Квентін Дорвард - Сторінка 48

Ці самі слова, як виявилося, стали талісманом і проти зброї кількох прихильників де ля Марка, які, блукаючи по саду, кинулися на нього з криком: "За Вепра!"

Зрештою, Квентін почав сподіватися, що роль посла короля Людовіка, таємного підмовника льєжських заколотників і прихованого прихильника Гійома де ля Марка, допоможе йому врятуватись від страхіть цієї ночі.

Добігши до башти, він здригнувся, побачивши, що хвіртка, через яку недавно вийшли графиня Амеліна й Марта, була завалена кількома трупами.

Двох з них він швидко відсунув і переступив через третій, щоб увійти в двері, коли цей гаданий мрець раптом схопив його за плащ і почав благати допомогти йому встати. Квентін уже збирався вжити зовсім не чемних заходів, щоб позбутися цієї несвоєчасної перешкоди, коли той, що лежав на землі, вигукнув:

— Я задихаюсь в моєму панцирі! Я Павійон — льєжський синдик! Коли ви за нас, то я збагачу вас: коли ви проти нас — я заступлюсь за вас, але не залишайте, не залишайте мене, не дайте мені задихнутися тут, як свині.

Незважаючи на кровопролиття й розгром, Квентін не втратив мужності й одразу збагнув, що з допомогою цього льєжця він зможе перегодом вибратися звідси. Він підняв його на ноги й запитав, чи не поранений він.

— Ні, не поранений; принаймні я гадаю, що ні, — відповів товстун, — але мені нічим дихати.

— Сядьте на цьому камені й трохи віддихайтесь, — сказав Квентін, — а я зараз повернуся.

— А за кого ви? — запитав городянин, ще затримуючи його.

— За Францію! За Францію! — відповів Квентін, намагаючись спекатися його.

— Як, це ви, мій молодий лучнику, і живий? — зрадів достойний синдик. — Ну, коли вже мені пощастило знайти друга цієї жахливої ночі, то я не покину його, ні, я вам обіцяю. Ідіть собі куди хочете, тільки і яз вами. А коли б я міг зібрати кількох молодців з нашої корпорації, то я, з свого боку, допоміг би вам. Але вони тепер розсипалися, мов горох. Ах, яка це жахлива ніч!

I він пошкандибав за Квентіном, який, усвідомлюючи, наскільки важлива підтримка такої впливової особи, намагався стримувати свою ходу, щоб той не відставав, але в душі проклинав цього вайла.

Угорі, біля сходів, де був передпокій, лежали відчинені скрині й скриньки, що свідчили про спустошення, бо майно з них було розкидане на підлозі, а почасти, очевидно, й розграбоване. Напівпогасла лампа на каміні тьмяно освітлювала мертву чи зомлілу людину на підлозі.

Рвонувшись з рук Павійона, як хорт, і відштовхнувши його, Квентін пробіг другу й третю кімнати, остання з яких, певно, була опочивальнею графинь де Круа. Ніде ні душі. Він покликав графиню Ізабеллу, називаючи її на ім'я, спершу тихо, потім голосніше й, нарешті, голосом, повним розпачу. Але відповіді не було. В розпачі він заламував руки, рвав на собі волосся й страшенно тупав ногами. Нараз у темному кутку опочивальні блимнув крізь щілину в шпалерах тьмяний промінь світла. Це навело його на думку, що там, за шпалерами, потайні двері. Квентін кинувся до щілини. Уважно оглянувши все, він пересвідчився, що там справді потайні двері; він докладав усіх зусиль, щоб їх відчинити, але вони не піддавалися. Не думаючи про біль, Квентін навалився на двері всією вагою свого тіла, до краю напруживши м'язи; надія і розпач, що боролися в його душі, додали йому стільки сил, що перед його натиском не вистояла б і не така перешкода.

Він удерся майже пробоєм в маленьку божницю: жінка, яка стояла навколішках "перед образом, упала з переляку на підлогу; почувши гуркіт висаджених дверей, вона знепритомніла. Квентін кинувся до неї, підняв з підлоги і — о радість радощів! — це була вона, графиня Ізабелла, яку він шукав, щоб урятувати. Він притулив її до грудей, благаючи опритомніти й не втрачати надії, бо тепер вона під заступництвом того, хто оборонятиме її хоч проти цілого війська.

— Дорвард! Це справді ви? — промовила вона, нарешті опритомнівши. — Тоді що о надія… А н гадала, що всі друзі, живі й померлі, покинули мене… Не покидайте мене знову!

— Ніколи, ніколи! — відповів Дорвард. — Що б не було, яка б небезпека не загрожувала нам. Хай не буде мені щастя й на тому світі, якщо я не поділю з вами вашої долі, поки вона не буде знову щасливою.

— Дуже зворушливо й ніжно! — промовив Павійон грубим переривистим від задишки голосом. — Любовні справи, як я бачу. Мені від усієї душі шкода цієї Тендітної дівчини, немовби вона моя Трудхен.

— Тоді ви повинні зробити щось більше, ніж тільки жаліти нас! відказав Квентін, звертаючись до нього. — Ви повинні допомогти нам і взяти нас під своє заступництво, пане Павійон. Сам французький король, ваш союзник, доручив мені особливо оберігати цю даму. І коли ви не допоможете мені захистити її від усіх образ і насильств, то ваш Льєж утратить ласку Людовіка де Валуа. Головне, її треба вберегти від рук Гійома де ля Марка.

