Квентін Дорвард - Сторінка 55

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І оскільки він дивився на неї з непевністю, не пізнаючи, то вона сказала:

— Благородний графо, Ізабелла де Круа, дочка вашого давнього товариша графа де Круп, вдасться вам і просить вашого захисту для себе й тих, хто з нею.

— Я оборонятиму вас, люба родичко, проти всіх ворогів, крім мого сюзерена, герцога Бургундського. Але тут немає часу говорити про це. Ці брудні біси зупинилися, немов збираються напасти на нас. Присягаюся святим Георгієм Бургундським, ці нахаби мають намір виступити проти прапора де Кревкера! Невже вони гадають, що ми з ними не впораємося? Дам'єне, подай мій спис! Прапор уперед, списи напереваги! Кревкере, на виручку!

З цим бойовим покликом у супроводі своїх воїнів він помчався вперед в атаку на шварцрейтерів.

Розділ XXIV ПОЛОНЕННЯ

Я бранець ваш: робіть зі мною все,

Що ваша честь підказує робити,

Хоч, пане мій, не забувайте, прошу,

Що на війні ви можете так само

Потрапити до списку полонених.

Невідомий автор

Сутичка між шварцрейтерами й бургундцями не тривала й п'яти хвилин — так швидко перші повернули навтіки через перевагу бургундців у зброї, конях і дисципліні. Тієї ж хвилини граф де Кревкер, обтираючи скривавлений меч об гриву коня, перш ніж покласти його в піхви, повернувся на узлісся, звідки Ізабелла спостерігала бій. Частина його людей їхала за ним, тим часом як інша кинулася вздовж дороги переслідувати ворогів.

— Який сором, що рицарська зброя опоганюється кров'ю цих брудних свиней, — сказавши це, граф поклав меч у піхви й додав — Ваша батьківщина привітала вас досить суворо, моя прекрасна кузино, але мандрівній принцесі завжди треба сподіватися таких пригод. І добре, що я приїхав вчасно вам на допомогу, бо, дозвольте вас запевнити, ці чорні вершники поважають графську корону так само, як очіпок простої селянки, а ваш почет, гадаю, не міг би чинити великого опору.

— Графе, — сказала Ізабелла, — без зайвих слів я хочу знати, чи вважати себе полоненою і куди ви маєте намір мене відвезти?

— Ви самі знаєте, нерозумна дитино, як би я вам відповів, коли б це залежало від моєї волі. Але ви й ваша навіжена тітка, в якої на думці тільки сватання та одруження, так нерозважливо використовували свої крила, що боюся, як би вам не довелося згорнути їх і посидіти деякий час у клітці. Щодо мене, то я тільки тоді виконаю свій обов'язок, і, мушу сказати, сумний обов'язок, коли довезу вас до двору герцога в Перонні. Я передам командування над цим загоном моєму племінникові, графові Етьєнові, а сам супроводитиму вас туди, бо вам, гадаю, буде потрібен посередник. Сподіваюся, що цей молодий гульвіса розумно виконуватиме свій обов'язок.

— З вашого дозволу, любий дядьку, — сказав граф Етьєн, — коли ви не покладаєтеся на мої здібності як командира, то залишіться самі з вашим загоном, а я буду слугою й охоронцем графині Ізабелли де Круа.

— Авжеж, любий племіннику, — відповів дядько, — твоя поправка до мого плану просто чудова, але буде так, як я сказав. Отже, прошу, не забувай, що ти мусиш тут не цих чорних свиней виловлювати й колоти, а зібрати й переказати точні відомості про те, що відбувається в Льєжському єпіскопаті, про який ширяться такі дикі чутки. Нехай зі мною поїде десятеро пікінерів, а решта залишається під прапором і твоєю командою.

— Хвилиночку, кузене де Кревкер, — зауважила графиня Ізабелла, — дозвольте мені, стаючи полоненою, випросити волю принаймні для тих, хто були мені друзями в моїх нещастях. Дозвольте хлопцю, моєму відданому провідникові, повернутися в Льєж додому.

