи не лялькового будиночка, що його купив Бун, сплачуючи дідусеві щосуботи по п'ятдесят центів. її доглядала нянька, і їй ще не можна було вставати з ліжка Але вона сиділа, надягши халат, і чекала на мене; вона навіть перейшла через кімнату до колиски і поклала руку мені на плече, поки ми стояли й дивились.

— Ну,— сказала вона.— І що ти думаєш?

Я не думав нічого. Просто це було ще одне немовля, вже таке саме бридке, як і Бун, нехай і чекати йому ще двадцять років до такого самого зросту. Я так і сказав.

— Як ви думаєте це назвати?

— Не це,— поправила вона.— Його. Хіба ти не здогадуєшся?

— То як же?

— Його ім'я Лусьєс Пріст Хогенбек,— відповіла вона.

1962