Лебедина пісня - Сторінка 2

Час пізній. Вранці вантажимось і — на нерестовище.— 3 цими словами лісник підвівся і пішов у двір. Тут він прив'язав лайку Тайгу: без неї ранній виїзд міг не відбутися.

Прощаючись із Оленою, мисливствознавець зітхнув і міцно стис її маленьку долоню.

— Пильнуйте Сніжка, Олено Дмитрівно. Настає час осіннього перельоту: коли б його не звабили лебеді.

— Сніжок на подив прив'язався до своєї хазяйки,— зауважив Разумов.— Але цього разу науковець, здається, цілком має рацію.

Після від'їзду батька Олена стала ще більше приділяти уваги своєму підопічному: годувала його ягодами, зеленим горошком, довго гуляла з ним біля озера, навіть придбала двох гусей, щоб вопи розважили Сніжка в його самотності. Білі гуси поставилися до лебедя з надзвичайним пієтетом, одразу визнали його за ватажка, але Сніжок із зневажливою погордою дивився на їхнє шанобливе запобігання.

Осінь визолотила модринові гаї довкіл Роздольного. Вранці в яскраво-синьому небі пролітали гусячі табуни. Вони летіли над селом, перегукуючись із своїми одомашненими родичами. Сніжок байдуже позирав на них своїм карим оком, повернувши голову до неба, ніби вслухаючись в гортанне гусяче гелготання. Але одного разу, коли на річці з'явилися перші крижини, недалеко від села повільно проплив у небі лебединий ключ. Неквапливо махаючи величезними крилами, лебеді зрідка перемовлялися своєю мелодійною мовою, зачувши яку Сніжок захвилювався. Куди поділися його гордовитість і поважність! З витягнутою шиєю, притиснувши до тіла пір'я, він побіг до річки. Гуси, які подалися були за ним, відстали, а він, набираючи швидкість, широко розкинув крила і, коли досяг краю урвистого берега, махнув ними й важко злетів у повітря. Спершу він прискорено, судомно працював крилами, але ось зустрічні струмені повітря, вдаривши знизу, підхопили його й високо підняли в небо.

Ніхто з людей не бачив, як великий білий птах зник за прирічковим лісом. Марно Олена весь вечір шукала Сніжка, розпитувала своїх учнів, усіх, хто повертався з річки або з лісу: ніхто не бачив лебедя. І тоді вона згадала пересторогу мисливствознавця. Олені було прикро: вона так любила лебедя! А він покинув її так несподівано, що вона навіть не встигла попрощатися із ним. Їй було шкода Сніжка: чи зможе він, догнавши інших лебедів, подолати з ними величезну відстань до країни, де завжди літо? Адже він ще такий слабкий і такий довірливий до людей!

А Сніжок летів над Амгуню. В ньому прокинувся могутній інстинкт мандрівних птахів. Він насолоджувався повітряного стихією, але нетреновані крила його не були підготовлені до тривалого польоту. Втративши з очей лебедів і не чуючи їхніх голосів, він ще довго летів над річного. А потім, коли сили його вичерпалися, сів на перше-ліпше озеро.

Неподалік озера, де сів Сніжок, на березі затишної затоки Амгуні розташувалися мисливці. Лісник і його молоді друзі чатували біля нерестовища на ведмедів. Нерест кети закінчувався, і клишоногі рибалки вешталися уздовж берегів, торуючи нові стежки. Саме ведмеді й цікавили мисливців. Полювання ускладнювалося тим, що звірі рибалили звичайно вночі, а вдень відсипалися у лісових хащах. Довелося перебудовуватися й мисливцям: вночі вони чатували, а вдень відпочивали. І як це нерідко буває, щастя випало на долю найменш досвідченому мисливцеві. Повернувшись до табору, Разумов розповів, що ведмідь підходив до нього, ловив рибу під самим берегом. Було чути, як він хуркає у воді, човгає по ріні. Тільки от прицілитися в нього лікар ніяк не міг: то заважав чагарник, то було надто темно. Врешті-решт ведмідь почув його і втік.