— Мій племінник, — сказав Кревкер, пильно подивившися на чесне широке обличчя Гловера, — забере цього хлопця, який справді здається безневинним, і повезе його до місця своєї зупинки, а там уже відпустить на волю.

— Не забудь привітати від мене добру Гертруду, — сказала графиня провідникові і, знявши з шиї перлове намисто, додала — Попроси її, щоб вона носила це на спогад про її нещасну подругу.

Чесний Гловер узяв намисто і хоч незграбно, але від щирого серця поцілував руку, яка так делікатно зуміла винагородити його за всі труди й небезпеки.

— Гм! Сувеніри й знаки дружби, — зауважив граф. — Чи немає у вас ще якихось справ тут? Уже нам час рушати.

— Тільки одна, — мовила графиня, зніяковівши, — щоб ви ласкаво поставилися до цього… до цього молодого пана.

— Гм! — сказав Кревкер, кинувши такий жо проникливий погляд на Квентіна, яким він перед тим нагородив Ганса Гловера, але, очевидно, тепер був менше задоволений наслідками оглядин. — Гм! Звичайно, це клинок іншого гарту, — вів він далі, добродушно жартуючи із збентеження графині. — А дозвольте спитати вас, кузино моя, чим цей… цей дуже молодий пан заслужив таке заступництво з вашого боку?

— Він урятував моє життя й честь, — сказала графиня, почервонівши від сорому й досади.

Квентін також почервонів від обурення, але не висловив його, мудро вирішивши, що цим міг тільки все зіпсувати.

— Життя й честь? Гм! — повторив граф де Кревкер. — Мені здається, було б краще, кузино моя, коли б ви не ставили себе в таке становище, яке накладає на вас такий обов'язок щодо цього дуже молодого пана. Але досить про це! Молодий пан може слугувати нам, коли це дозволяє його ранг, а я подбаю, щоб ніхто не завдавав йому лиха. Тільки відтепер я вже сам захищатиму ваше життя й честь, а для молодого пана знайду, либонь, більш підходяще заняття, ніж охороняти мандрівних панянок.

— Пане граф, — сказав Дорвард, не маючи змоги мовчати довше, — щоб ви не казали про незнайомого вам чоловіка так легкодумно, як зараз, і щоб ви згодом не пошкодували за цим, я дозволю собі довести до вашого відома, що я — Квентін Дорвард, лучник шотландської гвардії, куди, як ви знаєте, приймають тільки дворян і людей із званням.

— Дякую за повідомлення й цілую вам руки, пане лучнику, — сказав, глузуючи, Кревкер. — Будьте ласкаві проїхати зі мною трохи наперед.

Ідучи вперед за наказом графа, який мав тепер повну змогу, коли не право, наказувати йому, Квентін помітив, що панна Ізабелла стежила за кожним його рухом із тривогою й боязким співчуттям, майже з ніжністю, чим викликала сльози в нього на очах. Але він пригадав, що мусить показати себе мужчиною перед цим гордим Кревкером, якого з усіх рицарів Франції і Бургундії найменше зворушила б історія про вірне кохання й муки і який міг би лише поглузувати з них. Тому юнак вирішив не очікувати, поки той звернеться до нього, а самому розпочати розмову в такому тоні, який довів би, що він, Квентін, гідний кращого ставлення й більшої поваги до себе, ніж то зустрів його граф, уражений, мабуть, відкриттям, що його багата й знатна кузина довірилася якомусь нікчемному шотландському лучникові.

— Пане граф де Кревкер, — сказав він стримано, але рішуче, — можна мені спитати, перш ніж ми почнемо нашу розмову: я вільний чи мені треба вважати себе вашим бранцем?

— Лукаве запитання, — відказав граф, — на яке я можу відповісти теж запитанням. Як ви гадаєте, між Францією і Бургундією тепер мир чи війна?

