Куть-кутько

Пеку, Кану, Луку, Діані, Фанту, Сусі, Бенджамену, Убу, Малому, Свану, Бібі, Боло, Юліусу, Блеккі, Ж.Б., Уапі, Ксапго і всім іншим псам, що дарували мені честь своєї дружби

І

ШОЛУДИВИЙ ПЕС

І

— Так от, якщо ти приблудний пес, нічого копилити губу! То дзявкає Перчичка. У неї такий пронизливий голос!

її слова відскакують від стін, стелі і підлоги кухні. Дзеленчить посуд. Надто гучно. Песик нічого не розуміє. Він лише зіщулює вуха і перечікує. Зрештою, він чув і не таке! Коли його називають приблудою, він надто не переймається. Так, він був приблудою, і що? Він ніколи цього не соромився. Ось так. Господи, який у Перчички пронизливий голос! І яка язиката! Якби йому не були потрібні усі чотири лапи, щоб гідно триматися на ногах, Песик таки затулив би вуха двома передніми. Але він ніколи не любив мавпувати людей.

— То ти їстимеш ту юшку?

Ні, не їстиме. Він зіщулився біля миски, справжній клубок вовни, глухий і німий.

— Чудово, як хочеш, о'кей, гаразд, клієнт-пан, — вищить Перчичка, — але я тебе попереджаю, що нічого більше не дам, поки не доїси цього.

Саме тоді двері відчиняються, і в двох сантиметрах від свого писка Песик бачить велетенські черевики Мускусного Здорованя.

— Що тут за ґвалт?

У нього зовсім інший голос. Він лунає з велетенського тіла Мускусного Здорованя, і слова котяться по кухні, ніби каменепад (утім, Песик ніколи не бачив каменепаду), ніби старе залізяччя, скелети телевізорів і холодильників, що їх сміттєвози скидають на звалищі Нового Міста поблизу Ніцци. Кепський спогад. Ми ще до нього повернемося.

— То Песик! Він не хоче їсти свого супу!

— Ну й навіщо галасувати? Замкни його в кухні — з'їсть усе. Велетенські черевики розвертаються, і Мускусний Здоровань йде з кухні, буркочучи:

— Клята собацюра...

"Собацюрою" теж звуть Песика. Є ще багато інших, не менш брутальних назвиськ: "вилупок", "йолоп", "щобтиздох", "шавка" тощо. Песик знає усі і давно вже не ображається.

— Чув? До кухні! На всю ніч! Поки не з'їси свого супу!

Здивувала! Ніби Песик мав коли право спати де-інде, окрім кухні! Ніби йому дозволяли спати у вітальні на килимі, такому теплому і кучерявому, як баран, чи на фотелі біля дверей, з майже вивітреним запахом корови, чи на ліжку Вишеньки...

Холодні плити кухні, дякую, знаємо. Нічого нового. Тук-тук, тук-тук — цокотить підборами Перчичка геть з кухні (підбори такі ж гострі, як і її слова) і клац — грюкає дверима. Западає тиша. Довга нічна тиша.

II

ДИВОВИЖНААТМОСФЕРА

Він не їсть не тому, що неголодний. І не тому, що суп не смачний. Навпаки. Причина інша. (Навіть якщо гарно внюхатися, віддалено пахне м'ясом, тільки дуже віддалено).

Ні, він не їсть супу, бо засмучений. Він засмучений, бо засмучена Вишенька.

А Вишенька, коли засмучена, супу свого не їсть. І він не буде. Нізащо. Із солідарності. Перчичка і Мускусний Здоровань ніколи не здогадалися провести паралель. Убога уява.

А сьогодні ввечері Вишенька підперла голову стиснутими кулачками. Песик одразу відчув, що в повітрі запахло грозою. Зціпивши зуби, дівчинка цідила різкі, короткі, односкладові слова.

— Ні. Не голодна. Не хочу. Чхати.

