Кумевава, син джунглів - Сторінка 4

Декому одразу пощастило повитягати волокна, дехто не знайшов ані листочка, на допомогу їм прийшов Кумевава. Після його пояснень, один за одним, геть усі освоїли цю роботу і невдовзі з радістю поприносили по цілій жмені майже невидимих волокон.

— Один із вас нехай збирає докупи волокна і приносить їх мені. Кумевава буде скручувати.

Дуже скоро біля хлопця наскладали цілу купу волокон, серед них були сніпки-жменьки, тонкі й цупкі, волокна довгі й короткі — залежно від спритності тих, хто їх збирав. Кумевава сів на пень зрубаного дерева й почав між голим стегном і долонею скручувати довгий мотузок.

Один юнак довго мовчки спостерігав, як він це робить, а тоді промовив:

— Мені здається, я теж міг би це робити.

— Звісно, можеш, — відповів індіанець. — Сідай і спробуй. Це не важко!

Перша спроба вийшла не дуже вдалою: на короткому мотузку було багато вузликів. Але вже другий мотузок вийшов значно кращий, а п'ятий взагалі не можна було відрізнити від того, який зробив Кумевава. Тепер вони вже вдвох скручували нитки-волокна, а незабаром до них приєднався ще й третій, який так само швидко опанував це "ремесло". Працюючи втрьох, вони якраз устигали обробити ту кількість волокон, що їх звідусіль приносили їм інші.

Три години тривала ця робота, під час якої, ніби змагаючись між собою, кожен прагнув зробити якнайбільше. Усі працювали з великим запалом. Недовіра зовсім розвіялась.

Раптом Кумевава вигукнув:

— Досить! Не треба більше витягати волокон.

Перед ним лежало дев'ять мотузків завтовшки як олівець, і кожен із них мав двадцять метрів завдовжки. Тепер хлопчина почав з допомогою своїх помічників скручувати ці тонкі мотузки в один.

Незабаром був вже цілком готовий канат, точнісінько такий завтовшки, яким прив'язують кораблі в портах. Його дов'язали до каната, що звисав із нашого суденця, і тепер линва була навіть довша, ніж треба було.

Велика радість охопила всіх, коли капітан оголосив, що ця линва міцніша, ніж будь-яка інша, яку йому доводилося досі бачити, і що з її допомогою їм напевно вдасться завтра витягнути напівзатонуле судно.

Тим часом посутеніло. Ми посідали навколо вогню, щоб трохи відпочити. Якась жінка довго розглядала бронзовотілого хлопчика і нарешті звернулася до нього:

— Скажи мені, дитино, що означають оці два чорні кільця на твоїх щоках?

— Такі витатуйовані кільця на щоках у моєму племені роблять повнолітніми хлопців і дівчат.

Я знав, що це пояснення не повне, і попросив хлопця розказати нам, як він одержав ці знаки.

— У нашому племені каража, — почав свою розповідь Кумевава, — кожен хлопець і дівчина з нетерпінням чекають того часу, коли вони зможуть заслужити ці кільця. Їх називають омаруро. Лише маючи цей знак, хлопець чи дівчина стають справжніми членами племені. Юнак тоді може йти полювати з дорослими, брати участь у зібраннях і танцях, готуватися, щоб стати чаклуном і, якщо знайде добру дівчину, просити її собі за дружину. Так само й дівчина, коли здобуде омаруро, може працювати, розважатися й одружуватися… Проте здобути ці чорні кільця нелегко. Замало досягти певного віку. Спочатку треба навчитися самостійно жити у джунглях, без будь-якої сторонньої допомоги. У нас хлопчик змалечку починає вчитися розуміти й знати природу в усіх її проявах. З п'яти років він вчиться стріляти з лука, як у вас, блідолицих, навчаються писати й читати. Для нас так само важливо вміти Стріляти, як у вас знати літери. Отож мій батько зробив для мене маленький лук і стрілу. А через два роки я вже сам умів виготовляти лук і стріли. Потім навчився витягати волокна з листя пальми і лагодити тятиву для лука…

Коли мені минув дев'ятий, я вперше знайшов вулик диких бджіл на одному з дерев і сам дістав із нього мед. Це стало справжньою подією, бо вулик був дуже високо. А старші хлопці, котрі були поруч, не схотіли мені допомогти. Вони сказали, що свій досвід — найкращий учитель.

