Квентін Дорвард - Сторінка 56

— Повстання в Льєжі! Шонвальд здобуто! Єпіскопа вбито! Віснику нещастя, ніхто ще ніколи не приносив одразу стільки жахливих новин! Кажи, чи знав ти про цей напад, про це повстання, про це вбивство? Кажи: ти один із надійних лучників короля, а він і е той, хто скерував цю жахливу стрілу. Кажи, або я звелю тебе четвертувати!

— Навіть коли б я був почетвертований, пане мій, то ви й тоді не витягли б з мене нічого, що не личило б шотландському дворянинові. Я знав про ці лиходійства не більше від вас і такий був далекий від того, щоб брати в них участь, що, якби зміг, боровся б проти всіх тих лиходіїв до загину. Але що я міг вдіяти? Їх були сотні, а я один. Я прагнув будь-що врятувати хоч би графиню Ізабеллу, і тут мені пощастило. Проте коли б я був ближче до того місця, де мерзотник зарубав бідного старого, то врятував би його сиву голову або помстився б за нього. Принаймні я висловив протест проти цього насильства досить голосно, щоб попередити дальші вбивства.

— Я вірю тобі, юначе, — сказав граф. — Ти не в такому віці, і в тебе не така натура, щоб тобі можна було доручити цю криваву справу, хоч ти й добре наловчився охороняти дам. Але горе! Добрий і великодушний прелат убитий в своєму житлі, де він так часто приймав прочан із християнським милосердям і князівською щедрістю! Убитий цією потворою, цим звіром, цим кровожерним і жорстоким виродком, який не побоявся осквернити дім, де він виріс, обагрити руки кров'ю свого добродійника! Однак або я не знаю Карла Бургундського, або помста, раптова, жорстока й невблаганна, не впаде на того, хто звершив цей підлий звірячий вчинок. Ні, я сумніваюся в небесному правосудді. А коли ніхто не покарає вбивцю… — Тут граф вихопив меч, потім відпустив вуздечку й ударив руками в залізних рукавицях себе в груди так, що його панцир аж задзвенів, а тоді простяг їх до неба й урочисто сказав — Я, Філіпп де Кревкер де Корде, даю клятву богові, святому Ламбертові й Трьом Кельнським Волхвам, що в мене не буде інших помислів, крім помсти за вбивство доброго Людовіка де Бурбона. Я помщуся на вбивцях, де їх не спіткаю — у лісі чи в полі, в місті чи в селі, в горах чи на рівнині, при королівському дворі чи в церкві божій! І на це я прирікаю землі й майно, друзів і васалів, життя й честь, І хай допоможуть мені в цьому господь бог, святий Ламберт Льєжський і Три Кельнські Волхви!

Облегшивши свою душу клятвою, граф де Кревкер поволі опам'ятався од безмежного горя й здивування, які опанували ним, коли він почув про фатальну трагедію, що відбулася в Шонвальді, і почав розпитувати Дорварда про подробиці цього нещастя. Шотландець, зовсім не бажаючи зменшити жагу помсти, яку граф відчував проти Гійома де ля Марка, виклав їх з усією відвертістю.

— Але оті сліпці, оті невірні, підступні звірі, оті льєжці, — сказав граф, — як вони могли укласти змову з тим бридким розбійником і вбивцею, щоб умертвити доброго єпіскопа!

Тут Дорвард сказав розлюченому бургундцеві, що льєжці або принаймні кращі з них, хоч і повстали нерозважливо проти свого епіскопа, але не мали, очевидно, наміру допомагати де ля Маркові в його лиходійському вчинку.

— Не кажи мені про цю безчесну, віроломну, гідну зневаги чернь! — сказав Кревкер. — Коли вони вчинили заколот проти государя, єдина вада якого полягала в тому, що він був надто добрий до цієї банди невдячних рабів, коли вони зі зброєю в руках вдерлися до його мирного дому, то який же інший намір, крім убивства, був у них на думці? Коли вони уклали спілку з Арденським Вепром, найбільшим лиходієм у всій Фландрії, то що інше могли вони мати на меті, крім вбивства, з якого він зробив своє ремесло? Нарешті, хіба не ти сам розповів, що саме один із їхнього підлого стада вчинив це лиходійство? Я ще сподіваюся побачити при світлі заграв їхніх запалених будинків канали їх міста, наповнені кров'ю. Вбити — і кого ж? Такого доброго, благородного, великодушного епіскопа! Інші васали повстають під тиском податків і бідності, а ці чванливі негідники просто бісяться з жиру. — І він знову відпустив вуздечку свого бойового коня й заломив руки в залізних негнучких рукавицях. Квентін розумів, що горе графа побільшувалося від того, що епіскоп був його давній друг, і мовчав, поважаючи його горе, яке він не хотів роз'ятрювати і водночас не міг полегшити.

Але граф де Кревкер знову й знову повертався до цієї теми, бажаючи знати всі подробиці нападу на Шонвальд і смерті єпіскопа, і потім раптом, ніби згадавши, спитав, що ж сталося з пані Амеліною й чому немає її з племінницею?

— Я хочу знати це, — додав він зневажливо, — не тому, що вважаю її відсутність утратою для графині Ізабелли, бо хоч вона родичка її і, по суті, добра жінка, але й при дворі короля блазнів не знайти такої навіженої дурки. Певен, що її племінниця, яку я завжди вважав за скромну й порядну дівчину, була втягнена в недоладну авантюру цією безглуздою, романічною старою ідіоткою, яка тільки й мріє про сватання та одруження!

