Квентін Дорвард - Сторінка 23

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Балафре почав вихвалятися, як би він сам поводився в таких обставинах, і докорив племінникові за його неспритність, за те, що той не поспішив на допомогу королю, який перебував у великій небезпеці. Юнак розсудливо утримався від дальших виправдань своєї поведінки, сказавши тільки, що, згідно з правилами полювання, негарно нападати на дичину, яку переслідує інший мисливець, коли його навмисне не кличуть на допомогу. Тільки закінчилася ця розмова, як Квентін уже мав нагоду подякувати собі за стриманість, виявлену перед своїм родичем. Тихий стукіт у двері сповістив про появу гостя. Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Олів'є Ден, Олів'є Мерзотник, чи Олів'є Диявол: він був відомий під усіма цими іменами.

Зовнішній вигляд цієї талановитої, але надзвичайно безпринципної людини вже був описаний раніше. Всі його рухи нагадували рухи вкрадливого кота, який ніби дрімає, скрутившися калачиком десь у кутку, або тихенько, з великою обачністю дріботить лапками, прямуючи кудись, а сам тим часом стежить за мишачою ніркою, або з фальшивою ніжністю лащиться до когось, а потім люто кидається на свою жертву, або раптом вдряпне руку, яка його пестила.

Він увійшов згорблений, покірливий і скромний і так поштиво звернувся до Балафре, що мимоволі спадало на думку, ніби він прийшов просити якоїсь ласки в шотландського лучника. Він похвалив поведінку молодого родича Лезлі під час полювання і сказав, що юнак привернув особливу увагу самого короля. Тут він зупинився, втупивши очі в землю, щоб дати змогу Балафре висловитися з цього приводу, і лише зрідка кидав на Квентіна гострий погляд.

— Як на мене, то його величності загрожувала така небезпека лише тому, що на той час з ним був не я, а мій племінник. Я не пропустив би такої нагоди і простромив би оту тварюку списом, а не стояв би склавши руки, як мій неотесаний Квентін. Але нехай це буде наукою для його величності, — сказав він. — Треба таким людям, як я, давати кращих коней, бо хіба мій незграбний фламандський ломовик може наздогнати нормандського скакуна його величності? Я так стиснув шпорами свого коня, що в нього на боках аж борозни залишилися. Просто чортзна-що, пане Олів'є, і ви повинні доповісти про це його величності.

На цю заяву пан Олів'є відповів хороброму балакунові одним з тих повільних, загадкових поглядів, які, коли вони супроводжуються нетерпеливим рухом руки й легким нахилом голови набік, можна тлумачити або як згоду з тим, що було сказано, або як застереження не продовжувати небажаної розмови. Зовсім інший, виразний і допитливий, погляд кинув він на юнака, звернувшися до нього з двозначною усмішкою на устах:

— Отже, юначе, це у вас в Шотландії такий звичай залишати своїх королів без допомоги під час небезпеки, як оце було сьогодні?

— У нас такий звичай, — відповів Квентін, вирішивши припинити розмову на цю тему, — щоб не нав'язувати нікому своєї допомоги під час благородних розваг. Ми вважаємо, що король, полюючи, мусить, як і всі, наражатися на небезпеку, адже для цього він і їздить на полювання. Бо що ж то за полювання, коли не будо ні втоми, ні ризику?

— Ви тільки послухайте цього дурного хлопця! — сказав Лезлі. — Він завжди так. У нього на все є готова відповідь і заперечення. Мене дивує, звідки він цього набрався. Ніколи в житті я не міг пояснити, чому я роблю так, а не інакше, за винятком тих випадків, коли я їм, бо голодний, або коли я роблю перекличку чи щось таке, чого вимагає від мене моя служба.

— А скажіть, будь ласка, шановний пане, — спитав королівський цирульник, дивлячись на нього примруженим оком, — чому саме ви робите перекличку?

— Бо так мені наказує наш командир, — відказав Балафре. — Присягаюся святим Егідієм, я не знаю іншої причини, крім наказу! Коли б він наказав це Тайрі або Кеннінгемові, то вони зробили б те саме.

— Ось вам цілком правильне пояснення з військової точки зору! — проказав Олів'є. — Але, пане Балафре, вам, напевне, приємно буде знати: його величність настільки задоволений з поведінки вашого племінника, що сьогодні після обіду бажає дати йому певне доручення.

— Йому? — вимовив Балафре дуже здивований. — Ви, мабуть, хочете сказати — мені?

— Ні, я хочу сказати тільки те, що сказав, — заперечив Олів'є лагідним, але рішучим тоном. — Король має щось доручити вашому племінникові.

— Як це? Чому? З якої речі? — не розумів Балафре. — Чому він обрав для цього хлопця, а не мене?

— Я можу лише послатися на те, чим пояснювали свої вчинки ви, пане Балафре, — такий наказ його величності. Але, — додав він, — коли мені дозволено догадуватися, то, напевне, та справа більш личить такому юнакові, як ваш племінник, ніж такому досвідченому воїнові, як ви, пане Балафре. Отже, з наказу його величності, забирайте, молодче, вашу зброю і йдіть за мною. Візьміть з собою аркебуз, бо ви стоятимете на варті.

— На варті! — вигукнув дядько. — Чи ви певні того, що кажете, пане Олів'є? Для внутрішньої варти замку завжди призначають тих, хто, як я, вже прослужив дванадцять років у нашому почесному корпусі.

