Квентін Дорвард - Сторінка 47

Циган теж досить голосно зауважив:

— Оце те, що я зву справжнім християнським безумством. Повернутися назад і битися, коли кохання й щастя наказують тікати… Вперед, вперед!. Як тільки можна швидше! Коні чекають нас у гущавині, під вербами.

— Але там тільки двоє коней, — заперечив Квентін, побачивши їх при місячному світлі.

— Це все, що я міг роздобути, не викликаючи підозри. Та більш і не треба, — відказав циган. — Ви вдвох мусите їхати до Тонгра, поки цей шлях безпечний, а Марта залишиться на деякий час із жінками нашого племені, з якими вона вже давно знайома. Знайте, вона дочка нашого племені й жила з вами, поки це було потрібно для нас, очікуючи сприятливого випадку.

— Марта! — вигукнула здивована графиня, подивившись на закутану в покривало жінку. — Хіба це не моя родичка?

— Тільки Марта, — сказав Хайреддін. — Пробачте мені цей маленький обман. Я не наважувався викрасти обох графинь де Круа в Арденського Вепра.

— Негіднику! — гнівно вигукнув Квентін. — Але ще не пізно… ще не буде пізно. Я повернуся, щоб урятувати пані Амеліну.

— Амеліна, — прошепотіла графиня схвильованим голосом, — тут, поруч з тобою, щоб віддячити тобі за порятунок.

— Що? Як це так? — вигукнув Квентін, відштовхнувши від себе Амеліну з такою неввічливістю, якої в іншому випадку він не дозволив біг ніколи навіть з жінкою низького походження.

— Отже, графини Ізабелла залишилася там, у замку! Прощайте! Прощайте!

Він обернувся, щоб поспішити назад до замку, але Хайреддін, схопивши його, затримав.

— Гей, послухайте! Послухайте, тільки, ви ж біжите назустріч смерті! Якого ж тоді біса ви носите кольори старшої графині? Ну, більш ніколи не віритиму синьому й білому шовку!.. За нею майже такий самий великий посаг, у неї діаманти, золото і такі ж права на графство.

Хвилюючись, ковтаючи слова, циган боровся з Квентіном, намагаючись затримати його. Нарешті, щоб визволитися, Квентін ухопився за кинджал.

— Ну, коли вже так, — сказав Хайреддін, випускаючи шотландця, — хай вас чорт ухопить, якщо він існує!

Визволившися, Квентін як вітер полетів назад до замку. А Хайреддін повернувся до графині Амеліни, яка впала на землю від страху, сорому й розчарування.

— Тут сталося непорозуміння, — сказав він, — вставайте, пані, й ходімо. Я ще до ранку здобуду вам чоловіка, далеко кращого від цього хлопця з дівочим обличчям. А коли й той вам буде не до вподоби, то знайду їх ще хоч двадцять…

Пані Амеліна була настільки ж нестримна в своїх пристрастях, наскільки гоноровита й легкодумна. Як і багато Інших, вона сяк-так управлялася з своїми звичайними повсякденними справами, але в критичні хвилини здатна була тільки на безпорадні скарги. Так і тепер: вона заходилась докоряти й лементувати, називала Хайреддіна злодієм, обманщиком, убивцею.

— Назвіть мене цінгаро, — відповів він спокійно, — і цим усе буде сказано.

— Потворо! Ти запевняв, що зорі наперед визначили наше одруження і вмовив мене написати записку. О, я нещасна! — вигукувала бідна жінка.

— І так би вони й вчинили, — сказав Хайреддін, — коли б обидві сторони цього бажали. Невже ви гадаєте, що щасливі сузір'я можуть одружити когось проти його волі? Я зробив помилку через ваші кляті християнські звичаї — усі ці дурні стрічки та нора. Юнакові, очевидно, більш до вподоби телятина, а не яловичина: в цьому вся справа! Вставайте і йдіть за мною! Але майте на увазі, що я не терплю лементу й умлівань.