То вона відповідала на питання Перчички, на накази Мускусного Здорованя, на їхні погрози. Зрештою, Вишенька так і пішла спати, нічого не ївши й не сказавши "надоб-раніч". Тільки нишком зиркнула на Песика (так вона уміє дивитися лише на нього), аби він зрозумів, що це не його провина.

"Чудернацька атмосфера", — думає собі Песик. Із шафки він витягнув суху рядюжку, бо плити все-таки холодні. Тепер, поклавши писок на лапки і наморщивши чоло, він намагається міркувати, лежачи перед мискою з вистиглою кулешею. "Так, віднедавна таки чудернацька атмосфера в цій оселі".

Визначити точно, що відбувається, він не може, але відчуває, що щось снується. Вже днів два-три Мускусний Здоровань і Перчичка поглядають на нього скоса. І щоразу, як наближається Вишенька, стишують голоси. Звичайно, зрештою це помітила й дівчинка. Та й собі стала стежити за батьками. Тоді батьки стали опускати очі, затинатися, верзти казна що (точнісінько, як Вишенька, коли каже вчителям, що десь загубила ранець чи забула все, що вивчила). Правда ж, чудернацька атмосфера? А два дні тому Вишенька перестала їсти. "Що відбувається?" — силкується здогадатися Песик. Дещо в людях його завжди насторожувало: вони не передбачувані Це тобі не собаки (бачиш, що пес підібгав хвіст, наїжачився, — і тобі все зрозуміло), і не коти (хоч би скільки не вдавали байдужих, а таки дряпнуть), і не Час (Песик на нього ніколи не купився! З усіма тими запахами, які змінюються, комашнею, яка прикидається, птахами, які вміють пірнати... Чи ж є що підступніше за Час!). А ось люди...

"Люди..." — повторює він подумки. Але тут-таки забуває, про що думає. Думки в голові плутаються. Слова стають якимись ватними. Повіки важчають. "Ага, — здогадується він, — я засинаю". Він ще силкується розплющити бодай одне око, та лапки вже дріботять у сновидінні. "Ну що ж", — зітхає він. І засинає...

III

ЯК ВІН НАРОДИВСЯ

Як у всіх своїх снах, і в цьому Песик переживає найсолод-ші миті життя. Але не тільки найсолодші. Усе життя. Але хаотично. Наприклад, як він ганяв чайок на березі моря в Ніцці.

А Мускусний Здоровань лежав на пляжі і по-дурному реготав.

— От дурноверхий, не може навіть чайку впіймати, так і буде всеньке життя лише полохати їх!

Цілковита правда. Але Мускусний Здоровань не знав, що Песик чудово розумів, що ніколи не впіймає жодної чайки. Та і чайки знали, що він для них безпечний. Утім, він далі бігав за ними краєчком хвиль, а вони далі випурхували в нього під носом і пронизливо кричали. Піна виблискувала на сонці, чайки білими блискавками краяли блакить неба. Гарно. То була гра. Песик грався щоразу, як випадала нагода, бо до того життя його було не таке вже й радісне.

Тож тепер, на ряднинці в кухні, він повискує уві сні і ковтає сльози, і тремтить з голови до кінчиків лап, бо, можливо, згадує дитинство і початок собачого життя. Зовсім невеселого.

У матері їх було п'ятеро. Троє братиків, сестричка і він. Не встигли вони з'явитися на світ, як якийсь чоловік надзвичайно виразно промовив (здавалося, той голос лунав із самого неба і, ніби грім, відлунював у картонній коробці, яка була їм за хату):

— Так ось: нуль на три — нуль; п'ять на три — п'ятнадцять, пишу п'ять, один в голові, один на три — три, плюс один — чотири; отож маємо чотириста п'ятдесят; плюс сто франків за сучечку, усього — п'ятсот п'ятдесят! Отримаємо за них п'ятсот п'ятдесят, як мінімум! І додав:

— А цей надто бридкий, його ніхто не візьме. Краще одразу втопити.

