Кроки по слідах - Сторінка 2

До прочитання листів Фрага гадав, що це — звичайне любовне листування, застигле дзеркальне відбиття інтимних почуттів, що мало вагу лише для двох. Одначе справа стояла інакше — він відкривав у кожній фразі усе той самий духовний поетів світ, ту саму силу всеосяжного сприйняття кохання. Жага Ромеро до Сусанни Маркес аж ніяк не відривала його від землі, навпаки, в кожному рядку відчувалася загальнолюдська схвильованість — що ще більше підносила кохану жінку, відчувалося самоутвердження і самовиправдання життєвої, войовничої поезії.

Історія сама собою була нескладна. Ромеро запізнався з Сусанною в одному непрезентабельному літературному салоні Ла-Плати, і їхній роман збігся з періодом майже повного поетового мовчання, мовчання, яке його вузьколобі біографи не могли збагнути або пояснювали захворюванням на сухоти, що за два роки звело його в могилу. Ніхто нічого не знав про існування Сусанни — ніби не тільки згодом, а й тоді, вона була лише тьмяним образом на вицвілій фотографії, звідки дивилися її великі злякані очі. Безробітна вчителька середньої школи, єдина дочка старих і бідних батьків, серед чийого кола знайомих не було чоловіків, що могли б нею зацікавитися. Поетова відсутність на літературних вечорах Ла-Плати збіглася з найдраматичнішим періодом європейської війни, пробудженням нових громадських інтересів, з'явою молодих поетичних голосів. Тож Фрага міг вважати себе за щасливця, почувши побіжно кинуті слова провінційного мирового судді. Ухопившись за цю тонесеньку нитку, він розшукав похмурий будинок у Бурсако, де Ромеро з Сусанною прожили майже два роки. Листи, які йому віддала Ракель Маркес, припадали на кінець цього дворічного періоду. Перший лист зі штемпелем Ла-Плати на конверті правив ніби за продовження попереднього послання, де йшлося, певно, про можливий поетів шлюб із Сусанною. Тепер же він висловлював глибокий сум з приводу своєї хвороби і відкидав будь-яку думку про одруження з тією, кого, на жаль, чекала швидше доля доглядачки, ніж дружини. Другий лист викликав просто захват: палкі заклинання поступалися місцем неймовірно зворушливому, щирому благанню, ніби Ромеро всіма силами душі намагався переконати свою кохану, щоб вона так само, як і він, свідомо примирилася з трагедією і стійко перетерпіла душевний біль. В одному короткому уривку було сказано все: "Нікому нема ніякого діла до нашого життя, я пропоную тобі обрати волю і зберігати мовчанку. Ще міцніші, вічні узи пов'яжуть мене з тобою, вільною від шлюбних пут. Якби ми вступили в закон, я відчував би себе твоїм катом щоразу, як ти входила б до моєї оселі з трояндою у руці". І суворо додавав: "Я не бажаю кашляти тобі в обличчя, не хочу, щоб ти витирала мені піт. Ти знала інше тіло, інші квіти я тобі дарував. Ніч мені потрібна самому, і я не дам тобі дивитися, як я плачу". Третій лист був написаний у спокійному тоні. Здавалося, Сусанна вже схилялася до того, щоб пристати на поетову жертву. В одному місці було написано так: "Ти запевняєш, що я зачарував тебе і примушую поступитися своїй волі... Але моя воля — твоє майбуття, і дозволь мені сіяти це насіння, яке винагородить мене за безглузду смерть".

За хронологією, з'ясованою Фрагою, життя Клаудіо Ромеро ввійшло під ту пору в монотонно-спокійне русло, мирно плинучи у стінах батьківського дому. Ніщо більше не свідчило про нові його зустрічі з Сусанною Маркес, хоча важко було твердити і протилежне. Одначе найкращим доказом того, що самозречення Ромеро відбулося і що Сусанна врешті-решт обрала волю і відмовилася зав'язувати собі світ із недужим, стала з'ява нової, напрочуд яскравої зірки на поетичному небосхилі Ромеро. Через рік після цього листування та розлуки з Сусанною в одному буенос-айреському часопису з'явилася "Ода до твого подвійного імені", присвячена Ірені Пас. Здоров'я Ромеро, очевидно, поліпшилося, і поема, яку сам автор читав у різних салонах, раптом піднесла його на верховину слави, тієї слави, що спроквола кувалася всією попередньою творчістю. Як і Байрон, прокинувшись якось уранці, він міг сказати собі, що став знаменитий. А проте жага поетова до Ірени Пас залишилася без відповіді, тож, судячи з деяких досить суперечливих світських пліток, що дійшли до нащадків заходами достойних тогочасних людей, престиж поетів неабияк тоді упав, а сам він, покинутий друзями і шанувальниками, знову всамітнився під батьківським дахом. Невдовзі вийшла остання збірка поем Ромеро. А ще за кілька місяців, просто на вулиці, у нього пішла з горла кров, і через три тижні він сконав. На похорон зібралося чимало письменників, але, як свідчать некрологи та хронікальні звіти, той світ, до якого належала Ірена Пас, не провів його в останню путь і не вшанував його пам'яті, як можна було сподіватися.