— Щастить же тобі! — не приховував заздрості Березін.— А до мене, хоч скільки сиджу, жоден звір не підходить. Слідів же довкола багато.

— Не журися,— підбадьорив його лісник.— Мисливця дев'ята зоря годує.

— Довго чекати нам не можна: піде щільна шута, на човні не виберешся. Піду я сьогодні далі.

По сніданку всі поснули. Першим прокинувся Березін. Віті розпалив вогнище, підвісив відро і, коли вода закипіла, поклав картоплю, а трохи згодом кілька шматків риби. Юшка вийшла на славу. Їли довго й зосереджено, а по обіді всі почали збиратися на свої місця. Березін вибрав віддалену протоку, до неї було ходу години півтори, але як дістатися нерестилища, щоб не залишити слідів і тим самим не налякати звіра? Довго розмірковував Березін і нарешті вирішив піти до протоки з одномісним гумовим човником. Там, надувши його, він спуститься протокою, що витікала з озера, в Амгунь до нерестовища.

Закинувши за спину карабін, Березін попрощався із своїми товаришами. Сонце хилилося до шелюги, коли він тихо підійшов до озера. Який же був його подив, коли він помітив на воді самотнього лебедя. "Зараз помітить і полетить",— подумав мисливець, виходячи з-за прикриття. Якби йому потрібно було вистежити звіра на озері, він ні за що не злякав би птаха. Звірі добре знають: там, де плаває цей зіркий птах, не може бути небезпеки. На подив мисливця, лебідь не збирався летіти. Він глибоко занурював у воду голову, дістаючи з дна щось їстівне.

"А може, це Сніжок? — майнула думка.— Але як він потрапив сюди, за дві сотні кілометрів від Роздольного?" Знявши рюкзак, Березін дістав гумовий човен і почав надувати його, тоді спустив на воду. "Невже не полетить?" — подумав він і почав підгрібати маленькими лопаточками-весельцями. Але лебідь не тільки не тікав, він плив назустріч. Наблизившись до птаха впритул і уважно оглянувши його, Березін переконався, що перед ним Сніжок. Піймати свійського лебедя і посадити в човен було не важко, а щоб він не вирвався, мисливець посадовив його в свій просторий рюкзак, лишивши зовні тільки голову на довгій шиї. Потім він почав спускатися з озера протокою, дослухаючись до кожного сплеску і вдивляючись у кожну темну пляму на березі.

Здалеку чувся глухуватий гуркіт перекату на Амгуні, де було велике нерестовище, на яке часто навідувалися ведмеді. Сонце зайшло за сопки, але на небі довго ще не з'являлися зорі. Скеровуючи човен так, щоб він плив під самим берегом, мисливець поклав карабін на коліна. Йому дуже хотілося палити, але хіба можна ризикувати! Він добре знав, що з усіх чуттів нюх у ведмедя — найголовніший.

Попереду з'явився широкий просвіт. Дерева розступилися, і маленька протока злилася з Амгунню. Дужа течія підхопила човен і понесла його на стрижень. На берегах Амгуні ведмедів теж не було. Проте невдача цього разу не засмутила Березіна: адже йому пощастило знайти Сніжка, за що, звісно, буде дуже вдячна Олена.

Швидко пливли береги, порослі високими тополями. Десь поряд просвистіли крилами крохалі. Темрява оповила ріку. Тепер навіть коли б ведмідь стояв на чистому березі, його неможливо узяти на мушку.

Раптом луна далекого пострілу розірвала тишу. Березін здригнувся. "Певно, увірвалося ведмеже життя",— подумав він і став гребти, прискорюючи й без того швидкий біг човна. Вогнище здалося дуже близьким, але минуло не менше півгодини, перш ніж мисливець дістався біваку. Лісник в лікарем сиділи біля вогню, перебираючи в пам'яті подробиці полювання.

