Квентін Дорвард - Сторінка 71

Але, хоч його інтриги, без сумніву, і спричинилися до того повстання, я все ж таки певен, що в убивстві епіскопа він не винен, бо мені відомо, що один із його посланців прилюдно виступав проти цього лиходійства. Коли вашій високості завгодно, я можу привести цю людину.

— Чи завгодно мені! — вигукнув герцог. — Присягаюся святим Георгієм, як ти можеш мати сумнів, що ми не бажаємо діяти справедливо? Навіть у хвилини найсильнішого нашого гніву ми залишаємося правдивим і справедливим суддею. Ми особисто побачимося з королем Франції і пред'явимо йому обвинувачення в тій кривді, яку він нам заподіяв, і ми особисто встановимо відшкодування, котрі ми вимагаємо і сподіваємося одержати від нього. Коли виявиться, що він не винен у вбивстві, йому неважко буде виправдатися переді мною у всіх інших злочинах. Коли ж він винен, то ув'язнення в монастирі та каяття будуть для нього заслуженим і милостивим вироком. Хто, — додав він, усе дужче запалюючися, — хто наважиться гудити таку помірну і разом із тим конче потрібну кару? Веди сюди твого свідка, ми будемо в замку за годину до півдня. Ми розробимо параграфи угоди, і горе йому, коли він не погодиться з ними! Все інше залежатиме від зізнань та свідчень. Засідання закрито, можете розійтися! Мені треба ще переодягтися, бо навряд чи буде пристойно з'явитися в такому вбранні перед моїм найласкавішим сюзереном!

Герцог вимовив ці слова з особливою гіркою іронією, підвівся і вийшов із зали.

— Тепер безпека Людовіка і, що важливіше, честь Бургундії залежить від того, як випадуть кості, — сказав д'Емберкур Кревкерові і де Коміну. — Швидше йди до замку, де Коміне. У тебе язик краще підвішено, ніж у Кревкера чи в мене. Попередь Людовіка про наближення бурі, щоб він знав, як йому поводитися. Сподіваюся, цей шотландський лучник не скаже нічого такого, що могло б пошкодити королю. Адже, хто знає, яке могло бути таємне доручення, довірене йому королем?

— Цей юнак досить сміливий, — сказав граф, — і, крім того, розумний і кмітливий не за віком. У розмові зі мною він був дуже стриманий щодо оцінки вдачі короля та намірів пана, якому він служить. Гадаю, що він буде так само стриманий і в присутності герцога. Я зараз піду покличу його і графиню Ізабеллу.

— Як! Графиня? Ви ж казали, що залишили її в монастирі святої Брігітти?

— Так воно й було, — відповів граф, — але я мусив викликати її звідти з наказу герцога. А як вона почуває себе ще надто слабою, її довелося нести на ношах. Вона дуже занепокоєна як непевністю долі своєї родички, графині Амеліни, так і темрявою, що огорнула її власну долю. Адже вона провинилась, порушивши феодальні закони і самовільно вийшовши з-під опіки свого сюзерена. А герцог Карл не така людина, щоб байдуже дивитися на того, хто навіть і в якійсь дрібничці зачіпає його права повновладного государя.

Звістка про те, що молода графиня перебуває в герцога Бургундського, стала для Людовіка новим джерелом його душевних мук. Король знав, що варто їй розповісти герцогові про інтриги, які примусили її з графинею Амеліною шукати притулку при його дворі, і проти нього випливуть докази, які він думав приховати, стративши Захмета Магрібіна. Він, звичайно, добре розумів, як може йому пошкодити цей новий доказ зазіхань на права герцога Бургундського, котрий скористається з такого приводу повною мірою саме тепер, коли його полонений перебуває в такому скрутному становищі.

Людовік із цілковитою щирістю переказав свої думки де Коміну, проникливість і політичний такт якого були йому далеко більш до вподоби, ніж рицарська одверта вдача Кревкера і феодальна зарозумілість д'Емберкура.

— Справді, любий де Комін, цих закутих у панцири воїнів з їх алебардами і протазанами ніколи не слід було б пускати далі передпокоїв, — сказав Людовік своєму майбутньому історикові. — Під час війни, звичайно, без них не можна обійтися. Але той монарх, котрий думає, що їхні голови придатні на щось інше, крім того, як бути ковадлами для мечів та палиць своїх ворогів, схожий на дурня, який подарував своїй коханій собачий нашийник замість намиста. Тільки таких людей, як ти, Філіппе, людей з гострим поглядом, що не ковзає по поверхні, а проникає в глиб речей, слід було б пускати на нараду до королів — та й хіба тільки пускати! їм слід би показувати найбільші глибини нашої душі.

Де Комін, людина великого розуму, був, звичайно, улещений хвалою наймудрішого з європейських монархів і не міг настільки приховати свого внутрішнього задоволення, щоб Людовік не помітив, яке враження він справив своєю промовою.

— Як би я бажав, — вів далі Людовік, — мати такого слугу або, певніш, бути гідним такого слуги! Звичайно, тоді я не опинився б у теперішньому становищі. А втім, я не став би нарікати на нього, коли б міг знайти засіб користатися послугами такого досвідченого державного діяча.

Де Комін відповів, що він завжди готовий служити в міру своїх сил і здібностей його найхристияннішій величності, коли це тільки не суперечитиме його вірпості своєму законному государеві, герцогові Карлу Бургундському.

