Легенда про Уленшпігеля

Шарль де Костер

Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Переклад: Сидір Сакидон

Легенда про Уленшпігеля

"Легенда про Уленшпігеля" створила для бельгійців нову вітчизну.

Таке твердження може видатися несподіваним. Нашим старим націям, що налічують уже понад п'ятнадцять століть віку свого, важко достоту уявити своє походження, і вони гадають, що початок народу такий же далекий і таємничий, як і початок Нілу.

Бо й справді, цей твір — явище унікальне, і значення його безсумнівне. Від "Уленшпігеля" Шарля де Костера пішла бельгійська література. 31 грудня 1867 року народилася свідомість нації.

З цим одностайно згодні всі письменники бельгійської землі.

"Це перша книга, де наша країна знайшла себе", — пише Верхарн.

"Це фламандська біблія, — пише Камілл Лемоньє. — Книга нашої вітчизни… Широка Шельда, що несе у своїх водах частки нації з давніх віків… Це — вся вітчизна… Це наше вчора, наше завтра, це вся наша історія…"

А Моріс дез Омбіо пише:

"Це перша книга, в якій бельгійці відчули смак і пахощі своєї землі, свого роду. Перша, яка вийшла з нейтралітету душі… Саме від де Костера починається бельгійська література…".

Вже через одне це "Легенду про Уленшпігеля" можна б поставити поряд з найкращими творами в історії європейської літератури. Але значення її куди більше. Це великий твір у всесвітньому мистецтві.

Початок бельгійської літератури був зроблений рукою майстра. Бідний, нікому не відомий журналіст майже на наших очах створив пам'ятник, що може позмагатися з "Дон-Кіхотом" або з "Пантагрюелем".

До створення цієї епопеї чи не більше, здається, причетна доля народу, ніж воля одної людини, геніальність якої стала знаряддям цієї долі.

Випадок звів автора віч-на-віч з його майбутнім героєм, з тим, хто втілив у собі дух народу Фландрії. "Уленшпігель" — це була назва газети, яку редагував та ілюстрував Фелісьєн Ропс і в якій Шарль де Костер почав працювати, закінчивши університет. Протягом чотирьох років стигла в нього думка, що містилася в цьому слові — "Уленшпігель", а образ гнома, що сміявся на весь рот, якого Ропс малював на очах у Шарля де Костера, набирав тіла і людських рис, тоді як його майбутній співець вправлявся на клавіатурі архаїчної мови[1], що мала бути акомпанементом до його майбутньої епопеї. Протягом чотирьох років "Уленшпігель" цілковито заволодів де Костером. Вони залишились віч-на-віч. Це була запекла боротьба, "боротьба за творчість". І коли вони ступили на цей шлях, чи знав де Костер, куди заведе його цей роман? Сумніваюсь. Як же виросли в дорозі літописець і його шибеник![2] Vires acquirit eundo…[3]

Яка ж вихідна точка? Хто такий Уленшпігель? Брат Полішінеля, готичний Панург, один із тих героїв — волоцюг, ненажер, шахраїв, боягузів, насмішників, розпусників, сикунів, брехунів, що люблять молоти нісенітницю, створюючи яких пригнічений народ задовольняв і свою потребу сміятися, і свою грубуватість, і своє непереможне прагнення незалежності; який вивертав своє нутро на голови перехожих.

Під ім'ям Уленшпігеля цей герой мав два місця проживання: Німеччину і Фландрію. Відомі навіть і його дві могили: одна у Мельні, недалеко від Любека, де він помер десь року 1350, а друга біля підніжжя великої вежі в Дамме, недалеко від Брюгге, і на обох могильних плитах викарбувано однакові атрибути: Uyl en Spiegel — Сова і Дзеркало, Мудрість і Комедія. (Ми побачимо далі, наскільки інший, гостріший сенс дав їм де Костер потім.) Його грубуваті жарти утворюють ніби olla podrida — страву, в якій в одному й тому ж казані змішано й переварено гострі й масні приправи, назбирані з усіх горщиків Фландрії й Валлонії, Франції й Німеччини, ба навіть і Італії. Протягом п'яти-шести століть народ аж пальці облизує від них. Це ж та сама кухня, де Ріхард Штраус нанюхався пахощів тої підливи, якою пахне його музикальна поема "Тіль Уленшпігель".

Але цього Уленшпігеля, що був, як і римський Паскіно, пустобрехом і вмів лише вдавати блазня, Шарль де Костер зробив людиною — et homo factus est[4] — і привласнив її собі. Уленшпігель — це фламандський гез, син Клааса, добрий майстер, борець за свій народ і його визволитель, що мститься сміхом і сокирою. Гляньте, ось він: його карі гострі очі, його ніс і рот, наче створені двома лисами, що добре досвідчені в цьому хитромудрому мистецтві, його невгасима спрага, його зуби, як у вовка, щоб кусатися й жерти, його прекрасний гумор, його грізні радощі, його відчайдушна голова, впертий череп, невблаганний лоб, де кожна образа вкарбована, як борг, аж до самого дня розплати, його вірність, його жорстокість. Він з міста Дамме у Фландрії. Живе в добу ката Філіппа Другого та Вільгельма Мовчазного. Але він — то Фландрія всіх часів. Прапор свого народу. Горло, щоб горлати. Сміх і сталь на кров і печаль.

Спочатку художник намацує шлях, іде поміж традиційним фарсом і героїчним романсеро народу, що прямує до свободи. У перших же двадцяти рядках він створює фламандську атмосферу, фламандську весну, морські тумани, пронизані сонцем на вільготних луках: "В місті Дамме, у Фландрії, коли травень уквітчав білим цвітом кущі глоду, у Клааса народився син Уленшпігель… Тоді світанок прорвав нічні хмари, ластівки защебетали, швидко заширяли над луками… Клаас прийшов до Брюггського каналу неподалік від моря".