Які грубі слова для вуха закоханого мрійника! І слухати таке, усвідомлюючи собі, наскільки смішна й неможлива була б усяка спроба з його боку впевнити графа силою зброї в тому, що він образив графиню Ізабеллу, — цю незрівнянну перлину розуму й вроди, — говорячи про неї, як про скромну й порядну дівчину, — ото й усього. Так можна була б сказати і про засмаглу селянку, що поганяє волів, тим часом як батько її йде за плугом. Як тільки граф міг припустити, що вона перебуває під впливом своєї дурної й романічної тітки! Цей наклеп треба було б спростувати, загнавши його назад у горлянку наклепника. Ллє відкрите, хоч і суворе обличчя графа де Кренкера й цілковита зневага його тих почуттів, що сповнювали серце Квентіна, стримали юнака; не тому, що він злякався воєнної слави графа — навпаки, вона розпалювала в ньому бажання викликати його на поєдинок — але з боязні показатися смішним; бо насмішка — найстрашніша зброя для всіх ентузіастів, яка, пануючи над їхніми умами, не лише здержує їх від безглуздих вчинків, але й часто душить благородні поривання.

Під впливом цих побоювань викликати не обурення, а скоріше насмішку, Дорвард, згнітивши серце, коротко й безладно розповів про втечу пані Амеліни з Шонвальду до нападу на замок. Він справді не міг розповісти про все це докладніше, не виставивши на посміховисько близької родички Ізабелли та й самого себе, як предмета її запізнілих сподівань. Нарешті він додав до свого заплутаного оповідання, що є чутка, хоч і непевна, ніби графиня Амеліна знов попала до рук Гійома де ля Марка.

— Сподіваюся, що з допомогою святого Ламберта тепер він одружиться з нею, — сказав Кревкер. — Справді, він може це зробити заради її лантухів із золотом і, так само ймовірно, може стукнути її по голові, коли заволодіє ними або коли вони спорожніють.

Потім граф закидав Квентіна запитаннями: як поводилися графині під час подорожі, що вони робили, як ставилися до Дорварда й таке інше. Всі ці питання так мучили збентеженого й розгніваного юнака, що він не міг приховати свого замішання від проникливого погляду воїна й придворного вельможі, який раптом припинив свій допит і зауважив на прощання:

— Ну, я бачу; що так воно і є, як я гадав, принаймні щодо однієї особи. Сподіваюся, що та, друга, не з'їхала з глузду. Їдьте, пане зброєносцю, вперед і побудьте там, поки я переговорю з панною Ізабеллою. Здається, я довідався від вас тепер про все, що мені треба було знати, і можу розмовляти з нею про ці сумні події, не ображаючи її делікатних почуттів, хоча, може, трохи зачепив ваші. Проте стривайте, юначе, ще одне слово, перш ніж ви поїдете. Мені здається, ви здійснили чудову подорож по чарівній країні мрій, де на вас чекало стільки чудових пригод, де навколо вас було стільки рожевих надій і сподівань, як у садах феї Моргани[211]. Забудьте про все це, юначе, — додав він, поплескавши йото по плечу, — забудьте про мандрівну красуню, нехай у ваших спогадах ця дама лишиться високородною графинею де Круа. Її друзі — принаймні за одного з них я ручуся — також пам'ятатимуть тільки ті послуги, які ви зробили їй, і забудуть про ту недосяжну винагороду, про яку ви мали сміливість мріяти.

Розлючений тим, що він йо міг затаїти від проникливого Кревкера своїх почуттів, над якими граф тільки глузував, Квентін відповів обурено:

— Пане граф, коли мені буде потрібна ваша порада, я сам проситиму вас дати мені її, і коли я шануватиму вашу думку про мене, ви завжди встигнете висловити її…

— Еге! — вигукнув граф. — Я опинився між Амадісом й Оріаною[212], і тепер мені лишається чекати виклику.

— Ви кажете про це так, немовби це було неможливе, — сказав Квентін. — Проте мій спис вибив з сідла герцога Орлеанського, в грудях якого тече кров, благородніша за кров де Кревкера. Коли я схрестив мечі а Дюнуа, то бився а найкращим воїном Франції.

— Нехай небо прояснить твій розум, юначе! — сказав Кревкер, глузуючи з закоханого рицаря. — Коли це правда, ти мав велике щастя в цьому світі. І дійсно, якщо доля схотіла послати тобі такі випробування до того, як у тебе виросла борода, ти збожеволієш від гонору, перш ніж станеш мужчиною. Адже ти мене можеш не розсердити, а тільки насмішити. Повір мені, коли ти й бився з принцами і обороняв графинь з примхи фортуни, то це ще не значить, що ти зрівнявся з тими, кому був випадковим супротивником або ще більш випадковим супутником. Я припускаю, що ти, як усякий юнак, начитавшись романів, уявив себе паладином і на деякий час поринув у мрії. Але ти не повинен сердитися на друга, який, бажаючи тобі добра, примусить тебе прокинутися від солодких мрій, хоча б він зробив це й трохи грубувато.

— Пане де Кровкер, — сказав Квентін, — моя сім'я…

— Ні, я зовсім не про сім'ю кажу, — перебив його граф, — а про ранг, про майно, високий сан і таке інше, що відокремлює людей різних станів. Щодо народжений, то всі люди походять від Адама і Єви.

— Пане граф, — повторив Квентін, — мої предки, Дорварди з Глен-Гулакіна…

— Авжеж, — сказав граф, — коли твої предки старіші за Адама, то нема більше про що й говорити! На добраніч!

Він осадив свого коня, чекаючи, поки до нього під'їде графиня, якій, коли це тільки можливо, його натяки й поради, хоч і доброзичливі, були ще неприємніші, ніж Квентінові.