— Мабуть, вполювали звіра? А я теж не з порожніми руками,— і з цими словами Березін поклав біля вогнища рюкзак, з якого стриміли довга шия і голова лебедя.

— Та як же ти, мисливствознавець, міг руку підняти на цього священного птаха! — обурився лікар.

— Підняв, та ще й свідомо. Адже це наш Сніжок. А от як він сюди потрапив, це для мене загадка.

— Справді, Сніжок! — здивувався лікар, просуваючи руку в рюкзак і мацаючи крило лебедя.

Тепер усі троє, обступивши, роздивлялися його, наче вперше бачили перед собою цього птаха. Мовчання порушив лісник:

— Чого тут дивуватися, що злетів Сніжок з двору? Адже саме час перельотів. От тільки як Березіну пощастило його знайти, оце — дивина! Жити тепер птахові з нами завжди. Ну, давайте вечеряти, чи що.

— Скажіть, забили ви ведмедя? — спитав Березін.

— Та начебто,— непевно відповів лісник.— Цілився я йому в убойне місце. Завтра підемо перевіримо.

Ледь зарожевіло крайнебо, прихопивши Тайгу, мисливці подалися до місця вечірнього полювання лісника. Підійшовши до гирла, спустили з повідка собаку. Незабаром рівний гавкіт Тайги, що долинав з одного й того ж місця, оповістив людей, що вона знайшла ведмедя і кличе їх до себе. Ведмідь далеко не втік. Він лежав у чагарнику, устромивши ніс в землю. Тепер треба було зняти з нього шкуру, розчленувати тушу.

Олена посумувала і врешті змирилася з втратою Сніжка. Вона чекала повернення мисливців і дуже зраділа, коли на подвір'я вбігла Тайга, вітаючи хазяйку гучним гавкотом. Олена заквапилася на берег. Їй хотілося швидше побачити батька, але першим ішов Березін, несучи в руках якийсь згорток.

— Це вам, Олено Дмитрівно,— і він простяг їй рюкзак.— Беріть, не лякайтеся!

Олена неохоче прийняла подарунок. Будь-які мисливські трофеї не приносили їй радощів. Але коли, поклавши на землю, вона розв'язала рюкзак і звідти визирнув Сніжок, Олена навіть скрикнула від подиву і, наблизившись до лебединої голови, ніжно поцілувала її.

— Любий мій птах, ти знову повернувся до мене!

Тим часом лебідь вибрався з мішка на землю. Розправивши крила, вій змахнув ними і з гідністю, властивою лебедям, покрокував у двір до своєї годівниці. Гуси вітали його голосним гелготанням, низько схиливши голови.

— Як же вам вдалося знайти його?

— Та я, правду кажучи, й не шукав. Випадково зустрілися на озері. От і запросив його повернутися додому.

Вперше на мисливця дивилися величезні блакитні очі, сповнені вдячності й довіри.

Настала зима. Ранками з цегляних димарів селища струмували в безхмарне небо високі білі стовпи пари, змішаної з димом. Рипіли на всі голоси під ногами перехожих дощані тротуари. Мороз був такий міцний, що навіть кури та гущ не зважувалися виходити у двір із своїх теплих пташників. Сніжок, хоч і потерпав од холоду, щоденно виходив з теплого приміщення й походжав під вікнами будинку. Часом він спинявся і, стоячи на одній лапі, здавалося, дрімав, мружачись на сонці.

Лісник клопотався у тайзі відведенням лісосік, і всі господарські та хатні турботи лягли на Оленині плечі. Інколи її відвідували лікар і мисливствознавець, і тоді вони поверталися до своєї старої суперечки: чи є розум у тварин?

Якось у суботу ввечері в дім лісника завітав Березін.

— Днями я полечу в Німелен, чекав велика робота, до самісінької весни.