Кроки по слідах - Сторінка 3

Найдивніше було те, що його книжка потрапила до каталога творів, які рекомендувалося придбати і прочитати, хоча стільки років життя і творчість Клаудіо Ромеро цікавили єдино інтелектуалів, тобто практично дуже і дуже небагатьох. Коли ж, траплялося, він знову відчував потребу залишитися наодинці з самим собою і поміркувати над тим, що діється (тепер на черзі стояли перемовини з кінопродюсерами), первісний подив усе частіше поступався місцем якомусь тривожному очікуванню. А втім, попереду не могло бути нічого іншого, окрім наступної приступки сходів слави, якщо не рахувати того неминучого дня, коли, як це буває на містках у садах, остання сходинка підйому перейде в першу сходинку спуску, в гідне сходження вниз, до пересиченої публіки, яка відвернеться від нього в пошуках нових емоцій. На той час, коли він зібрався усамітнитися, щоб підготувати свій виступ на церемонії одержання Національної премії, всі його відчуття від запаморочливих успіхів останніх тижнів синтезувалися в якесь іронічне задоволення собою, від чого і тріумф уявлявся лише своєрідним зведенням порахунків, та до того ж іще потьмарювався домішкою незрозумілого неспокою, який іноді раптом охоплював його всього і загрожував віднести до тих берегів, куди здоровий глузд і почуття самозбереження рішуче не давали тримати курс. Він мав надію, що підготовка тексту виступу поверне йому радість праці, й вирушив працювати до садиби Офелії Фернандес, де завжди почувався добре і спокійно.

Був кінець літа, парк уже вбрався в кольори осені, і Фрага милувався ним з веранди, розмовляючи з Офелією і пестячи собак. У кімнаті на першому поверсі стояло його бюрко з картотекою. Присунувши до себе найбільшу скриньку, Фрага неуважно перебирав пальцями шурхотливі картки, як піаніст, який налаштовується на гру, і повторював, що все йде нормально, що, попри вульгарний практицизм, який неминуче йшов у парі з великим літературним успіхом, його твір "Життя поетове" — гідне діяння, данина нації та батьківщині. І можна з легким серцем узятися до компонування промови, одержати свою премію, готуватися до поїздки в Європу. Дати і цифри зміщувалися в його голові з параграфами угод і годинами запрошень на обід. Небавом мала прийти Офелія з пляшкою хересу, мовчки сісти неподалік і з цікавістю спостерігати, як він працює. Залишилося тільки взяти аркуш паперу, присунути лампу і закурити, слухаючи, як кричить удалині птах теро.

Він так ніколи і не зміг згадати — відкрилась йому істина саме тієї хвилини, а чи пізніше, коли вони з Офелією, навтішавшись коханням, лежали в постелі, чадили сигаретами і дивилися на маленьку зелену зірочку в вікні. Прозріння (назвімо це так), могло прийти з першою фразою тексту виступу, який почався легко, але раптом забуксував на місці, й усе пішло шкереберть і втратило глузд, який враз ніби вивітрився зі слів, що дожидали своєї черги. А потім скрип пера урвався, запанувала мертва тиша — так, очевидно, так: він усе вже знав, коли виходив з отієї маленької віталеньки, знав, хоч і не хотів знати,— тиша тисла на скроні, як мігрень, що розходилася, або грип, що починався. З доброго дива якоїсь невловної миті душевна неміч, темний серпанок туману зникли й обернулися в певність: "Життя поетове" — суцільна вигадка, історія Клаудіо Ромеро не має нічого спільного з усією Фражиною писаниною. Нема доказів, нема аргументів, і біографія ця — суцільна вигадка. По стількох роках праці, вивіряння дат, ходіння по слідах, намагань уникнути суб'єктивного бачення — все виявляється суцільним фальшем. Клаудіо Ромеро не жертвував собою задля Сусанни Маркес, не повертав їй волі ціною свого самозречення і не був Ікаром біля снігово-білих ніг Ірени Пас. А він, біограф, ніби плив під водою проти течії, не маючи снаги вистромити голову, не бажаючи, щоб хвилі били в очі,— і знав правду. Але цим справа не закінчувалася: ззаду, нижче за течією, в каламутному і брудному затоні осіла на дно певність у тому, що він знав правду з самого початку. Нічого розкурювати другу сигарету, винуватити пошарпані нерви, цілувати в пітьмі тонкі піддатливі губи Офелії. Нічого говорити собі, що потьмарення найшло в запалі надмірного захоплення своїм героєм, що неміч можна виправдати надто великою витратою сили. Рука Офелії м'яко снувала по його грудях, її палкий уривистий подих лоскотав йому вухо. Він і незчувся, як заснув.

Вранці він глянув на відкриту скриньку картотеки, на папери, і все це здалося йому ще примарнішим, аніж нічні переживання. Внизу Офелія телефонувала на станцію, щоб довідатися про розклад руху поїздів. До Пілара він дістався десь о пів на дванадцяту і рушив просто до овочевої крамнички. Сусаннина донька дивилася на нього несміливо і насторожено, як побитий собака. Фрага попросив уділити йому п'ять хвилин, знову зайшов до прокуреної вітальні й сів у те саме крісло, покрите білим покрівцем. Йому не довелося довго говорити, бо Сусаннина дочка, змахуючи сльозинки, стала кивати на підтвердження його слів і все нижче і нижче хнюпила голову.

— Так, так, сеньйоре. Саме так і було, сеньйоре.

— Але чому ж ви не сказали мені про це одразу?

