Круглянський міст - Сторінка 2

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Згодом, коли ця підозра трохи вляглася, йому не стало відбою від Грушецького, надто гострого на язик партизана з Полоцька, який не минав випадку, щоб познущатися над хлопцем. Якось, не стримавши кпин, Стьопка витягнув злосливця гвинтівкою по голові, за що негайно був наділений прізвиськом Псих — найкривднішим з усіх, які він мав за своє вісімнадцятирічне життя.

У попередньому загоні — імені Ворошилова — жилося йому куди краще, там він був ледве не найстаріший партизан, зі стажем, не набагато меншим, ніж у самого командира загону лейтенанта Крутікова. Правда, там його теж дражнили, та все ж прізвиська були більш людські: Білий — це за волосся та брови, а ще Здихля — мовляв, що худий, хоч худих і без нього в загоні було немало. Але там він відчував себе не гіршим за інших, рівноправним бійцем, не те, що тут, у цих чапаєвців. На жаль, тогочасне життя його безповоротно минулося, покинувши самі спогади.

Стьопка трохи відпочив, але не спішив упрягатися в нелегку осоружну працю і задумливо колупав тріскою в чоботі. Найгірше було, звичайно, не в зміні загонів і навіть не в ставленні до нього партизанів. Хлопці, зрозуміло, часом нахабничали над ним, молодим і слабосильним, але робили це без особливої злості, швидше для забави. А от начальство — те жартів не знало. З начальством партизан Товкач був у давньому застарілому конфлікті, причини якого з різних сторін визначалися неоднаково. Стьопка вважав, що до нього присікувались, а начальники дотримувалися тої думки, що Товкач — нехлюй, який потребує штивності. Принаймні так говорив взводний Бойченко, коли скаржився на нього командирові загону за самоправство з виселковим старостою. За нехлюйство сварив його начальник штабу, коли він, переведений уже в господарчий взвод, упустив продуктову корову. Загін тоді виходив з блокади, господарники з возами й пораненими продиралися по якихось канавках та болотинах, біля шосейки їх усе ж підпильнували карателі, почався обстріл трасуючими, і чорна прудка рогуля — живий продуктовий запас — так рвонулася з рук, що тільки він її й бачив у сутінках. Коли перейшли шосе, мусив з обірваним повідцем з'явитися перед розлюченим начальником штабу. Гадав, що це для нього кепсько скінчиться. Але навколо було повно карателів, і партизани таїлися, боячись хруснути гілкою.

— Товкачу!

Стьопка знічев'я здригнув і озирнувся: відхиляючи рукою гілля, через кущі йшов Маслаков — підривник, колишній кадровий червоноармієць, з яким якось узимку Степан ходив на залізницю. Останнім часом Маслаков заліковував у санчастині поранену руку і коли-не-коли навідувався до них у господарчий взвод.

Трохи здивовано позираючи на підривника, Степан мовчав, не тямлячи, навіщо здався. Рука у Маслакова була вже без чіплянки, однак, ідучи, він ворушив нею застережливо, на долоні все ще білів замизканий бинт пов'язки. Підривник підійшов ближче — тонке гілля вільшняку пругко прошорхало по його розстебнутому зеленому ватнику.

— Ну, як житуха, Товкачу?

Стьопка помовчав, не знаючи, як поставитися до цього питання: кому не відомо, яке життя в господарчому взводі, біля кухні. Було схоже, що Маслаков жартує, але в тоні та вигляді його, здається, не було ні глуму, ні тої ж насмішки; як завжди, добра, ледве прихована жартливість струміла на його смаглому обличчі. І Степан сказав байдуже:

— Та ось — дрова запасаю.

Ногою в справному ще, намазаному лоєм кирзовому чоботі Маслаков наступив на кривий окоренок дровини, верхівка якої, мов жива, коротко ворухнулася на землі.

— Ну і вільшина! І ти один тягаєш?

— А хто ж іще?

— Не життя, а каторга! — співчутливо зробив висновок Маслаков і повернувся до хлопця. — Послухай, а в мене до тебе справа.

Степан з нетерпеливою цікавістю знизу вгору зирнув на Маслакова. Коли той ще тільки гукнув хлопця, Стьопка відчув, що це не так собі — що він несе новину і що новина ця непогана. Тому він тепер пильно дивився на підривника, а той певну мить нібито вагався в нерішучості: на обличчі його все блукала стримана усмішка.

— Сходимо на одне діло. З музикою.

Невідомо чому, але Стьопка вже відчував, що буде саме така пропозиція. Це було ще й як заманливо — сходити з Маслаковим на бойове завдання, та ще "з музикою". А то він останнього часу якщо й виривався куди, то чи по картоплю на який-небудь хутір, чи по сіно в луги, а то раз возив трофейний брезент у сусідній загін. На завдання його не посилали.

Але Стьопка згадав своє становище в господарчому взводі й одразу понурився.

— Кляпець хіба пустить!..

— А куди дінеться?

— Ти розмовляв з ним?

— Командир поговорить. Викличе, накаже, і вся розмова, — без тіні сумніву сказав Маслаков.

Стьопка, одначе, понуро махнув рукою.

— Ну, командир не заступиться.

Маслаков нетерпляче переступав на місці, підштовхнув на плечі новенький, з полірованим прикладом ПКШ .

— Добре. Це моє діло. Ти кажи: згоден?

— Та я-то...

— То й потупали. Часу мало.