На перших же десяти сторінках змальовано святу родину славетних злидарів: святого Йосифа — Клааса-вугляра, кремезного, чорного й смішливого; Сооткін — мадонну з набряклими грудьми, з яких, наче з прекрасних природних міхів, дудлить маленький спаситель Фландрії — Уленшпігель, в сорочці народжений; святу Анну — повитуху Катліну, добру ворожку; і маленького святого Іоанна, Санчо Пансу — Ламме лагідного, Ламме кругленького зі своїм черевцем…

І проте майстер-оповідач іще вагається, чи співати йому свою пісню так, як вона сама співається, не вивчену наперед, не вичитану з книги. Він вважає, що треба нашпигувати першу частину "Легенди" сирими шматками, взятими зі старих фарсів, що тхнуть прогірклим. Ці гідні шани фацетії, що мандрують по всіх дорогах, справляють на нас враження привидів, які шукають своїх руїн, блудячи в новому домі. Цей мотлох уже не пасує до стрункої й жилавої постаті Клаасового сина.

Та поволі цей фламандський лис, схрещений з вовком, залишається господарем становища. Поет створює свій фарс, він більше не запозичає, і фарс переходить в епопею.

А потім, наприкінці, коли він уже досить нашвендявся під час мандрів від Брюгге до Рима, тикаючи свою глузливу й кусющу пику і на ярмарки, і в битви, блукаючи в лісах і чагарях, серед вересу й хмелю, повний життя, трунків, спогадів, слави, сміху й страждань, — герой виростає. Індивід стає типом. Тип стає символом. Він не старіє; в нього нема більше тіла, і він каже: "У мене зовсім нема тіла, тільки дух… Дух Фландрії, любов Фландрії — ми не помремо ніколи".

На останніх сторінках він сторож Веерської вежі, невсипущий вартовий Фландрії: він бачить далеке море, береги, луки, ліси, фортеці, замки, вільні острови й озброєні кораблі гезів, що пливуть у бойовому порядку, бачить майбутнє Бельгії й Нідерландів і провіщає його. Він — геній вітчизни. І він іде з книги, співаючи свою десяту пісню, "але ніхто не знає, коли він проспівав останню…".

Він не самотній. Де Костер оточив його типами, творіннями своєї фантазії високого поетичного й символічного значення: батько, мати, кохана, друг. У назві, яку він дав своїй книзі, згадується, крім Уленшпігеля, тільки його товстун-товариш, добрий Ламме, лагідний і хоробрий, котрий як і грішить, то хіба з доброти душевної і котрий жити не може, щоб не любити когось на цьому світі. Але замість того, щоб назвати свою поему "Героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля й Ламме Гудзака", він міг би також назвати її "Трагічні й любовні пригоди Клааса й Сооткін, Катліни й Неле". Це поема тої родини, яка мовою символів значила б: Клаас — мужність, Уленшпігель — дух, Неле — серце, Ламме — шлунок народу Фландрії.

А навкруги цей народ працює, страждає, сміється, бореться… "Золота легенда сповідників і мучеників фламандського народу, — пише Лемоньє, — євангеліє смиренних і пригнічених…" Смиренних? Аякже! Вони озброєні, не дуже їм довіряйте!.. Послухайте-но, як на їхніх кораблях лунає барабан слави, гримить барабан радощів… Жнива достигли для серпа… Хай живе гез!..

Або ці натовпи, що киплять і шумують… Це стихії, вогонь і повітря, матір Природа, життєдайна земля та її дихання, її могутні пахощі і морський вітер.

Як же оцінити подібний твір?

На мій погляд, більшість тих, що намагалися це зробити, помилялись. "Велетенську вежу", як каже Лемоньє, "вежу тіні й диму", оздобили раблезіанськими орифламами, які лише вводять в оману, бо не те міститься в її натурі. Майже всіх критиків "Уленшпігеля" ввів цей міраж в оману. Пантагрюелівська назва, вчене намагання архаїзувати стиль, кілька запозичених масних жартів наводили на думку про медонського кюре, Гомера Сміху… Але яка ж відстань! І Лемоньє, коли він вславляє "Ріжок Сміху", сприймає луну від нього за самий інструмент.

Сміх Рабле — це ревучий потік. Він змітає все — і мудрість, і безумство, і пристрасті. І жодного сліду ненависті!.. Сміх фламандського Уленшпігеля — це маска усміхненого Силена, яка приховує невблаганно-гнівливе обличчя, їдучу жовч, вогненні пристрасті. А зірвіть маску? Він грізний, цей Уленшпігель! Суть його трагічна…

І це добре знав сам де Костер! Краще, ніж його коментатори, він визначив самого себе, він перший задав тон у своїй похмурій "Передмові совича":

"Уленшпігель — Ulieden Spiegel — ваше дзеркало… владарі і підвладні, дзеркало вашої глупоти, безглуздь і злочинів цілої епохи".

Цілої епохи, всіх епох…

— "І однак ви на мене схожі, облудні добродійники, хоч і смієтеся з мене… Чим живиться ваша політика з того часу, як ви пануєте над світом? Різаниною і вбивством… чи певний же ти, що в цьому світі нема вже Карлів П'ятих і Філіппів Других?.."

Сович (Uyl) — це "політик, що натягає на себе маску свободи, чесності, любові до людства, а як прийде слушний час, нищечком задушить людину, а то й цілий народ… Провінціальний поете, — звертається він сам до себе, — полічи, якщо можеш, сов світу цього.