Куть-кутько - Сторінка 8

- Даніель Пеннак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він уявив, що вони прорили підземні ходи (як це робили пацюки на звалищі), щоб можна було втекти, і вирішив йти за ними.

Отож, він затесався до юрби. З нею спустився під землю. Пішов довгими, викладеними лискучими плитами коридорами, в яких гулко відлунювали кроки втікачів, і опинився на платформі. Щось на зразок вокзального пе-рона, бо, жахливо гуркочучи до неї під'їхав ніби поїзд. "Те, що треба", — вирішив Песик, бо бачив, як поїзди мчали над звалищем у Вільнев. Із завмиранням серця він заскочив до вагона, двері якого щойно розчинилися. Інстинктивно ліг під сидіння, щоб думали, ніби він комусь належить. (Він був єдиним собакою у тому людському морі, тож краще бути обережним). Продзеленчав дзвоник, двері з гуркотом зачинилися, і поїзд рушив.

Той поїзд часто зупинявся. На деяких станціях з нього виходили майже всі пасажири. Тоді Песик йшов туди, куди йшла більшість. Песик сподівався, що вийде з ними десь за містом. Аж ні, натовп ніколи не піднімався на поверхню. Люди звертали в інші коридори, облицьовані кахлями, товпилися на інших перонах, сідали в інші поїзди, знову виходили з них, аби ще і ще пробігти кілометри підземних коридорів. А Песик поспішав за ними, перебираючи своїми маленькими лапками серед незчисленних пар черевиків, які все прискорювали ходу і відлунювали все гучніше. І новий поїзд, і знову зачиняються двері-

Певно, він вже далеченько від міста*. Пасажирів ставало менше й менше. Вони здавалися дедалі втомленішими від довгих переїздів. І дедалі швидше бігли пересідати на новий поїзд. Це тривало доти, доки Песик не опинився у вагоні сам на сам з одним-однісіньким чоловіком, та таким втомленим, що він не звертав жодної уваги на Песика. Коли цей останній пасажир вийшов, Песик подався за ним, сподіваючись, що бодай цей вийде на поверхню. Л той таки вийшов. Він важко ступав сходами, всіяними синіми квиточками й недопалками. Нарешті у них над головами з'явилося оксамитне нічне небо. Нетямлячись з радощів, Песик переможно вискнув і одним стрибком опинився надворі.

Те, що він відчув, описати неможливо. Від подиву він вкляк на місці і так просидів цілу вічність. Навколо нього дрімали велетенські будинки. І не просто будинки. А ті самі, що й тоді, коли він вирішив спуститися за натовпом у велетенську підземну діру! Він одразу впізнав газетний кіоск з зачиненими дерев'яними стулками, магазини з опущеними залізними завісами, порожні контори з темними вікнами. Він повернувся на те саме місце! Сусідні вулиці і центральний проспект були так само залиті світлом. Але зовсім порожні. Сидячи, мов кам'яна скульптура, песик вив, вив, не перестаючи, заплющивши очі, витягнувши шию, округливши рота...

Можливо, він завивав би ще й тепер, якби раптом хтось не прошепотів йому на вухо:

— Ти, що вирішив перебудити увесь квартал?

XXI ГІЄНЕЦЬ

Песик підскочив, упав на всі чотири, ошкірився і настовбурчив шерсть. Перед ним стояла найжахливіша з будь-коли бачених ним прояв! По-перше, пара жовтих очиць.

Жовті, непорушні й палаючі. Міцні щелепи, темний писок, зловісний вишкір міцних і гострих ікол, ніби гачки у різника. Шерсть настовбурчена чубчиком на голові. Бруднувате, вперемішку з чорним, кудлате хутро. Але найдужче вражали передні лапи, набагато довші й м'язистіші, ніж задні, і між ними — могутні груди. Оте страховисько було в три або чотири рази більше за нашого Песика і не рухалося. Песик теж не рухався, він наїжачився, гарчав і готовий був дорого продати своє життя. Тепер він пригадував, що вже десь бачив подібну потвору. Якось Вишенька показала йому картинку в книжці, яку читала:

— Дивись, це гієна. Правда, страшна? — із захватом запитала вона.

