Кумевава, син джунглів - Сторінка 6

Та попри все це джунглі такі близькі мені, і малий індіанець, якого я щойно зустрів, — немов мій рідний брат. Хто знає, про що думав у цей час Кумевава? Можливо, і він відчував приязнь до мене, людини, що прийшла з далекого, невідомого йому світу, а може, мріяв про те, що колись і сам пізнає той далекий світ багатьох таємниць і незбагненних для нього чудес?

З роздумів мене вивело якесь дивне шарудіння вдалині: здавалося, ніби краплі дощу почали падати на листя.

— Невже це дощ іде, Кумеваво? — спитав я здивовано.

Кумевава сів і прислухався. Я помітив у нього на обличчі неспокій.

Ми обидва водночас глянули на землю. Двометрова змія дуже швидко проповзла за кілька кроків від нас. Кумевава незворушно чекав, поки змія зникне з наших очей, потім підхопився на ноги. Одразу ж по тому проповзли дві ящірки, кілька сороконіжок і комах, а за ними знову змія і черепаха. Тварини в паніці поспішали усі в тому самому напрямі, навіть не помічаючи нас.

За цей час оте дивне шарудіння помітно посилилось.

— Що сталося, Кумеваво? — спитав я.

— Наближаються мурахи-солдати. Нам теж треба тікати!

Найпершою моєю думкою було мерщій вилізти на дерево, щоб урятуватися — так само, як ми зробили під час наближення вепрів. Та тільки-но я почав видиратися вгору, як Кумевава зробив мені знак, щоб я скоріше спускався на землю.

Хлопець силкувався зняти вепра з вогню, але йому не вдалося цього зробити, бо той був дуже важкий і гарячий. Печеня наша впала у вогонь. Я хотів допомогти йому, та було запізно. У нас по ногах уже повзли мурахи. Від їхніх болючих укусів ми аж підстрибували. Спробували скинути їх руками, але це виявилось майже неможливим, так міцно вони впивалися в шкіру. А крім того, поки ми скидали одну, наповзало ще десять.

Кумевава гукнув мені, щоб я біг за ним.

Він помчав уперед поміж кущами чагарника так швидко, що я насилу встигав за ним. Невдовзі я втратив його з очей, але одразу ж почув, як він гукає мене, і міг таким чином орієнтуватися за його голосом.

Лише кілька метрів відділяло нас від берега річки. Ми зайшли у воду. Попереду ступав Кумевава, пробуючи дно річки своїм довгим ножем. Ми озирнулися. З того місця, де ми стояли по пояс у воді, видно було, як стовбури, гілки і листя дерев, так само, як трава і земля навкруги, вкриваються мільйонами і мільйонами мурах. Усе зробилося чорним-чорнісіньким, немовби чийсь невидимий пензель пофарбував чорною фарбою весь навколишній пейзаж. Це видовище супроводилося шарудінням, яке тепер посилилося до оглушливого барабанного бою.

Раптом ми побачили, що й берег перед нами вкрився тонкою, але густою чорною ковдрою.

Ті мурахи-солдати показали, що вони навіть вогню не бояться. Вони атакували його, як запеклого ворога. Звичайно, перші двадцять чи тридцять тисяч мурах згорали, але по їхніх трупах і попелу проходили незліченні мільйони інших. Здавалося, що це незвичайне військо рухається в певному напрямі, легко долаючи всі перешкоди і знищуючи на своєму шляху кожну живу істоту, котра не встигла вчасно втекти.

Після того, як мурашине військо досягло вигину річки, я гадав, що тепер уже воно неодмінно кудись поверне. Але тут на березі почала збиратися сила-силенна мурах. Здавалося, ці небезпечні комахи спробують атакувати нас. Та я глянув на Кумеваву — і його спокій втішив і мене.

І тоді сталося таке, у що я не міг би повірити, якби все це не відбулося перед моїми враженими очима.

Багато мільйонів мурах зібралося на невеликій площинці й злилося у великий клубок. Спершу він був завбільшки як футбольний м'яч, але комахи з лісу і з землі наповзали й наповзали з усіх боків, щоб збільшити своїми тілами цей м'яч, аж поки він не став заввишки з метр. І тоді, ніби зрушена якоюсь магічною силою, ця величезна куля поволі покотилася до води. Досягши берега, вона попливла-покотилася за течією до середини широкої ріки. Досягши середини, куля рухалася вперед, аж поки допливла до протилежного берега.

Ми з Кумевавою мовчки дивилися на цю незвичайну подорож живого величезного м'яча. Лиш після того, як мурашина армія була вже на протилежному березі, я запитливо глянув на свого малого приятеля.

— Тепер м'яч розпадеться, — пояснив мені Кумевава. — Армія мурах рухатиметься в тому самому напрямі, як і доти. А на березі зостануться тільки ті мурахи, котрі були на поверхні клубка і загинули, щоб своїми тілами захистити інших.

— Яка дивовижна самопожертва! — вигукнув я. — Ми, люди, могли б багато чого навчитися у різних тварин.

Ми вийшли з води. Аж тепер я помітив, що ноги в нас укриті пухирями від укусів мурах.

Підійшовши до нашого вогнища, ми знайшли там лише купу попелу. На ній лежав скелет дикого кабана, білий-білісінький, геть обгризений крихітними хижими створіннями.

Кілька хвилин ми сумно дивилися на рештки нашої здобичі.

Потім Кумевава сказав:

— Така сама доля спіткає й людину, котра через поранення, хворобу чи міцний сон не втече своєчасно.

— Або яка видереться на дерево замість того, щоб увійти в воду, — додав я.

— Ньїкучап сам відповів на запитання, який звір найнебезпечніший у джунглях.