— Я цілком певен, що правильно зрозумів наказ його величності і більше не можу зволікати його виконання, — сказав Олів'є.

— Але мій племінник навіть ще не вільний лучник, а лише зброєносець, який служить під моєю командою.

— Вибачайте, — заперечив Олів'є, — півгодини тому король зажадав список лучників і записав його в гвардійці. Будьте ласкаві допомогти своєму племінникові одягтися й озброїтися на варту.

Балафре, який був не лихої вдачі і навіть не такий, щоб дуже заздрити іншим, швидко почав споряджати свого племінника й навчати його, як треба поводитися на варті. Але він не міг утриматись від вигуків здивування з приводу того щастя, яке так скоро випало юнакові.

— Такого ніколи раніш не було в шотландській гвардії, принаймні протягом моєї служби, — казав він. — Йому напевне доручать вартувати біля папуг та павичів, яких недавно венеціанський посол подарував королю. Інакше й не може бути, бо саме така справа личить безбородому хлопцеві, — тут він підкрутив свої пишні вуса. — В усякому разі я радий, що для цього призначено мого любого племінника.

Маючи гострий, кмітливий розум і палку уяву, Квентін надавав цьому ранньому виклику перед королівські очі великого значення. Йому здавалося, що король бажає відзначити його, і серце хлопця радісно забилось на думку про швидке підвищення. Він вирішив уважно стежити за кожним словом і рухом свого провідника, бо йому здавалося, що їх часто треба розуміти в протилежному значенні, — щось на зразок того, як ворожбити тлумачать сни. Він не міг не вітати себе самого за те, що нікому нічого не сказав про випадок під час полювання, і надалі вирішив (що було дуже розсудливим для такої молодої людини): поки він дихає повітрям цього похмурого й таємничого двору, тримати свої думки під замком, а язик за зубами.

Незабаром усі його приготування закінчилися і з аркебузом на плечі (в шотландській гвардії дуже рано було введено вогнепальну зброю замість великого лука, яким шотландці ніколи не володіли досконало) він пішов з казарми за паном Олів'є.

Дядько довго дивився йому вслід з подивом і цікавістю; і хоч у думках чесного воїна не було ні заздрощів, ні злобливих почуттів, усе ж таки відчуття кривди й ураженого самолюбства бентежило його радість, яку він відчував з нагоди щасливого початку кар'єри свого племінника. Та ось Балафре багатозначно похитав головою, потім відчинив потайну шафу, дістав звідти "чобіток" доброго старого вина, збовтнув, щоб подивитися, скільки його там лишилося ще, налив кубок і випив одним духом. Після цього він якнайзручніше влаштувався у великому дубовому кріслі і ще раз повільно похитав головою. Це, очевидно, так заспокоювало його, що він продовжував хитати головою, наче іграшковий мандарин, поки не поринув у глибокий сон, з якого його збудив сигнал до обіду.

В той час як дядько заглибився у ці високі міркування, Квентін Дорвард простував за своїм провідником Олів'є, який, замість того щоб іти головними дворами, повів його невідомими внутрішніми ходами вздовж мурів, лабіринтами сходів, склепінь та галерей, що з'єднувалися між собою за допомогою різних потайних дверей. В найнесподіванішому місці вони увійшли до великої й широкої галереї з ґратчастими вікнами, яку за розміром можна було б назвати залою. Стіни цієї галереї були суціль завішені килимами, вартими уваги більше своєю старовинністю, ніж красою; тут же висіло кілька холодних, похмурих, схожих на привиди портретів того стилю, який передував блискучій епосі відродження мистецтв. На них були змальовані паладини Карла Великого, що відіграв таку видатну роль у романтичній історії Франції. Але через те, що на чільному місці висів портрет славнозвісного Роланда, велетенська постать якого передусім впадала в очі, вся кімната називалася Роландовою залою, або Роландовою галереєю.

— Отут ви й вартуватимете, — сказав Олів'є пошепки, наче боявся, що його голос стурбує суворих монархів і рицарів на стінах чи розбудить луну, що дрімала під хрестовим склепінням та готичними оздобами цього просторого й похмурого покою.

— Які будуть накази й пароль? — запитав Квентін так само пошепки.

— Чи заряджений ваш аркебуз? — спитав Олів'є, не відповідаючи на його запитання.

— Це недовга справа, — відказав Квентін, заряджаючи аркебуз і запалюючи гніт (що повинен бути завжди наготові на випадок пострілу) від жарин, які жевріли у великому каміні, такому високому, що його скоріше можна було б назвати кімнатою або готичною капличкою в залі.

Коли зброя була заряджена, Олів'є пояснив, що Дорвард ще не знає про один з найважливіших привілеїв шотландської гвардії, а саме: кожен гвардієць може діставати накази не тільки від своїх командирів, а й безпосередньо від короля або від великого коннетабля Франції.

— Ви поставлені тут з наказу його величності, юначе, — додав Олів'є, — і скоро дізнаєтесь, навіщо вас сюди покликали. Можете поки що прогулюватися цією галереєю. Вам дозволяється стояти, де хочете. Але ні в якому разі не можна сідати або залишати зброю. Ви не повинні також голосно співати або свистати, проте, коли вам заманеться, можете проказувати молитви чи щось подібне, тільки тихесенько.