— Ну, це буде важко, — сказав Павійон, — бо ці кляті ландскнехти — справжні дияволи, коли йдеться про дівчат. Але я подбаю, я постараюсь щось зробити. Ходімо до тої кімнати, і я поміркую. Сходи там дуже вузькі, і ви зможете оборонити двері одним списом, доки я покличу своїх молодців — льєжських чинбарів: вони такі ж вірні, як ті ножі, що їх вони носять на поясі. Але спершу розстебніть мені ці застібки, бо я не надівав цього панцира з часів битви при Сен-Троні[202], а відтоді, коли наші голландські терези не брешуть, поважчав на пуд.

Визволившись з цієї залізної скрині, чесний товстун відчув велике полегшення; залазячи туди, він думав тільки про одне, як послужити своєму рідному Льєжу, але не розрахував своїх сил. Згодом виявилося, що шановний синдик і в самому бою брав участь проти своєї волі, бо натовп підхопив його, мов течія, і носив туди й сюди, залежно від того, наступали чи відступали льєжці. Зрештою, змученого і знесиленого синдика людське море викинуло на берег, мов деревину, біля входу до покоїв графинь де Круа. Під вагою свого панцира і вбитих, які впали на нього, він не міг навіть поворухнутися і довго ще лежав би там, коли б його не визволив Дорвард.

Палка вдача, яка робила Германа Павійона таким нерозсудливим і пристрасним у політиці, в приватному житті перетворювала його на доброзичливого, привітного чоловіка, трохи гонористого, але завжди готового допомогти своїм близьким. Доручивши особливому піклуванню Дорварда (що було зайвим) "бідненьку гарненьку панянку", він, підійшовши до вікна, почав викрикувати:

— Льєж, Льєж, хто там є з відважних чинбарів!

На його заклик і своєрідний свист (бо кожна корпорація ремісників мала свій, властивий їй свист як закличний сигнал) зібралося чимало майстрових. Усі вони стали на варті під вікном, з якого на них гукав ватажок, і біля дверей.

Тим часом у замку запанувала тиша. Опір було остаточно зламано, і начальники різних загонів уживали заходів, щоб припинити безладний грабунок. Задзвонив великий дзвін, скликаючи всіх на військову раду; на його гучні розкоти, що сповіщали Льєж про падіння Шонвальду і перемогу повстанців, відповіли всі дзвони міста, чиї далекі й галасливі голоси, здавалося, кричали: "Слава переможцям!"

Тепер пан Павійон міг би покинути свою засаду, але, чи дбаючи про тих, кого він узяв під своє заступництво, чи трохи побоюючись за себе, він посилав посланця за посланцем до свого помічника, Петера Гейслера, з наказом негайно з'явитися до нього.

Нарешті Петер прийшов, на велику радість свого начальника, бо на нього найбільше покладався Павійон у всіх надзвичайних випадках, — чи то на війні, чи в політиці, чи в торгівлі. Це був кремезний чоловік з квадратним обличчям і широкими чорними бровами, що свідчили про його вперту, непримиренну вдачу й про те, що він любив давати всім поради.

На ньому була куртка з буйволячої шкіри, широкий пояс з ножем при боці, а в руці — алебарда.

— Петерхен, любий мій ад'ютанте, — звернувся до нього командир. — Це був для пас славний день, чи то пак, ніч, я хотів сказати. Гадаю, ти тепер задоволений?

— Я задоволений уже тим, що ви задоволені, — відповів бравий ад'ютант. — Але ніяк не доберу, чому ви святкуєте перемогу — якщо ви це звете перемогою — тут, на горищі й на самоті, коли ви потрібні на нараді.

— А чи справді я там потрібен? — спитав синдик.

— Авжеж! Хто ж, як не ви, обстоюватиме права Льєжа, яки… І тепер загрожує більша небезпека, ніж будь-коли, — запевнив його ад'ютант.

— Досить, Петер! — зауважив начальник. — Отак ти завжди бурчиш, буркотун…

— Буркотун? Коли хто й буркотун, то тільки не я, — заперечив Петерхен. — Що до вподоби іншим, то до вподоби й мені. Я тільки не хочу, щоб у нас був королем Лелека замість короля Колоди, як у тій байці, яку нам читав причетник монастиря святого Ламберта з книги Езопа[203].

— Я не можу догадатися, на що ти натякаєш, Петерхен, — мовив синдик.

— Тоді я просто скажу вам, пане Павійон, що цей Вепр, чи Ведмідь, збирається влаштувати своє лігво в Шонвальді. І, безумовно, для нашого міста він буде далеко гіршим сусідом, ніж був старий епіскоп. Він приписує всю перемогу собі і тепер роздумує, як йому зватися надалі — герцогом чи епіскопом. Просто сором дивитися, як вони погано поводяться з старим.

— Я не дозволю їм цього, Петерхен, — із запалом відказав Павійон. — Мені може не подобатися митра, але не голова, на якій вона була. Нас тут десятеро проти одного в полі, Петерхен, і ми не дозволимо, щоб вони чинили таке.

— Авжеж, десятеро проти одного в полі, а тільки один проти одного в замку. Крім того, цей Ніккель Блок, різник, і весь набрід із передмість перекинулися на бік Гійома де ля Марка почасти тому, що він пригощав їх з пивних бочок і винних барил, а почасти через стару заздрість до нас, майстрів, ремісників, та наших привілеїв.

— Петер, — сказав Павійон, — ми зараз ідемо до міста. Я не хочу більше залишатися в Шонвальді.

— Але всі звідні мости в замку піднято, хазяїне, — зауважив Гейслер. — Ворота зачинено й замкнено, і, крім того, їх охороняють ландскнехти. Коли ми намагатимемося силою пробити собі шлях, ці хлопці добре намнуть нам боки, бо війна — їхнє ремесло, а ми б'ємося тільки на свята.

— Однак навіщо вони позамикали всі ворота? — спитав збентежений городянин. — Навіщо їм ув'язнювати чесних громадян?

— Цього я не можу сказати, — підпопіи Петер.