— Ні, я не з тих людей, що можуть підкупити твою відданість герцогові! — з удаваним жахом вигукнув Людовік. — Хіба я не потерпаю зараз тільки через те, що надто віддався на вірність свого васала? А хіба феодальна вірність може бути для когось священнішою, ніж для мене, чия доля зараз цілком залежить саме від додержання цієї вірності? Ні, Філіппе де Комін, служи й далі Кардові Бургундському, і ти зробиш йому немалу послугу, замиривши його з королем Людовіком. Ти зробив велику послугу обом нам, і принаймні один із нас може подякувати тобі. Я чув, що та платня, яку ти одержуєш при тутешньому дворі, не більша від платні начальника сокольників. Ось як цінують наймудрішого в усій Європі радника! Його зрівнюють з людиною або навіть ставлять нижче від людини, обов'язок якої годувати хижих птахів! Але Франція має багато земель, а французький король — багато золота. Отже, дозволь мені, друже мій, виправити цю кричущу несправедливість. Засоби для цього — недалеко, тут у мене напохваті. Дозволь же мені скористатися ними!

Кажучи так, король дістав туго набитий гаманець із грошима, але де Комін, делікатніший щодо цього від більшості придворних того часу, відхилив подарунок, сказавши, що вважає себе цілком задоволеним щедрістю свого законного государя, і запевнивши Людовіка в тому, що ніякі подарунки не можуть збільшити його щирого бажання служити його величності.

— Ну й дивна ти людина! — вигукнув Людовік. — Тоді дозволь, я обійму тебе, єдиного в наше століття розумного й непідкупного вельможу. Мудрість дорожча за золото, і, вір мені, Філіппе, що я більше покладаюся на тебе, ніж на тих, хто взяв мої подарунки. Я знаю, що ти порадиш герцогові не зловживати цією нагодою, яку моя власна нерозумність дала йому в руки.

— Зловживати, звичайно, ні, але скористатися з неї — без всякого сумніву, — відповів літописець.

— Авжеж, але якою мірою? — заперечив Людовік. — Я ще не втратив розуму і не сподіваюся, що мені пощастить вийти звідси, не сплативши викупу, але нехай це буде викуп справедливий, бо я завжди підкоряюся голосові розуму, будь то в Парижі, в Плессі чи в Перонні.

— Так, але, з дозволу вашої величності, я мушу зауважити, що і в Парижі, і в Плессі голос розуму лунав так тихо, що не завжди досягав вух вашої величності, тим часом як у Перонні він позичив собі сурму, і тепер лунає велично й владно, як сама Неминуність.

— Я бачу, тобі до вподоби образні вирази, — відповів Людовік, який не міг стримати своєї досади, — а я людина проста й невигадлива, пане де Комін. Облиш, будь ласка, свою риторику і кажи просто — чого бажає від мене ваш герцог?

— Мені не доручено тлумачити волю мого герцога, государю, — сказав до Комін. — Незабаром сам герцог висловить свою волю, але, мені здається, в нього є деякі пропозиції, до яких ви мусите бути готові, ваша величність. Як от, наприклад, остаточна віддача міст на Соммі.

— Я так і знав, — сказав Людовік.

— Напевне, вам доведеться зректися льєжців і Гійома де ля Марка.

— Зрікаюся їх з такою ж охотою, як пекла і сатани, — промовив Людовік.

— Від вас можуть зажадати, як запоруку, деяких фортець або міст для гарантії, що Франція не заохочуватиме фламандців до нових заколотів.

— Це вже щось нове, — сказав король, — щоб васал вимагав гарантій від свого сюзерена. Однак кажи далі!

— Від вас можуть ще вимагати, щоб ви віддали пристойні і незалежні володіння своєму уславленому братові, другові й спільникові мого государя, — наприклад, Нормандію або Шампань. Герцог дуже любить родину вашого батька, государю мій.

— Так любить, що, хай йому чорт, бажав би зробити всіх його дітей королями! — вигукнув Людовік. — Ну що, вже вичерпався запас твоїх догадок?

— Ні, ще не зовсім, — відповів радник. — Від вас можуть ще вимагати, щоб ваша величність не пригнічували герцога Бретонського, як це іноді траплялося, і визнали б надалі за ним і за іншими вашими васалами право вибивати монету, зватися герцогами й государями з божої ласки…

— Коротше кажучи, зробити стільки королів, скільки в мене васалів. Пане Філішіе, невже ти хочеш, щоб я зробився братовбивцею? Ти добре пам'ятаєш мого брата Карла; ледве він став герцогом де Гюєнн, як уже помер. А що ж залишиться нащадкові та представникові Карла Великого після того, як він віддасть ці багаті провінції, крім права коронуватися в Реймсі й обідати під високим балдахіном?

— Ми наполовину зменшимо й ці турботи вашої величності, давши вам товариша у вашій самотній величі, — сказав Філіпп де Комін. — Герцог Бургундський, хоч і не претендує тепер на титул незалежного короля, проте бажав би позбутися деяких ганебних для нього знаків залежності від французької корони, що були обов'язкові для нього. Він має намір оздобити свою герцогську корону імперською дугою, а зверху ще зображенням земної кулі на знак того, що його володіння незалежні.

— Та як сміє герцог Бургундський, відданий васал Франції, — вигукнув Людовік, скочивши схвильований з місця, — як він сміє ставити своєму сюзеренові такі вимоги, за які, за всіма європейськими законами, його володіння мають бути конфісковані?

— Зважаючи на теперішнє становище, було б дуже важко викопати вирок про конфіскацію, — спокійно відповів де Комін.