Страшна то страшна, але на картинці менша, аніж тепер, коли вона вигулькнула так зненацька перед тобою серед ночі, в центрі Парижа.

Можливо, та проява читала думки Песика? Бо розреготалася так, що йому аж морозом поза шкірою сипонуло, і заявила:

— Авжеж, я не красень. Я скидаюся на гієну. Не заперечуй, сам знаю. До речі, усі називають мене Гієнцем. Але, знаєш, і ти не принц... 1

Гієнець знову засміявся, ніби пирхаючи холодною водою. ("Кажуть, ніби гієни весь час регочуться", — ще тоді казала Вишенька.)

— Може, розкажеш, що з тобою сталося, замість тремтіти, мов осиковий листок, і шкірити крихітні зубенята, — запропонував Гієнець, враз припинивши реготатися.

Дивна річ (Песик не знав, чи радіти йому, чи дужче хвилюватися) — Гієнець говорив дуже ніжно й тихо. Зробивши над собою зусилля, Песик спромігся вимовити:

— Я загубився.

Гієнець негайно підбадьорив:

— Вже ні. Я знаю Париж, як свої п'ять пальців. Тобі куди?

— Я саме хотів вибратися з Парижа, — вже впевненіше сказав Песик.

— А куди ти хочеш піти? — допитувався Гієнець, не зводячи з нього очей.

— Не знаю... На південь, — відказав Песик, витримавши фосфоричний погляд.

— Чудово. Мені саме на Ліонський вокзал зустріти поїзд о двадцять четвертій дванадцять. Ходи зі мною, — розпорядився Гієнець.

І, не чекаючи на відповідь, повернувся і пішов собі.

Спочатку Песик йшов за ним на поважній відстані. У Гієнця була дивна хода. Його могутні плечі гордо викидали вперед передні лапи, а задні вже йшли, як могли, і зад майже волочився по землі. Час від часу він перевертав урну зі сміттям, недбало пхнувши писком, і, не обертаючись, питав:

— їсти не хочеш?

Песик почав підходити ближче. Невдовзі він вже дріботів поруч з Гієнцем. Тепер він навіть трохи пишався собою. Ніби зумів приборкати великого звіра. І хоч Гієнець нічого не питав, Песик почав розповідати про себе. Він говорив, не спиняючись, як люди, яким немає з ким поділитися, але вони вважають, що їм багато треба сказати. Гієнець хмурив брови, чорні й лискучі, як тигровий вус. Іноді запитував:

— То той Здоровань, як ти його називаєш, ніколи не давав тобі помочитися на колеса машин?

— Ніколи.

— Це мене не дивує.

— А чого це тебе не дивує?

— Пізніше поясню. Розказуй далі.

І Песик розказував. Зовсім не по порядку. Як усі згорьо-вані, він весь час повертався до одного і того ж: дивної поведінки Вишеньки.

— А що, отак одразу взяла й відмовилася? — перепиту-Вав Гієнець.

— Еге, одразу... не попередивши.

— Це мене не дивує, — і тут зауважив Гієнець.

— Чого це тебе не дивує? — вкляк на місці Песик.

— Потім поясню. Не зупиняйся, я поспішаю.

Так, перебираючись з освітлених проспектів на брудні вулички, а з брудних вуличок в темні прохідні, дійшли вони до вокзальних складів. Великих чорних і мовчазних будівель. Песик вже нічого не розрізняв, тільки фосфоричне око Гієнця поруч. Навколо пахло смолою, цвіллю, іржею і шлаком.

— Не дуже приємно, правда? — бурмотів Гієнець своїм рівним голосом.

І ніби щоб ще дужче нажахати Песика, довго реготав. Той регіт відлунював в темних лабіринтах складів.

Зрештою, вони видерлися на насип з ріні, яка котилася з-під лап. Нагорі Песик відчув під лапами щось крижане. Крізь розрив у хмарах на мить прозирнув місяць, і Песик побачив рейки, які блищали аж до виднокраю.

— Ну ось, — мовив Гієнець, — на південь он туди, просто перед тобою. Бувай.