Песик відчув, як його ухопила дужа рука, підняла високо-високо, аж в голові запаморочилося, і занурила у відро з крижаною водою. Він почав крутитися, стогнати й скиглити, точнісінько так, як оце зараз крутиться, стогне, плаче і задихається уві сні.

IV

ЧОРНУХА

А що було далі? Він знепритомнів? Хто зна. Пригадує тільки: гріє вранішнє сонечко, силу-силенну запахів, чайок, що кружляють у небі і чорний писок, який сердито щось шукає серед консервних банок, старих шин, випотрошених матраців, драних черевиків, одне слово — сміття.

— Ага! Нарешті ти розплющив очі, — зауважила Чорну-ха, схиляючись до нього. — Чудово! Довго ж ти очунював! Ти не красень, але міцненький! Знаєш, мало кому вдається очухатися, наковтавшись води...

Вона ніжно його лизнула і говорила далі:

— Ну що ж, раз уже розплющив очі — дивися, вчися життя! Вічно годувати я тебе не буду, я стара, хвора, таких, як ти, вигодувала десятки, хто я вам така? Я що, найнялася? Ні, тільки подивіться!

Втім, після цього вона лизнула його ще раз і дала напитися молока з досить пожмаканої пипки, зате молока густого і життєдайного, з рідним запахом ліщини, який він ніколи не забуде. Ніколи.

Чи швидко він вчився? Атож! Міське звалище у Вільнев, поблизу Ніцци — хороша школа. Хтось зібрав туди усі спокуси, втіхи і небезпеки собачого життя.

Передусім запахи. Неймовірно, скільки тих запахів! Вони стелилися навколо Песика по землі, ширяли в повітрі, зміїлися, спліталися... Збожеволіти можна! Він вистежував якийсь (наприклад, запах шкірки з окосту) спочатку ретельно ("Думай, — бурчала Чорнуха, — зосередься"), водячи носом по землі, а потім, не розуміючи, як і чого, виходив на інший (шалений запах морського йоржа, який попрощався з життям у юшці з часником і прянощами). Збитий з пантелику, він сідав, як уся собача малеча, важко гепаючи на зад.

— Ти що, заснув?

І він знову кидався по сліду, але цього разу все перебивав третій запах. Тут він уже розгублювався остаточно, вертав назад, крутився на одному місці, а то раптом кидався бігти, зненацька зупинявся, знову брав слід, але його заносило, як п'яницю, і, зрештою, засинав, виснажившись. Коли прокидався, Чорнуха ретельно зализувала його рани.

— Дивись, що ти наробив! Подряпав носа об консервну банку і порізався битою пляшкою. Не можеш дивитися, куди йдеш?

Поволі він навчився розбиратися з усією тією плутаниною запахів і навіть став непоганим знавцем їх. Чого ж не сказати одразу? Він став навіть найкращим знавцем серед усіх собак звалища. Навіть найстарші йшли до нього радитись:

— Допоможи, я тут вистежував кістку, знаєш, таку мозкову, яку варять в капусняку, і ось загубив, чи не міг би ти...

— Он там, за тракторною шиною, біля друкарської машинки, — підказував Песик, не дочекавшись кінця прохання.

Але були на звалищі і небезпеки.

Окрім усього, що ріже, коле, пече, окрім більш чи менш отРуйних речей, були пацюки, коти (на щастя, останні найчастіше билися між собою), а також інші собаки.

Зазвичай, запах належав тому, хто на нього натрапив. Помилки бути не могло. Якщо пес ішов по запаху, ну й гаразд, усі знали, що то його запах, бо він відшукав його першим. Треба було шукати інший слід. Так повелося. Але щоб відшукати добрий слід (кістки від баранячого стегенця), треба було вставати дуже рано, чекати, поки приїде сміттєвоз, і негайно братися до роботи. Хоча всюди є ледарі, ті, хто не хоче рано вставати, хто воліє, аби за них попрацювали інші, а в останню мить прибігають настовбурчивши шерсть, вишкіривши ікла, з палаючими очима. Раз чи два намагалися напасти й на нього, та Чорнуха не дала.