Квентін Дорвард - Сторінка 51

Ти зробив іще гірше, ніж усе це. Ти порушив не тільки людські закони, за що заслуговуєш людської кари, ти порушив закони небесні. Ти вдерся в храм божий, наклав руку на служника святої церкви, опоганив святиню кров'ю й злочинами, як блюзнір і розбійник…

— Ну, ти вже закінчив? — суворо перебив його де ля Марк, тупнувши ногою.

— Ні, — відловів прелат, — бо я ще не сказав тобі умов, яких ти вимагав від мене.

— Кажи, — звелів де ля Марк, — та дивись, щоб твої умови припали мені більш до серця, ніж твоя передмова, бо горе твоїй сивій голові! — І відкинувшися на своєму місці, він так заскреготав зубами, що на його губах з'явилася піна, як на іклах того дикого звіра, чиїм ім'ям він звався.

— Такі твої злочини, — рішуче й спокійно вів далі єпіскоп. — Тепер вислухай умови, що я, як милостивий господар і християнський прелат, забуваючи всі особисті кривди, прощаючи всі образи, хочу запропонувати тобі. Кинь геть свій проводирський жезл, відмовся від свого командування, звільни своїх полонених, поверни все, що награбував, розподіли все інше, що в тебе є з майна, серед тих, кого ти зробив удовами й сиротами, одягнися у волосяницю й посип голову попелом, візьми палицю прочанина й відряджайся босоніж до святого міста Рима. А ми, з свого боку, заступимося за твоє життя перед імперською палатою в Ратізбонні і перед святим батьком нашим, папою римським, за твою нещасну душу.

Поки Людовік де Бурбон проказував свої умови таким рішучим голосом, немовби він ще сидів на своєму єпіскопеькому троні, а узурпатор, стоячи навколішках біля його ніг, благав про помилування, тиран, здивування якого поступово змінювалося розлюченістю, повільно випростався на своєму місці і, коли прелат замовк, позирнув на Ніккеля Блока й підняв палець, нічого не сказавши. Різник змахнув сокирою, ніби виконував свої звичайні обов'язки на бійні, і вбитий епіскоп, навіть не застогнавши, упав до підніжжя свого єпіскопського трону. Льєжці, які були не підготовані до такої жахливої катастрофи і, навпаки, чекали на мирне розв'язання цих переговорів, одностайно схопилися на ноги, почулися крики обурення й прокляття.

Але Гійом де ля Марк, розмахуючи кулаками, заглушив своїм громовим голосом увесь цей галас:

— Мовчіть, ви, льєжські свинарі! Ви, які валяєтесь у багнищі біля вашого Маасу! 1 ви наважуєтеся рівнятися з Арденським Вепром! Гей, вепрове поріддя (так він сам та інші часто називали його солдатів), покажіть цим фламандським свиням ваші ікла!

Миттю всі його прибічники скочили з місць, і, оскільки вони сиділи впереміж із своїми недавніми спільниками, готові, мабуть, до всяких несподіванок, кожен з них, схопивши найближчого льєжця за комір, розмахував широким кинджалом, що виблискував при світлі ламп і місячному сяйві. Кожна рука була піднята, але жодна не опустилася. Може, тому, що жертви, застукані зненацька, були нездатні чинити опір, а може, тому, що до ля Марк хотів тільки налякати своїх союзників.

Але тут завдяки відвазі й природній кмітливості Квентіна Дорварда, не по роках рішучого й сміливого, підштовхуваного ще й почуттям, що надавало снаги його природній мужності, сцена різко перемінилася. Наслідуючи вчинки прибічників де ля Марка, він кинувся на Карла Еберзона, сина їхнього вождя, і, легко скрутивши його, приставив ножа йому до горла й вигукнув:

— Це ви таку гру вигадали? Ну, тоді я теж беру в ній участь.

— Стривай! Стривай! — закричав до ля Марк. — Це тільки жарт і більш нічого! Невже ви гадаєте, що я хочу образити своїх добрих друзів і союзників із міста Льєжа? Солдати, геть руки! Сідайте! Віднесіть геть оце падло (тут він пхнув ногою тіло епіскопа), через яке сталася суперечка поміж друзями. Втопімо цей розбрат у чарці!

Руки опустилися, але городяни й солдати стояли, дивлячись один на одного, мов не розуміючи, хто вони тепер — "і друзі чи вороги. Квентін Дорвард скористався з цього моменту.

— Слухайте мене, — гукнув він. — Гійом де ля Марк і ви, громадяни Льєжа! А ви, молодий пане, стійте спокійно, — звернувся Квентін до Карла, що намагався втекти від нього. — Нічого поганого вам не буде, коли більш ніхто тут не жартуватиме!

— А хто ти такий, хай тобі чорт? — спитав здивований де ля Марк. — Якого біса ти тут диктуєш свої умови й забираєш заручників у нашому власному лігві, у нас, що самі всім наказують і ні перед ким не поступаються?

— Я слуга короля Людовіка Французького, — сказав Квентін сміливо, — лучник шотландської гвардії, як ви можете бачити з моєї вимови та вбрання. Я тут для того, щоб подивитися на ваші діла й доповісти про них. Але бачу, на моє здивування, що ці діла більше личили б єретикам, ніж християнам, божевільним, а не людям із здоровим глуздом. Військо Карла Бургундського негайно виступить проти вас усіх, і коли ви хочете, щоб Франція допомогла вам, то повинні поводитися зовсім інакше. Щодо вас, громадяни Льєжа, то я раджу вам негайно повернутися до вашого міста. А коли хто заважатиме вам вийти звідси, я оголошую того ворогом мого государя, його величності короля Франції.

— Франція і Льєж! Франція і Льєж! — закричали супутники Павійона і інші городяни, які знову підбадьорилися після сміливої промови Квентіна.

