Квентін Дорвард - Сторінка 21

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І хоч, можливо, король саме про це найбільше тепер думав, він найменш волів про це розмовляти. Нарешті Людовік, який уважно слухав кардинала, але жодним словом не підтримував з ним розмови, покликав до себе Дюнуа, що був трохи далі, наказавши тому їхати з другого боку від себе.

— Ми їдемо полювати й розважатися, — сказав король, — а преподобний панотець хоче влаштувати тут нараду для обговорення державних справ.

— Сподіваюся, що ваша величність вибачить мені, коли я не візьму участі п цій розправі, — сказав Дюнуа. — Я народився, щоб захищати Францію, і для цього в мене е рука та серце, але моя голова не придатна для нарад.

— А голова пана кардинала придатна саме для цього, Дюнуа, — відповів Людовік. — Панотець щойно сповідав графа Кревкера біля воріт замку й переказав нам усю його сповідь. Чи, може, не всю? — додав він, роблячи наголос на останньому слові, і кинув на кардинала погляд, що блиснув з-під довгих темних він, ніби клинок кинджала, вихопленого з піхов.

Кардинал затремтів під цим поглядом, але намагався відповісти в тон на жарт короля:

— Хоч взагалі мій сан змушує мене приховувати таємниці тих, кого я сповідаю, але немає такої сургучевої печатки на таємницях, яка б не розтопилася від подиху вашої величності.

— А що його преосвященство, — сказав король, — завжди готовий переказувати нам таємниці інших, то він, природно, хоче, щоб ми розповіли йому наші. Передусім він, звичайно, бажає знати, чи ці дві дами де Круа справді перебувають у нашому королівстві. На жаль, ми не маємо змоги задовольнити його цікавість, бо самі точно не знаємо, де ці мандрівні панни, переодягнені принцеси, скривджені графині, можуть переховуватися в наших володіннях, котрі, дякуємо богові й Амбренській богоматері, надто великі, щоб можна було легко відповісти на це запитання його преосвященства. Але припустімо, що ми знаємо, де перебувають ці дами. Що б ти, Дюнуа, відповів тоді на невідступну вимогу нашого кузена?

— Я відповім вам, государю, коли ви мені скажете правдиво й прямо, чого ви бажаєте — миру чи війни? — відказав Дюнуа з щирістю, властивою його відвертому й безстрашному характеру, завдяки якому він став справжнім фаворитом Людовіка, котрий, як усі підступні люди, настільки ж любив читати в чужих серцях, наскільки не любив відкривати своєї душі.

— Присягаюся всіма святими, — промовив король, — я з радістю сказав би тобі про свій намір, якби знав, чого я хочу, Але, коли б я оголосив війну, що ж тоді мені робити з цією прекрасною й багатою спадкоємицею, якщо припустити, що вона перебуває в моїх володіннях?

— Видати заміж за одного з ваших відважних рицарів, у якого досить ніжне серце, щоб кохати її, і досить сильна рука, щоб захищати її, — сказав Дюнуа.

— Тобто за тебе! — вигукнув король. — Хай йому чорт, ти з усією твоєю прямотою більш тонкий політик, ніж я тебе вважав досі.

— Ні, государю, — відповів Дюнуа, — все що завгодно, тільки не політик. Присягаюся Орлеанською богоматір'ю, що я так само навпростець іду до мети, як на ворога в турнірі. Але ваша величність повинні віддячити Орлеанському домові хоч одним щасливим одруженням.

— І я віддячу йому, графо. Хай йому чорт, я ж віддячу! Бачиш оту чудову парочку?

Король показав на нещасного герцога Орлеанського й принцесу Жанну. Не наважуючись ні віддалитися од короля, ні їхати нарізно перед його очима, вони їхали поряд, хоч і на відстані кількох кроків одне від одного. Боязкість однієї і відраза другого не давали їм можливості скоротити цю відстань, а страх обох — збільшити її.

Дюнуа подивився в тому напрямі, куди показував король. Становище його нещасного родича і жалюгідної нареченої нагадувало йому двох собак на одній шворці, які тягнуть в різні боки, наскільки пускає вірьовка, але не можуть розійтися. Він лише похитав головою, не наважуючись заперечити цьому лицемірному тиранові. Проте Людовік, мабуть, угадав його думки.

— Це буде тихе й мирне подружжя, либонь, і дітки їх не дуже обтяжуватимуть. А втім, діти не завжди бувають для нас благословенням божим[111].

Тут, мабуть, король згадав про свою синівську невдячність, і це змусило його замовкнути; замість усмішки, яка тремтіла на його губах, на обличчі в нього з'явився вираз засмучення. Але за хвилину король розмовляв уже зовсім іншим тоном.

— Одверто кажучи, мій Дюнуа, хоч я і дуже поважаю святе таїнство одруження (тут він перехрестився), я волів би краще, щоб Орлеанський дім виховував для мене таких одважних воїнів, як твій батько і ти, людей, котрі, будучи королівської крові, не мають претензій на французький престол, ніж бачити країну розідраною на шматки, як Англія, через чвари законних наступників престолу. Лев ніколи не повинен мати більш як одне левеня.

Дюнуа зітхнув і промовчав, бо знав, що коли суперечити цьому свавільному володареві, то це може не допомогти, а пошкодити його родичеві. Проте він не витримав і за хвилину сказав:

— Оскільки ваша величність самі натякнули на походження мого батька, то я насмілюся зауважити, що, відкинувши гріх його батьків, ми можемо назвати його щасливим і удатним, хоч він і народився від беззаконного кохання, а не від осоружного законного шлюбу.