— Про це, — заперечив шотландець, — ви, пане мій, повинні знати краще, піж я. Я давно покинув французький двір і протягом цього часу не маю звідти ніяких відомостей.

— Ось бачите, — сказав граф, — як легко запитувати і як важко відповідати. Я й сам не можу відгадати цю загадку, хоч був у Перонні разом із герцогом увесь останній тиждень і навіть більше. А оскільки саме від цього, пане зброєносцю, залежить, вважати вас полоненим чи ні, я мушу поки що вважати вас за полоненого. Проте коли ви справді чесно служили моїй родичці і коли ви щиро відповідатимете на всі мої запитання, ваше становище покращає.

— Графиня де Круа, — сказав Квентін, — може бути найкращим суддею в тому, як я служив їй, і про це спитайте в неї. Чи відповідатиму я щиро, можете впевнитись самі, запитуючи мене!

— Гм! Який гонор, — промимрив граф де Кревкер. — Це якраз личить тому, хто носить на капелюсі подарунок своєї дами й гадає, що мусить дивитися на всіх звисока, щоб зберегти повагу до гаптованої шовкової стрічки. Гаразд, пане, сподіваюся, що це не буде приниженням вашої гідності, коли ви відповісте мені, як давно ви мандруєте з графинею Ізабеллою де Круа?

— Графе де Кревкер, — сказав Квентін Дорвард, — коли я й відповідаю на запитання, вимовлені таким образливим тоном, то тільки для того, щоб з мого мовчання ви не зробили висновків, небажаних для тієї, яку ми обидва повинні поважати. Я супроводжую графиню Ізабеллу від того часу, коли вона залишила Францію, щоб їхати до Фландрії.

— Ого! — сказав граф. — Інакше кажучи, відтоді, як вона втекла з Плессі-ле-Тура? Ви, лучник шотландської гвардії, супроводите її, звичайно, з особливого наказу короля Людовіка?

Хоча Квентін не почував себе зобов'язаним французькому королю, який, маючи намір передати графиню Ізабеллу де Круа до рук Гійома де ля Марка, ймовірно, гадав, що молодий шотландець буде вбитий, обороняючи її, він усе ж таки не вважав, що може обдурити довір'я Людовіка, чи то щире, чи вдаване. І тому юнак відповів графові Кревкеру, що для нього було досить наказу його начальника, якому віл підкорився й ні про що не розпитував.

— Цього цілком досить, — сказав граф. — Ми знаємо, що король не дозволить начальникам своєї гвардії посилати своїх лучників, щоб ті, як паладини, супроводили всюди мандрівних дам, коли в нього немає якоїсь політичної мети. Ну, тепер важкувато буде королю Людовікові казати, що він нічого не знає про втечу графинь де Круа з Франції, коли їх супроводив один з охоронців його власної лейб-гвардії. А куди, пане лучнику, ви мусили їхати?

— До Льєжа, пане мій, — відповів шотландець, — бо дами бажали віддатися під заступництво небіжчика епіскопа.

— Небіжчика епіскопа! — вигукнув граф де Кревкер. — Хіба Людовік де Бурбон умер? Жодного слова про його хворобу не чув герцог. Через що він помер?

— Він спочиває в кривавій могилі, пане мій, якщо тільки вбивці віддали землі його останки.

— Вбитий! — знову вигукнув Кревкер. — Пресвята матір! Це неможливо, юначе!

— Я бачив це на власні очі, бачив і багато інших страхіть.

— Бачив і нічого не зробив, щоб оборонити доброго прелата! — вигукнув граф. — Ви мусили весь замок поставити на ноги проти вбивць. Хіба ти не знаєш, що навіть дивитися на такий злочин і не перешкодити йому — мерзенне блюзнірство?

— Коротко скажу вам, пане мій, — відповів Дорвард, — що, перш ніж сталося це лиходійство, Гійом де ля Марк з допомогою льєжців здобув замок.

— Я немов громом уражений, — промовив де Кревкер.