— Той, який щойно нас атакував. Я не знаю, чи старий Малоа вже висловив цю думку чи ні, але сьогоднішнього мого досвіду достатньо, щоб зробити такий висновок.

БИТВА 3 БРОНЕНОСЦЕМ

Залишивши позаду скелет єдиної нашої здобичі того ранку, ми почали заглиблюватись у праліс. А він дедалі густішав, і незабаром нам довелося прорубувати для себе стежку з допомогою мачете. Спочатку це робив Кумевава, та коли він стомився, на його місце став я.

Ми просувалися вперед дуже повільно. Гілки дерев раз у раз били нас так сильно, що від тих ударів усе тіло вкрилося синцями, а від уколів колючок на шкірі повідкривалися рани.

Коли попереду вже йшов я, Кумевава раптом схопив мене за пояс і так сильно потяг назад, що я впав на землю.

— Що ти робиш? — сердито вигукнув я. — Що за дитячі забавки?

— Лежи на землі, Ньїкучапе! — крикнув він і присів навпочіпки біля мене.

Кинувши погляд поперед себе, я побачив величезного удава-боа, різновид довжелезної змії, яка неквапливо розкручувалася з товстої гілки. Змія та мала, напевно, понад чотири метри завдовжки. Брунатні й чорні візерунки на тілі надавали своєрідної краси цьому страховиську. Проте за таких небезпечних обставин я не міг милуватися її красою.

Ми заклякли непорушно на землі, аж поки те страховидло розкрутилося з гілки й поповзло повільно у протилежному від нас напрямі.

Я знав, що ця змія не отруйна, однак дуже небезпечна. Вона спершу обвиває свою жертву — звіра чи людину, потім могутніми обіймами ламає їй усі кості, щоб зрештою заковтнути її. Боа має здатність неймовірно широко роззявляти свою пащу. Та коли змія проковтне вепра чи яку-небудь іншу велику тварину, черево її так роздимається, що вона зовсім не може рухатись і тому десь тижнів зо два лежить на тому самому місці, де проковтнула свою жертву, аж поки цілком перетравить її. У цей час боа не становить ніякої небезпеки, і його можна легко вбити чи спіймати для будь-якого зоопарку.

Коли змія зникла серед зелені джунглів, ми підвелися з землі, і я знову подякував моєму юному приятелеві, що він і цього разу врятував мене від великої небезпеки.

— Хто добре дивиться, той має два життя, — зауважив на те Кумевава словами старого Малоа.

— Двох життів для мене було б замало у цих джунглях, де небезпека чатує на кожному кроці,— відповів я.

— Коли Ньїкучап хоче жити довго, то хай приходить жити в джунглях з племенем каража й дізнається про небезпеки в джунглях. Як Ньїкучап хоче, Кумевава спитає вождя Ватау.

Кумевава говорив це, опустивши очі, ніби уникав мого погляду. Я зрозумів, що він цілком серйозно запрошує мене. Але слова, з допомогою яких він зробив свою пропозицію, давали мені змогу й не прийняти її, якщо я того не бажаю. Не надавши особливої уваги його словам, я відповів:

— Так, так, я з великим задоволенням приїхав би ще колись сюди, до мирного і сповненого небезпек життя серед ваших людей, але тепер мушу повертатися додому по великій воді.

Після довгого мовчання так само серйозно хлопчик спитав:

— Може, ти вирушиш на небесному човні?

Я ствердно кивнув головою на його запитання, зрозумівши, що він має на увазі літак.

Деякий час ми мовчки йшли ледь помітною лісовою стежкою. Біля одного засохлого дерева мій юний приятель спинився й почав уважно прислухатись. Ліворуч від нас щось рухалося.

Одразу по тому показався й винуватець шуму: це був броненосець, такий великий, якого мені зроду не доводилось бачити. Завбільшки він був як добре вгодований кабанчик, тіло його було вкрите панцером з білих пластинок, розділених на три частини: передню, середню й задню. На голові в нього я помітив трикутний шматок такого самого панцера, і довгий хвіст теж був обкладений кістяними кільцями.

Помітивши нас, панцерник згорнувся в клубок так, що захисна броня покрила все його тіло, і перетворився на тверду кістяну кулю.

Кумевава підняв його. Та якраз тоді, коли хлопець приготувався зв'язати свою здобич шнуром, панцерник умить вивернувся з рук малого індіанця і з блискавичною швидкістю поповз у гущавину лісу.

Кумевава одразу кинувся слідом за втікачем, але незабаром усіяний тернами кущ перепинив йому дорогу, і він змушений був облишити переслідування. Я побіг, щоб допомогти йому зробити стежку, розрубуючи ліани, та було вже пізно. Ми тільки побачили, як панцерник ковзнув у розколину на невеликому пагорку. То, певно, була його печера.

— Кумеваво, мені дуже шкода, що панцерник утік від нас, — промовив я, бажаючи хоч трохи втішити його. — Це вже сьогодні друга втрачена здобич.

— Здобич ще не зовсім втрачена. Малоа, старий індіанець, повчає: "Спробуй усе, а тоді вже кажи "неможливо"". Ми спробуємо димом вигнати його з печери. Треба знову розпалити вогонь.

І мій юний приятель присів навпочіпки з двома сухими гілочками в руках і почав швидко терти їх одна об одну. Це тривало, мабуть, хвилин з десять. Нарешті спалахнув вогонь.

Тим часом я назбирав досить багато сухих гілок та іхмизу, і невдовзі перед нами весело потріскувало багаття. За порадою Кумевави ми запхали палаючі гілочки, поклавши на них зверху побільше сухої трави, у розколину, в якій зник панцерник.

Після цього малий індіанець зрізав своїм мачете свіжий довгий листок пальми й сплів із нього велике віяло.