— Я й погою не ступлю, — вперто сказала графиня.

— Присягаюся блакитним небом, що ви все ж таки ступите. Присягаюся вам усім, у що тільки вірять дурні, що не посоромлюся роздягти вас догола, прив'язати до дерева й залишити напризволяще.

— Ні, — встряла Марта, — ти цього не зробиш з нею. В мене теж є ніж, і я володію ним не гірше за тебе. Вона добра жінка, хоч і дурна. А ви, пані, вставайте й ходімо. Сталася помилка, але ви все-таки цілі й здорові. Там, у замку, багато є таких, що віддали б усе на світі, аби стояти зараз тут, де ми стоїмо.

Саме в цю хвилину із Шонвальдського замку до них долинув тлум, в якому перемішувалися крики перемоги з зойками розпачу й жаху.

— Ось слухайте, пані, — сказав Хайреддін, — і дякуйте нам, що в тому концерті не чути вашого верескливого дисканта. Вірте, у мене щодо вас чесні наміри, а зорі пошлють вам доброго чоловіка.

Як загнаний звір, виснажений страхом і втомою, графиня Амеліна здалася на волю своїх провідників і дозволила їм вести себе, куди їм "заманеться. Збентеження і хвилювання так знесилили її, що достойна пара, яка швидше несла її, ніж вела, могла безперешкодно розмовляти, бо графиня й не добирала їхніх слів.

— Я так і думала, що це безглуздий план, — казала Марта. — Коли б ти звів його з молоденькою, тоді ми справді могли б розраховувати на їхню вдячність і на те, що дістанемо притулок у їхньому замку. Але як можна сподіватися, щоб такий гарненький юнак одружився з цією старою дурепою?

— Різпо, — сказав Хайреддін, — ти так довго носила християнське ім'я і так довго жила в наметах цього безглуздого на роду і що й сама заразилася їхніми безумствами. Хіба я міг передбачити, що для нього матимуть значення якісь кілька зайвих років, коли користі, під одруження така очевидна? Адже ти знаєш, що далеко важче було б умовити ту боязку дівчину, ніж оцю графиню, яка тепер висить на наших руках, мов чувал. Крім того, мені подобався цей юнак, і я хотів йому добра. Одружити його з цією підстаркуватою жінкою означало б улаштувати його щастя, а одружити з Ізабеллою значило б підвести його під гнів де ля Марка, герцога Бургундського, короля французького і всіх, хто зацікавлений в її одруженні. А що багатство цієї дурної жінки складається переважно з золота й діамантів, то перепало б щось і нам з собою. Але тятива луснула, стріла не влучила куди слід — отож нічого й базікати. А цю ми передамо Гійомові Бородаю. Він як нап'ється, як почне гультяювати своїм звичаєм, то й не помітить, то й не розборе, чи це стара, чи молода графиня. Ходімо, Різпо! Підбадьорся! Ясний Альдебаран ще світить дітям пустині!

РозділXXI РОЗГРОМ

До милосердя вже не буде входу,

І той солдат, жорстокий, безсердечний,

Руці своїй кривавій волю дасть —

Душа ж його широка, наче пекло.

Шекспір. "Генріх V"

Застуканий зненацька, охоплений страхом гарнізон Шонвальдського замку все ж таки протягом деякого часу успішно відбивав атаки. Але величезний ворожий натовп, що невпинно поповнювався льєжцями, ринув на штурм, неначе бджолиний рій. Оборонці не встигали відбивати їхні атаки і поступово втрачали мужність.