Фрага легко уявив собі, що любов Ромеро до Ірени Пас мала однаково імпонувати аристократії як Буенос-Айреса, так і Ла-Плати і шокувати цю публіку. Про саму Ірену він не міг скласти чіткого уявлення. Судячи з фотографій, вона була красуня у свої двадцять років, але решту відомостей доводилося черпати лише з газетної світської хроніки. Одначе нелегко було уявити, як складалися взаємини Ромеро з цією ревною хранителькою традицій родини Пас. Вона, мабуть, зустріла поета на одному з вечорів, що їх іноді влаштовували її батьки, щоб послухати тих, кого вона називала модними "піснетворцями" та "артистами", наголошуючи саме на цих словах. Чи захопила її "Ода", чи змусила ця чудова назва повірити у щирість сліпучої жаги, що кликала зневажити "всі терни життя", на це годен був відповісти, мабуть, лише сам Ромеро, та й то навряд чи ствердно. Але Фрага і сам розумів, що тут нема над чим сушити голову і що ця тема не заслуговує на розвиток. Клаудіо Ромеро був надто розумний, щоб бодай на мить повірити в можливість взаємності. Соціальна прірва, що розділяла їх, усілякі перешкоди, цілковита неприступність Ірени, ув'язненої у темниці з подвійними мурами — її аристократичною родиною і нею самою, вірною своїй касті,— все це робило її недосяжною з самого початку. Тон "Оди" не залишав щодо цього сумнівів, його врочиста піднесеність не мала нічого спільного з ніжністю любовної лірики. Ромеро назвав себе в поемі "Ікаром, що упав до ніг білосніжних", використавши жартівливе прізвисько, дане йому одним із корифеїв часопису "Карас і каретас", а сама поема знаменувала собою не що інше, як неймовірно високий зліт слідом за недосяжним ідеалом, тож набувала неземної краси: відчайдушне поривання людини на крилах поезії до сонця, яке обпалило її і згубило. Поетове передсмертне самітництво та його мовчанка були останнім трагічним етапом, що завершив його падіння, скорботне повернення на землю, від якої він хотів відірватись у своїх мріях, далеких від дійсності.

"Так,— думав Фрага, підливаючи собі вина,— все зберігається на своїх місцях. Залишається тільки писати".

Успіх "Життя одного аргентинського поета" перевершив усі сподівання — і автора, і видавців. У перші два тижні майже не було ніяких коментарів, але потім раптом з'явилася похвальна рецензія в газеті "Расон" і розворушила флегматичних, обережних у своїх судженнях мешканців столиці. Всі, окрім жалюгідної жменьки, заговорили про книжку. Часопис "Сур", газета "Насьйон", упливова провінційна преса з ентузіазмом обговорювала сенсаційну новину, яка одразу зробилася предметом розмов за філіжанкою кави або на десерт. Дві оприлюднені гострі дискусії (про вплив Рубена Даріо, найбільшого латиноамериканського поета, на Ромеро та про вірогідність хронології) ще більше розпалила зацікавлення публіки. Перше видання "Життя поетового" розійшлося за два місяці, друге — за півтора. Не встоявши перед спокусою золотого тільця, поступившись обставинам, Фрага зробив театральну і —радіокомпозицію "Життя поетове". Здавалося, надходить момент, коли розпал пристрастей і гучний галас, зчинений довкола твору, досягли тієї небезпечної вершини, з-за якої вже готовий виринути черговий улюбленець публіки. З огляду на цю прикру неминучість і ніби як компенсацію за неї Фрага здобув Національну премію, щоправда, не без сприяння двох приятелів, які потім встигли повідомити йому новину, випередивши перші телефонні дзвінки і різноголосий хор віншувальників. Сміючись, Фрага зауважив, що присудження Нобелівської премії не завадило Андре Жідові того самого вечора вирушити давитися фільм з участю Фернанделя. Можливо, саме через те він поквапився сховатися в домі одного з друзів і спостерігав звідти, як накочується дев'ятий вал громадського захвату, спостерігав так байдуже, аж навіть сам спільник його, що гостинно запропонував йому притулок, вважав подібну поведінку за неприродну, коли не лицемірну. Але всі ці дні Фрагу не залишала задумливість, у ньому міцніло незбагненне бажання усамітнитися від того популярного "себе", про якого галасували газети і радіо, чия слава, переступивши межі Буенос-Айреса, досягла кіл провінційної інтелігенції і навіть вийшла за межі вітчизняних культурних сфер. Національна премія здавалася не благодаттю, що зійшла з небес, а чимось на зразок здійснення бажаного. Тепер мало прийти й усе інше,— те, що, як по правді, найбільше надихало його на створення "Життя поетового". Він не помилився: за тиждень міністр закордонних справ запросив його до себе додому ("Ми, дипломати, знаємо, що добрих письменників не приваблюють офіційні прийняття") і запропонував йому пост культурного аташе в одній із європейських країн.

Усе відбувалося як уві сні й так порушувало звичне життя, що Фразі доводилося робити над собою зусилля, щоб гаразд усвідомити своє сходження — приступка за приступкою — сходами слави: від перших інтерв'ю, усмішок та обіймів видавців, від перших запрошень виступити у літературних товариствах і гуртках він дістався, нарешті, до тієї сходової площадинки, звідки, майже не схиляючи голови, можна було побачити весь світсько-літературний світ, відчути себе ніби його володарем і оглянути все до останнього закутка, до останньої снігово-білої манишки й останнього палантину з шиншили літературних меценатів та меценаток, що жують бутерброди з паштетом із гусячої печінки і розводяться про Ділана Томаса. А там далі — чи ближче — він бачив маси отупілих і сумирних пожирачів газет, телеглядачів і радіослухачів, більшість яких, не знаючи навіщо і чому, скоряється моді й купує пральну машину чи грубезний роман — предмет обсягом двісті п'ятдесят кубічних сантиметрів чи триста двадцять вісім сторінок — і купує, хапає негайно, іноді жертвуючи насущником, бо сусідка "це" вже має, бо популярний оглядач столичної радіостанції "Мундо" знову вихваляв "це" до небес у своєму виступі рівно об одинадцятій п'ятдесят п'ять.