— Франція і Льєж! Хай живе хоробрий лучник! Воліємо жити й померти з ним!

Очі Гійома де ля Марка заблищали, і він ухопився за кинджал, немовби хотів устромити його в серце зухвалого промовця. Але, подивившися навколо себе, він прочитав у погляді своїх солдатів таке, що навіть він мусив поступитися. Багато з них були французи, і всі вони знали про таємну підтримку й людьми й грошима, яку діставав Гійом від французького короля. А до того ж дехто був обурений щойно заподіяним — диким і блюзнірським вчинком Вепра. Ім'я Карла Бургундського, який міг помститися за злочини цівї ночі, пролунало для них ніби загроза, а недоречна сварка з льєжцями, що ледве не сталася, та можливе невдоволення французького монарха справили погане враження на їхні збентежені голови. Отже, де ля Марк побачив, що він не може розраховувати на підтримку навіть своєї банди, коли вчинить ще якесь насильство. Намагаючись посміхнутися, він заявив, що нічого не має проти своїх добрих друзів із Льєжа, які, коли хочуть, можуть вийти з Шонвальду. Проте він сподівається, що вони принаймні цю нічку бенкетуватимуть з ним, щоб відсвяткувати їхню перемогу. З незвичайним для нього спокоєм він додав, що готовий домовитися щодо розподілу здобичі й щодо заходів оборони або наступного дня, або коли їм буде завгодно.

— Гадаю також, що пан шотландець вшанує своєю присутністю наше свято, залишившися на цю ніч у Шонвальді…

Молодий шотландець подякував, але сказав, що його намір залежатиме від бажання пана Павійона, до якого він, власне, і має доручення від французького короля. Але, безумовно, він однідає відважного Гійома де ля Марка, як тільки пан синдик завітає до його табору.

— Коли ваш намір залежить від мене, — поквапливо й голосно сказав Павійон, — то ви негайно залишите Шонвальді а коли ви хочете прийти сюди не інакше! як разом зі мною, то ви не скоро побачите замок.

Останні слова шановний громадянин промимрив сам собі, боячися голосно висловлювати свої почуття, які він усе ж таки не міг зовсім приховати.

— Ближче до мене, мої молодці чинбарі, — звернувся він до своїх охоронців, — і ми постараємось якнайшвидше вибратися з цього розбійницького лігва.

Більшість льєжських ремісників цілком поділяли думку, висловлену синдиком. Навряд чи вони так раділи тоді, коли захопили Шонвальд, як тепер, коли могли вибратися з нього цілими й здоровими. Вони без усяких перешкод покинули замок. Ну й зрадів же Квентін, коли вийшов із цих жахливих стін!

Уперше від того часу, як вони ввійшли до страшної зали, Квентін наважився спитати молоду графиню, як вона себе почуває.

— Добре, добре, — з гарячковою поспішністю відповіла вона. — Дуже добре! Але не зупиняймося, не гаймо часу в розмовах. Тікаймо, тікаймо!

Говорячи це, вона намагалася прискорити ходу, але впала б у знемозі, коли б Дорвард не підтримував її. З ніжністю матері, яка переносить свою дитину з небезпечного місця, юний шотландець підняв свою дорогоцінну ношу, і, коли злякана дівчина, охоплена єдиним бажанням — врятуватися, обняла його за шию, він подумав, що не погодився б уникнути жодної з небезпек, які загрожували йому цієї ночі, коли така нагорода.

Шановного бургомістра також підтримував і тягнув уперед його відданий радник Петер та ще хтось із його майстрових. Поспішаючи, вони за одним подихом досягли берегів ріки. Дорогою вони зустрічали юрби городян, яким не терпілося довідатися про наслідки облоги замку й про те, чи справедливі чутки, ніби переможці посварилися між собою.

Уникаючи, наскільки можливо, цікавості сторонніх осіб, Петер та дехто з його товаришів, нарешті, розшукали човна, і втомлені подорожні мали нагоду трохи відпочити. Це було однаково бажано і для Ізабелли, яка лежала майже непритомна на руках у свого визволителя, і для достойного бургомістра, який, подякувавши в кількох уривистих висловах Дорвардові, надто заглибленому в свої думки тієї хвилини, щоб відповісти йому, розпочав, звернувшися до Петера, довгу промову про свою мужність і доброзичливість та про небезпеки, на які він наражався в цьому, а також і в інших випадках.

— Петер, Петер, — сказав він, розповідаючи про вчорашні події, — коли б не моє відважне серце, я б ніколи не сперечався про двадцятину[207], яку всі мої співгромадяни покірно платять. І коли б не моє відважне серце, я ніколи б не пішов на цей другий бій при Сон-Троні, де солдат з Ено штовхнув мене своїм списом у рів, новини багнюки, з якого я, хоч як силувався, не міг вибратися до самого кінця бою. Та й цієї ночі, Петер, що, як не відвага, примусила мене залізти у вузький панцир, де б я неодмінно задихнувся, коли б мене не визволив оцей бравий юнак, що так добре б'ється і якому я від щирого серця бажаю успіху. А моя доброта, Петер, зробила з мене бідну людину, тобто вона зробила б з мене бідну людину, коли б я не вмів твердо стояти на ногах у цьому грішному світі. Небо знає, які ще прикрості можуть випасти мені на долю через усяких дам, графинь і їхні таємниці! Це може коштувати мені половини майна та ще й моєї шиї на додачу.

Квентін не міг більш мовчати й запевнив його, що хоч якої шкоди та втрати вія зазнав би через своє заступництво за цю молоду даму, його буде з подякою винагороджено за все.

— Дякую вам, молодий пане зброєносцю й лучнику, дякую вам.