Нелегко пояснити, чому вона не сказала про це зразу. Мати змусила її заприсягтися, що про дещо вона ніколи й нікому не пробовкається, а по тому, як із матір'ю одружився офіцер із Белькарсе,— і поготів, ось і... Але їй дуже хотілося написати йому, коли зчинився такий галас довкола книжки про Ромеро, бо...

Вона злякано дивилася на нього, а сльозинки котилися по щоках.

— То як же вам стало відомо? — сказала вона потім.

— Хай це вас не бентежить,— сказав Фрага.— Колись усе виходить наяв.

— Але ж у книжці ви написали зовсім не так. Еге ж, я її читала. Я все там читала.

— Саме через вас у книжці написано зовсім не так. Ви маєте інші листи Ромеро до вашої матері. Ви мені дали лише ті, які вам хотілося дати, які виставляють у найкращому світлі Ромеро, а заодно і вашу неньку. Мені потрібні інші, негайно. Дайте їх.

— Є тільки один,— сказала Ракель Маркес.— Але мама змусила мене заприсягтися, сеньйоре.

— Якщо вона не спалила його, то в ньому немає нічого страшного. Дайте мені. Я куплю.

— Сеньйоре Фрага, я не тому вам його не даю...

— Ось гроші,— гостро сказав Фрага.— За свої кабачки стільки не виторгуєте.

Дивлячись, як вона длубається в паперах на нотній етажерці, Фрага подумав: те, що він знає тепер, він уже знав (можливо, якось інакше, але знав) у день своїх перших відвідин Ракелі Маркес. Істина, що оце йому відкрилася, зовсім не захопила його зненацька, і тепер, у собачий голос, він міг скільки заманеться винуватити себе та запитувати, чому, наприклад, його перше побачення з Сусанниною донькою закінчилося так швидко, чому він так зрадів трьом листам Ромеро, ніби тільки вони єдині й були на світі, чому не запропонував грошей, не докопався до всіх, авжеж, до всіх подробиць, про які Ракель знала і мовчала. "Дурниці,— тут-таки подумав він.— У ту пору я не міг знати, що Сусанна стала повією з вини Ромеро". А чому ж він тоді урвав на півслові свою розмову з Ракеллю, задовольнившись одержаними фотографіями та трьома листами? "Е, ні, я знав, бозна-звідки, але знав і, знаючи це, написав книжку: можливо, і читачі теж знають, і критика знає, і кругом — суцільна брехня, в якій борсаємося ми всі, всі до одного..." Одначе найлегше було йти шляхом узагальнень і покладати на себе лише частку провини. Це також брехня: винен був тільки він, він один.

Останній лист, коли його вже було прочитано, став лише словесним підтвердженням того, що Фрага уявляв собі, хоча й трохи інакше, і лист цей міг правити лише за "речовий доказ" на його користь у разі полеміки. Після того, як маску зірвано, такий собі добродій на ім'я Клаудіо Ромеро, по-звірячому вищиряв зуби в останніх фразах, що мали неспростовану логіку. Фактично прирікаючи Сусанну на брудне ремесло, яким їй відтепер і до кінця днів своїх доведеться займатися — на що недвозначно натякалося у двох чудових пасажах,— він пропонував їй заткнути пельку до кінця своїх днів, триматися од нього чимдалі й запастися в тартарари, попихаючи її з кепкуваннями й погрозами до тієї ями, яку сам копав два роки, неквапливо, крок за кроком розбещуючи наївне створіння. Людина, що лицемірно виводила на кілька тижнів раніше рядок: "Ночі потрібні лише мені одному, я не хочу, щоб ти бачила мої сльози", завершувала тепер свої послання щонайбанальнішою порадою, на ефективність якої у неї, очевидно, був свій розрахунок, і доточувала до всього того ще й інші бридкі рекомендації та знущальні повчання, а замість прощальних слів бажала успіхів на ниві хтивості й відверто погрожувала неприємностями, якщо Сусанна зважиться навинутись їй на очі. Ніщо з прочитаного вже не дивувало Фраги, але ще довгий час він сидів з листом у руці, безсило прихилившись плечем до лутки вагонного вікна, ніби хтось у ньому намагався вирватися з пазурів кошмарного, нестерпно довгого сну. "Це пояснює і решту все",— почув він биття власної думки. "Рештою" була Ірена Пас. "Ода до твого подвійного імені", фінальний крах Клаудіо Ромеро. Навіщо вагомі доводи і прямі докази, якщо давня, глибока певність у іншому розвитку подій, що не потребувала якихось листів або чиїхось свідоцтв, тепер сама шикувала лавами дні останніх років життя Ромеро перед внутрішнім зором людини (ім'я її, зрештою, не грає ролі), що їхала в поїзді з Пілара і виглядала в очах пасажирів сеньйором, який вихилив зайвий шкалик вермуту. Коли він зійшов на своїй станції, була четверта пополудні й сіялася мжичка. У шарабані, який довіз його до садиби Офелії, було холодно і пахло відвологлою шкірою. Яка ж розсудлива була ця бундючна Ірена Пас, які міцні були аристократичні підмурки, що породжували вбивчу зневагу вищого світу до тих, хто прагнув туди потрапити. Ромеро володів чарами, щоб приворожити бідну жінку, але зовсім не був Ікаром, і його чудова поема не могла стати його крилами. Ірена, а може, й не вона, а її мати або брати одразу розгледіли за спалахом таланту поривання кар'єриста, домагання пройдисвіта, який починає з того, що зневажає людей свого кола, а потім ладен, якщо треба, знищити їх (такий злочин називався Сусанна Маркес, шкільна вчителька).