— Ти жахливий безбожник, Дюнуа! Хіба можна отак базікати про святе таїнство шлюбу, — відповів Людовік жартома. — Але до біса розмови!.. Он там уже, здається, вигнали із лігва кабана… Спускайте собак, ім'ям святого Губерта! Кусь, кусь його!

— Тра-ля-ля-лі-ра-ля! — королівський ріг весело заграв лісом, і король поскакав уперед у супроводі двох-трьох гвардійців, серед яких був і наш приятель Квентін Дорвард. Але дивно, що, навіть захоплюючись улюбленою забавою, король, поступаючись перед своєю зловтішною вдачею, знаходив час подражнити й помучити кардинала де Балю.

Однією із слабостей достойного кардинала, ми вже згадували, було переконання, що він, незважаючи на своє незнатне походження і невисоку освіту, справжній рицар і придворний. І хоч кардинал не виходив на арену турнірів, як Томас Бекет[112], не вербував рекрутів, як Вулзі, але претендував на рицарську відвагу, якою вони обидва відзначалися. Він запевняв, нібито дуже любить войовничу забаву — полювання. Проте хоч яким був його успіх у декотрих дам, в очах яких його могутність, багатство і впливовість державного діяча могли надолужити вади його зовнішності та манер, благородним коням, на придбання яких він не шкодував грошей, було зовсім байдуже, що вони мають честь носити на своїй спині кардинала. Ці тварини шанували кардинала не більше, ніж його батька — погонича, мірошника чи кравця, який міг би позмагатися з сином у мистецтві верхової їзди. Король знав про це і, то підганяючи, то стримуючи свого коня, так роздратував коня кардинала, якого не відпускав од себе, проти його вершника, що їхня розлука стала неминучою. І в той час, як оскаженілий кардиналів кінь підстрибував і ставав дибки, так що їздець ледве тримався в сідлі, коронований мучитель почав розпитувати кардинала про різні справи й натякав, що хоче звірити йому деякі державні таємниці, про які кардинал ще так недавно дуже хотів довідатися.

Навряд чи можна уявити собі безглуздіше становище державного мужа, королівського радника, змушеного розмовляти з своїм королем, тим часом як кожен стрибок непокірливого коня загрожував йому страшним лихом. Пурпурове вбрання кардинала маяло на всі боки, і якби не глибоке сідло з високою лукою, то він давно б уже впав. Дюнуа реготав без упину, тоді як король, що по-своєму, зберігаючи серйозну міну на обличчі, розважався власними жартами, ніжно докоряв кардиналові за його нестримну пристрасть до полювання, яке так захопило його, що він не може навіть кілька хвилин присвятити справам.

— Я більш не хочу перешкоджати вашим розвагам, — додав король, звертаючись до переляканого кардинала і водночас підганяючи свого коня.

Перш ніж де Балю встиг вимовити хоч слово у відповідь, його кінь, закусивши вудила, помчався скаженим галопом, незабаром залишивши далеко позаду і короля, і Дюнуа, які поїхали повільніше, весело сміючись з нещасного державного мужа. Коли комусь з наших читачів доводилося їздити верхи (як доводилося і нам у свій час), то він знає, що відчуває людина, яку поніс кінь, і легко може уявити, наскільки було нестерпне, безглузде й небезпечне становище кардинала. Чотири ноги тварини, які вже зовсім не підкоряються ні волі вершника, ні самого скакуна, мчаться з такою швидкістю, що здається, ніби задні хочуть випередити передні; дві скарлючені ноги вершника, якими йому дуже хотілося б стояти на зеленій траві, тепер ще більше погіршують його тяжке становище, стискуючи боки коня; руки, які вже випустили поводи і вхопилися за гриву; тіло, яке замість того, щоб сидіти прямо в сідлі, зберігаючи центр ваги (як радить старий Анджело), або нахилитися наперед (як їздять ньюмаркетські жокеї[113]), лежить (скоріше ніж висить), мов лантух з зерном, звалений на спину коня і готовий щохвилини гепнутися на землю, — усе це робило картину досить смішною для глядачів, але далеко не приємною для виконавця. Але додайте ще деякі особливості одягу й зовнішності нещасного вершника — попівську рясу, чи блискучий мундир, чи там ще якесь незвичайне вбрання — і уявіть, що це відбувається десь на скачках, на параді або під час урочистої процесії в присутності натовпу глядачів, — отож, якщо нещасний не хоче стати загальним посміховищем, йому лишається тільки зламати собі руку чи ногу або, ще краще, просто розбитися до смерті; лише тоді його падіння викличе співчуття. Коротка пурпурова сутана кардинала, яку він одягав на полювання, червоні панчохи й червоний капелюх з довгими шнурами, що звисали з нього, робили ще кумеднішими ці вправи у верховій їзді.

Тим часом кінь, не керований ніким, скоріше пролетів, ніж промчав уздовж довгої зеленої алеї, випередив загін мисливців, що переслідували кабана, збив з ніг кількох ловчих, які не чекали такого нападу з тилу, переїхав кількох собак, переплутав усі лови і, збентежений криками мисливців, нарешті виніс переляканого на смерть кардинала просто на вепра, який кинувся на нього з своїми грізними, вкритими піною іклами. Де Балю, побачивши, що він опинився майже біля кабана, заверещав, благаючи про допомогу.