І вшився.

Знову зійшлися хмари. Ніч стала ще темніша. Песик ніколи не знав, що таке буває. Він навіть кінчиків лап не бачив. Скільки часу отак він стояв, прикутий жахом? Кілька секунд. А йому здалося — годин. А тоді не витримав і заволав:

— Гієнцю! Гієнцю! Не кидай мене!

. Жодної відповіді. Тільки глупа ніч. І легкий вітерець з такими ж чорними запахами.

— Гієнцю, рятуй!

Йому відповів далекий регіт Гієнця. Далекий, потім ближчий, потім знов далекий. І близький. Регіт, який заповнював усе.

— Припини мене лякати! — розсердився Песик, — зараз ясе припини, бо я...

— Бо ти що? — лагідно запитав Гієнець зовсім поруч. Перш ніж він встиг відповісти, сильний удар відкинув

його в рів, на рівну землю.

Поки він зводився й приходив до тями, двоє палаючих очей примусили його вклякнути на місці:

— То ти більше не хочеш на південь?

І знову зареготав. А тоді без будь-яких пояснень заявив:

— Ну то пішли шукати Кабанця!

XXII

ГІЄНЕЦЬ І КАБАНЕЦЬ

Розказувати про Гієнця можна багато. Дуже складний герой. По-перше, він дуже любив жарти. Розігрував усіх, завжди і не дуже чемно. А ще реготав крижаним реготом. Утім, ніхто не сердився. Його навіть всі любили. Неймовірно, але Гієнець був популярний! Хоча це йому й не подобалося. Він волів би, щоб його вважали злим, справжнім звіром.

— З моєю подобою це було б найкраще!

Проте він був добрий. Неймовірно добрий. Щойно почувши, як побивається Песик, він вирішив захищати його. Він не міг не допомогти, не повстати проти несправедливості, не спробувати зрозуміти...

Ну що ж, така вдача, як кажуть.

— Це ніби каліцтво від народження: боюся кусатися! Він це сказав, винувато осміхаючись і вишкіривши два

свої велетенські жовті і трохи вже стерті по краях ікла, — адже він був уже не молодий.

— А якщо хтось нападе, наприклад, на Кабанця, ти хіба його не захищатимеш? — поцікавився Песик.

Гієнець раптом змінився на виду, і Песик відчув такий самий ляк, як під час першої їхньої зустрічі.

— Кабанець — це Кабанець. Його чіпати зась! І він додав, знову винувато осміхаючись:

— Моїх друзів чіпати зась!

Кабанець був контролером на поїздах чи машиністом, чимсь таким. Одне слово, залізничником. То була його професія. Коли тієї ночі собаки дочекалися його з поїзда о двадцять четвертій дванадцять, він зустрів їх привітно:

— Здоров був, Гієнцю! Що, привів товариша? А він гарненький, нівроку. Ще одне диво природи! ч

Гієнець зареготав, і невдовзі вони були вже вдома у Кабанця.

Справді, коли Кабанець знімав кашкета, голова його нагадувала кабанячу голову: широка, чорна, з густим прямим волоссям і бровами, таким волоссям, що пальці не пролазили. Та ще й кремезний, і вигляд не з найпривітні-ших. ("Коли ми разом їдемо в метро, казав Гієнець, — у вагоні порожньо").

Помешкання Кабанця нагадувало магазин речей, що побували в бувальцях: стіни завішані картинами і всюду дерев'яні скульптури, які Кабанець терпляче вирізьблював з твердих залізничних шпал. Серед них було багато зображень Гієнця. Але то був дуже гарний Гієнець — такий, яким він насправді і мав би бути, якби природа поставилася до нього уважніше. Надто ж у скульптурах Кабанця впадало в вічі те, як він зумів передати неабиякий розум Гієнця, його сміливість, безтурботність, вміння пожартувати, а за тим усім — розважну вдачу, ніби трохи меланхолійну.

Схожий, справді схожий! Таки схожий!

Песик одразу впізнав Гієнця на стінах хати й на каміні.

— Це ж ти! І як ти вийшов такий гарний?

— Треба дивитися закоханими очима...