На той час я вже супроводив старших членів племені, коли вони йшли ловити рибу чи на полювання. Але рідко тоді мені вдавалося влучити в звіра. Старші ніколи не сміялися з моїх промахів. Вони завжди підбадьорювали мене, а часом дорослий мисливець стояв за мною, щоб убити звіра, якби я промахнувся.

Одного разу вождь племені наказав мені розвести вогнище сухими гілочками. Після довгого і втомливого розтирання мені вдалося це зробити.

Я навчився плавати зовсім малим хлопчиком, так само як і всі мої однолітки. Старші товариші навмисне кілька разів перевертали човен, щоб примусити нас, малих, рятуватися, пливучи до берега. Коли мій батько видовбував човен, я допомагав йому. Це була для мене добра наука.

Якраз за рік перед цим, розповідав далі Кумевава, старійшини племені визнали його досить спритним для того, щоб увійти в групу з десятьох підлітків віком від 12 до 15 років, разом з якими він протягом цілого року мусив довго блукати в лісі, полювати, ловити рибу, плавати по річках і мандрувати в джунглях. Їх завжди супроводив славетний мисливець Теворо. Він навчав їх усього, чого хлопчики не знали.

Той рік був сповнений різних пригод, приємних і неприємних.

Останній місяць у джунглях хлопчики зосталися самі. Без навчителя. Вони порозмальовували собі тіло чорним і підстригли волосся.

— Ми були такі смішні,— розказував Кумевава, — що не наважувалися наближатись до індіанських сіл…

Після того, як вони, живі й здорові, повернулися до свого племені, хлопчики мусили ще витримати серйозну перевірку — продемонструвати результати свого навчання.

Вождь племені Ватау показував їм сліди різних звірів і питав, який саме звір тут пройшов, а далі вони повинні були вистежувати і впольовувати їх. Були й змагання з плавання і з бігу, а потім вони гуртом мали швидко спорудити хижку.

І всі члени племені спостерігали це змагання…

— Нарешті плем'я переконалося, що ми досягли повноліття…

Отоді почався головний ритуал.

Старий чаклун племені Оарете розпік на вогні круглий вершечок своєї люльки і притиснув його до щоки Кумевави.

— Коли розпечена люлька торкнулася моєї щоки, запахло смаленим. Я відчув такий нестерпний біль, що сльози потекли з очей.

Тоді Кумевава так міцно стиснув кулаки, що аж нігті вп'ялися в шкіру. Йому хотілося кричати, волати на повен голос, але він не смів і писнути. То було б великим соромом і ганьбою закричати підліткові, який хоче стати справжнім мисливцем і повнолітнім хлопцем.

Після того чаклун племені Оарете замастив рани на щоках чорною фарбою, і чорні кільця лишилися там назавжди…

— Я дивився на своїх товаришів. Їхні обличчя були бліді від болю й страждання, але всі вони сяяли від щастя. То був найурочистіший день у нашому житті.

Кумевава замовк. І всі ми сиділи мовчки й думали про сувору школу джунглів, про яку щойно так яскраво розповів нам цей хлопчик.

Ні в кого з нас тепер не було бажання посміятися з чорних кілець на щоках індіанського хлопчика.

Ми стали поважати його ще більше…

У ПОШУКАХ ЧЕРЕПАШАЧИХ ЯЄЦЬ

Другого дня ми встали раненько, бо на нас чекала велика робота. Було заплановано, що моряки і пасажири разом працюватимуть, щоб підняти затонуле судно.