Ще не вірячи, Стьопка вайлувато підвівся на ноги, підібрав з долу гвинтівку. Глибше за ремінь запхнув сокиру. Маслаков одноруч ухопив дві дровини і стрімливо рушив у хмизняк — навпрошки до недалекої кухні. Стьопка заспішив слідом. Усупереч своїм невеселим побоюванням, він потроху став піддаватися бадьорій упевненості підривника і вже майже вірив, що доля несподівано повернулася до нього кращим боком. Але ще не зникли й сумніви. Стьопка надто добре уявляв собі, як зустріне цю новину Кляпець, якому вічно бракує людей на кухні та й ті в нього завжди гультяї і нехлюї. Одначе Маслаков, мабуть, тим ніколи не переймався. Озирнувшись, підривник сказав:

— Пам'ятаєш, як ми під Фариновом грюкнули?

— Так.

— Ось я і думаю: чого це Товкача на кухні коптять? Такого підривника, з досвідом.

Він подивився на хлопця з такою щирою приязню, що Стьопка аж відчув себе щасливим. Правда, розумів, що Маслаков трохи жартує: який там у нього досвід?

Досвід, звичайно, був невеликий, та останнім часом він на чавунку не ходив. Але тоді, під Фариновом, вони справді грюконули вдало. Місце трапилося зручне: насип, поворот, і до того ж спуск, а попереду підмерзле болото. Машиніст, мабуть, не передчував небезпеки, добре піддав пари, і як рвонуло — майже весь ешелон злетів з насипу. Пам'ятається, тоді з ним ходили Балашевич і Струк. Першого вже нема, другий залишився, поранений, у Козельській пущі.

З однією дровиною хлопцю було вправніше; вони вилізли з хмизняку в рідколісся, і Стьопка підбіг трохи вперед, щоби іти поряд.

— А хто ще піде?

— Ще? Ще Данило Шпак зі взводу Метьолкіна. Літній такий. Місцевий. І Бритвін. Відаєш?

— Той, що ротним був?

— Ну. Піде спокутувати провину. Як спокутує, тоді, казали, знов командиром поставлять.

Що ж, це було непогано: Маслаков, Бритвін — ще й які вмілі партизани; Данило Шпак — місцевий, наскрізь знає всі ходи-виходи. Стьопка помалу вже оговтався зі своєю радістю; про завдання він не питав: знав, прийде час, усе розтлумачать — тільки роби.

Вони підтягли дровиняки до кухні в ялиннику, від якої затишно повівало димком, і спинилися біля пня, де був дроворуб. Тут уже лежало кілька дрючків, притягнутих Стьогікою раніше, однак він одразу визначив, що для обіду дров було малувато. Проте цей клопіт, який недавно ще допікав, тепер зробився такий обридлий, що не хотілося про це думати. Вони розмашно покидали свої дровини на раніші, і Маслаков підштурхнув на плечі автомат.

— Тож збирайся. За годину потупаєм.

3

За годину, однак, не потупали: трапилася незмога з вибухівкою. Поки Маслаков бігав по начальству, вони втрьох чекали під ялиною на краю лісової галявини, в тому місці, де починалася дорога. Колишній командир партизанської роти Бритвін, тільки прийшовши сюди, відразу повалився животом на вкриту глицею землю і лежав так, з мовчазною зосередженістю уткнувши в рукави міцне поголене підборіддя. З них трьох він один, у шинелі й суконній пілотці, мав хоч приблизно військовий вигляд; Стьопка ж у своєму збірному вбранні був схожий швидше на поліцая. Що ж до третього, старуватого селянина Шпака Данила, так у того взагалі не було нічого військового. Мовчазний, із зарослим чорними пасмами обличчям, у рудому, задерев'янілому від вологи кожусі та постолах, він сидів, притулившись до смолистого окоренка ялини, і щось ретельно, з ненаситною насолодою жував. Побіч лежав його коротенький обріз із нефарбованою саморобною ложею. Стьопка не одразу і зрозумів, що Данило їв боби, які діставав із засмальцьованої протигазної сумки потрошку, по парі бобин, ніби вони були в нього вже останні. Тим не менш і через півгодини він усе жував, кожного разу уникаючи Стьопкиного позирку, коли той повертався до нього. Хлопець добре розумів ці простодушні дядькові хитрощі, але мовчав, бо давно мав за правило нічого не просити у тих, хто не хотів дати.

Він був у піднесеному, майже радісному настрої, бо вихід на завдання взагалі пройшов удало. Кляпця не треба було і викликати до командира, просто Маслаков передав йому наказ начштабу, і господарник, побурчавши, змовк, що означало — погодився. Стьопка не чекав обіду, одержав свій шмат хліба, який одразу ж з'їв, і тепер перебував у владі відвиклого вже хвилюючого нетерпіння, коли хотілося лише одного: якнайскоріше рушити в дорогу. Закинувши за спину гвинтівку, він виламав дубчик і похльоскував їм внизу, зиркаючи в бік халабуд, звідки мав появитися Маслаков.

— Біля Озерища пройти б легше. Там поліція своя.

— А ти звідки знаєш? — сухо запитав Бритвін.

— Я? Такий секрет! Усі знають, — навмисне безклопітно відповів Стьопка, але внутрішньо насторожився: тон цього питання був йому дуже відомий, і він уже зрозумів, що даремно так сказав. Бритвін після паузи вагомо зазначив:

— Ти за всіх не відповідаєш. А сам тримай язика за зубами. Коли що й знаєш.

Поверх лісу Стьопка подивився на небо, заволочене молочною плівкою, крізь яку зранку не могло пробитися сонце, потім перевів погляд униз, на халабуду за галявиною: Маслакова все не було. Іншому б він щось відповів у такому випадку, але Бритвіну перечити зараз не став: як-не-як той старший і негоже було заїдатися з ним. Правда, ходили чутки, що місяць тому Бритвін здорово прошпетився на завданні, його зняли з роти, хотіли навіть судити, але перевели в їхній загін рядовим.