Крім того, в лавах оборонців, коли не було зради, то принаймні не було й одностайності. Дехто кричав, що треба здаватися, дехто, залишивши пости, намагався втекти з замку. Чимало було й таких, що кидалися з висоти мурів у рів, і ті, хто не потонув, зривали з себе військові знаки і, рятуючись, змішувалися з строкатим натовпом ворогів. Тільки деякі справді віддані епіскопові солдати зібралися навколо нього й продовжували обороняти велику башту, де він прихистився, та що ті, які не сподівалися пощади, в пориві одчайдушної хоробрості обороняли окремі башти й бастіони замку фортеці. Однак вороги вже захопили двори й нижній поверх будови і, переслідуючи переможених, нишпорили по закутках, шукаючи здобичі.

Раптом з'явився чоловік і, немовби шукаючи смерті, від якої інші тікали, почав силоміць торувати собі шлях серед цього жахливого стовпища. Але він не помічав нічого, охоплений єдиною думкою, яка була для нього страшніша за те, що творилося навколо. Хто побачив би Квентіна Дорварда тієї фатальної ночі, не знаючи, чого він прагнув, подумав би, що юнак збожеволів, такий він був шалений; а хто знав би причину його вчинків, поставив би його в один ряд з героями роману.

Наближаючись до Шонвальду з того самого боку, з якого він пішов звідти, Квентін здибав кількох утікачів, що прямували до лісу. Вони, цілком природно, уникали з ним зустрічі, маючи його за ворога, бо він біг туди, звідки вони тікали. Коли він підбіг ближче, то почув, а почасти й побачив, як люди кидалися з замкового муру в рів або як їх скидали туди з визубнів вороги. Проте його мужність не похитнулася ні на хвилину. Вже не було часу шукати човна, та коли б він і знайшовся, навряд чи ним довелося б скористатися, бо марно було б сподіватись пройти в сад через хвіртку, в якій стовпилася велика юрба втікачів, їх штовхали ззаду, і вони падали в рів, через який не могли потім перебратися.

Пройшовши повз цю хвіртку, Квентін стрибнув у воду біля так званих Малих воріт замку, де був звідний міст, і досі піднятий. Ледве уникнувши жахливих обіймів тих багатьох, що потопали там у крові, Квентін переплив на той бік до моста і вхопився за один з повислих ланцюгів. Напружуючи всю свою силу, він підтягся на цьому ланцюгу й досяг площадки, до якої був прикріплений міст. Коли він уже стояв навколішках на цьому мосту, якийсь ландскнехт з кривавим мечем у руці кинувся до нього й підняв свою зброю — удар міг бути смертельним.

— Що ти, приятелю! — вигукнув Квентін владним тоном. — Так ти допомагаєш товаришеві? Дай мені руку.

Солдат мовчки, хоч і нерішуче підкорився й допоміг йому стати на ноги. Не даючи йому опам'ятатися, шотландець кинув тим же тоном:

— До західної башти, коли хочеш бути багатим: попівські скарби в західній башті.

Ці слова підхопили з усіх боків:

— До західної башти! Скарби в західній башті! — І всі грабіжники, які могли його почути, мов зграя зголоднілих вовків, кинулися в напрямі, протилежному тому, куди живий чи мертвий вирішив пробитися Квентін.

Прибравши такого вигляду, ніби він був не переможеним, а переможцем, Квентін пройшов у сад і досяг протилежного боку його з меншими перешкодами, ніж можна було сподіватися. Вигук: "До західної башти!"-захопив частину нападників, а інших було покликано войовничими криками й барабанним боєм стримати одчайдушну спробу оборонців головної башти прорватися з замку назовні й вивести з собою епіскопа. Тим часом Квентін, серце якого страшенно стукотіло, біг по саду, доручивши себе тим небесним силам, що стільки разів у житті рятували його від загибелі, й твердо вирішивши досягти бажаної мети або вмерти в цій одчайдушній спробі. Перш ніж він добіг до саду, троє солдатів кинулися на нього з списами, гукаючи: "За Льєж, за Льєж!"

Ставши в оборонну позицію, але не нападаючи, він відповів їм:

— За Францію — спільницю Льєжа!

— Віват Франція! — закричали льєжці й пробігли повз нього.