Я ще спав, коли капітан розбуркав мене й сказав:

— Я прошу вас, умовте малого індіанця, щоб він і сьогодні вполював що-небудь для нас. І якщо хочете, ідіть разом з ним. Я бачу, ви стали добрими приятелями, йому дуже подобається ваше товариство.

То було вельми приємне для мене завдання.

Я окинув поглядом табір і побачив, що Кумевава сидить біля вогню і щось майструє.

— Татеріаномбо, Кумеваво! — привітався я мовою його племені, що дослівно означає: "Я прийшов". Я навчився цього, поки жив у племені каража.

— Ареріна; Ньїкучапе! — відповів хлопчик, що означало: "А я ось де!"

— Що це ти майструєш?

— Готую стріли для полювання. Ти підеш зі мною?

— Звичайно, піду. Я бачу, ти збираєшся уполювати всяких звірів, бо готуєш різні стріли. Якщо не помиляюсь, оцією стрілою із загостреним бамбуковим наконечником найкраще боронитися від ягуара, чи не так?

— Ти правду мовиш, Ньїкучапе. Крім того, цією стрілою можна вполювати тапіра і дикого кабана. А ось оцю стрілу, що має вістря з чорного твердого дерева із зубчатими вирізами, ми готуємо на рибу. Он ті, подібні до неї, але ще міцніші, годяться на оленів, мурахоїдів та інших великих тварин.

— То, виходить, на кожну тварину є своя стріла? Я бачу, що деякі стріли закінчуються кістяними наконечниками. Мабуть, ними б'ють птахів? — спитав я.

— Ньїкучап знає багато нашої індіанської зброї, але цього замало, щоб здобути "омаруро", витатуйоване на щоках, — відповів Кумевава й усміхнувся.

Тоді я поклав руку йому на плече, і обидва ми посміялися з його зауваження. Потім хлопчик знову посерйознішав і продовжив свої пояснення:

— Ні, цією стрілою з вістрям із мавпячої кості якраз і полюють на мавп. А оту другу, із кісткою з хвоста ската, беруть на птахів. На малих пташок годяться ось такі стріли з п'ятьма маленькими шпичаками, розділеними маленькою кулькою. А оцю, з тупою, не загостреною кісточкою на кінці, ми накладаємо, коли хочемо вполювати птаха, але не вбити його, а тільки оглушити. Від удару цією кісточкою птах падає на землю, і ми швидко хапаємо його. А коли він очуняє, то вже сидить у клітці.

— Дуже добре, Кумеваво! Я бачу, ти непогано опанував цю справу.

— Старий індіанець Малоа каже: "Іди на полювання тільки тоді, коли маєш у серці відвагу, а в руці — надійну зброю".

Кумевава підвівся й махнув рукою в напрямі річки. Ми попростували туди й сіли в його човен.

— Я гадав, — промовив я, — що ми підемо в ліс.

— Так, туди ми й підемо, але спочатку подивимося, чи нема десь тут поблизу черепашачих яєць. Рано-вранці найкраще їх шукати. Ньїкучапе, ти любиш черепашачі яйця?

— О, дуже люблю! Але їх важко знайти.

Ми пливли попід берегом річки, покритим густою рослинністю пралісу. Величезні старі дерева були переплетені довгими покрученими ліанами. Час від часу ми пропливали повз піщані пляжі. Перед одним із них спинилися. Кумевава сказав:

— Отут ми й назбираємо яєць черепахи. Онде, я бачу, лишилися її сліди.

— Але я бачу тут багато різних слідів. Як же ти знаєш, що черепаха тут закопала свої яйця? — поцікавився я.

— А чи бачиш ти, Ньїкучапе, оті круглі сліди? Вони належать черепасі. Учора ввечері вона вийшла з води й піднялася на високий берег річки.