Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 21

Отже, бачиш, серденько, я знаю і папу, і його вдачу.

— Ах, — мовила вона, — гляди, ні з ким не говори про нього. І все-таки ти його не побачиш.

— Я з ним говоритиму, — наполягав Уленшпігель.

— Як тобі це вдасться, дам сто флоринів.

— Вони вже мої, — сказав Уленшпігель.

Другого дня ранком, хоч його стомлені ноги ще нили, він подався в місто і розвідав, що папа сьогодні правитиме месу в соборі святого Іоанна Латеранського. Уленшпігель пішов туди, став на видноті перед папою і щоразу, коли папа підносив чашу з дарами, Уленшпігель обертався до вівтаря спиною.

Папі прислуговував кардинал, огрядний, лютий і чорний як циган. Він тримав на плечі мавпу і причащав народ, роблячи при цьому вельми непристойні рухи. Він помітив, що виробляє Уленшпігель, і сказав про це папі, і папа після служби послав чотирьох бравих солдатів, якими вславилась ця войовнича країна, щоб того прочанина схопили.

— Якої ти віри? — запитав його папа.

— Найсвятіший отче, — відповів Уленшпігель, — такої і самої, як і моя господиня.

Папа послав і по неї.

— Якої ти віри? — запитав він у неї.

— Такої ж, як і ваша святість, — відказала вона.

— Я так само, — додав Уленшпігель. Тоді папа запитав його, чому він кожен раз повертався спиною до святих дарів.

— Я вважав, що недостойний дивитися на них.

— Ти прочанин? — запитав папа.

— Так, — сказав Уленшпігель, — я прийшов із Фландрії, щоб мені відпустили гріхи мої.

Папа поблагословив його, і він разом з господинею пішов до готелю. Господиня відрахувала йому сто флоринів. З таким тягарем він покинув Рим і вернувся у свою Фландрію.

Проте мусив заплатити сім дукатів за свідоцтво про відпущення гріхів.

54

Саме того часу два ченці ордену премонстрантів[90] прибули в Дамме продавати індульгенції[91]. Поверх своїх чернечих ряс вони були зодягнуті в гарні сорочки, прикрашені мереживом.

Коли днина була погожа, вони торгували на паперті, а як лив дощ — то в церковному притворі. Вони вивісили там і тариф, в якому було зазначено, що можна купити відпущення за шість ліарів, за патар, за пів паризького лівра, за сім чи дванадцять флоринів і, залежно від ціни, на різний термін: на сто, двісті, триста, чотириста років, відпущення половинне або повне. Крім того, прощалися і найтяжчі злочини, навіть хтиві думки про саму Діву Марію. Але це коштувало аж сімнадцять флоринів.

Тим, що заплатили належне, вони видавали невеличкий клаптик пергаменту, де було зазначено, скільки років чинна індульгенція, а нижче був напис:

Хто з мирян не хоче

Варитись, смажитись, пектися

В чистилищі тисячу літ,

А хоче уникнути в пеклі горіння,

Хай індульгенції купує,

В них ласка Божа й спасіння.

За невеликі гроші

Господь його врятує.

І до них сходились покупці за десятки льє.

Один із ченців казав часто проповіді до народу. Пику він мав червону, підборіддя потрійне і чимале черево, яке, проте, не вадило йому.

— Нещасний! — гукав він, втупивши очі то в одного, то в другого слухача, — нещасний! Ти ж у пеклі! Тебе ж палить нещадно вогонь пекельний. Ти кипиш у казані, повному олії, де смажаться млинці для Астарти. Ти ж ніщо інше, як ковбаса на сковороді Люциферовій, як смаженина в печі Гільгірота, великого диявола, і тебе вже порубали на дрібні шматки. Поглянь на цього непрощенного грішника, що з презирством дивиться на індульгенції, глянь на цю миску пошаткованого м'яса, це він, це він, це його безбожне тіло, його прокляте тіло так приготовлене для диявола. А яка підлива? Сірка, дьоготь і смола! І всі ці нещасні грішники будуть отак пожерті, щоб знову воскреснути на нові муки. От де воістину буде плач і скрегіт зубовний. Господи, помилуй, Господи, помилуй! Еге ж, ти вже в пеклі, проклятий грішнику, ти вже терпиш усі ці муки. Та ось дали на помин душі твоєї деньє — і ти раптом відчуваєш полегкість у правій руці. Дали ще пів-деньє — і обидві твої руки вже вийшли з полум'я. А решта тіла? Один лише флорин — і ось на нього ллється прохолодна роса відпущення. О блаженна прохолода! І так десять днів, сто днів, тисяча років, залежно від того, скільки заплачено: ти вже більше не печеня, не млинець на сковорідці, не фрікасе! А як ти не дбаєш про себе, грішнику, то хіба ж немає у потаємних глибинах вогненних інших нещасних душ — душ твоїх родичів, твоєї укоханої дружини чи якоїсь вродливої дівчини, що з нею ти согрішив?

Сказавши це, чернець штовхнув під бік свого духовного брата, що стояв поруч із срібною тацею в руках. На цей знак брат, опустивши очі, потряс святобливо тацею, закликаючи віруючих до пожертв.

— А чи ж не маєш ти, — вів далі чернець, — чи ж не маєш ти в цьому вогні пекельному сина, або дочки, або милої серцю твоєму дитини? Вони плачуть, ридають, волають до тебе. Чи ж можеш ти залишитись глухим до їхнього лементу голосного? Ні, ти глухим не залишишся, розтопиться твоє холодне як лід серце, і всього один каролю буде це тобі коштувати. І глянь: лише дзенькнув цей червінець, цей нікчемний метал… (тут його товариш знову забряжчав своєю тацею), полум'я розступається, і бідолашна душа з'являється з вогню, наче з пащі вулкана. І вона вже на свободі, на цільному повітрі! Де пекучий вогонь? Перед нею море, вона пливе на спині, на животі, вона пірнає у хвилі, під воду. Слухай! Чуєш, як вона радісно гукає, бачиш, як вона у хвилях то вгору, то вниз поринає? Анголи дивляться на неї й радіють. Вони чекають на неї, але їй все мало, вона хотіла б рибкою стати. Вона не знає, що там у високостях приготовлено для неї цілі водойми запахущих соків, а в них плавають величезні брили цукерок, холодних як лід. З'являється акула — душа не боїться її. Вона сідає їй на спину, акула цього не відчуває: вона пірнає з душею в глибини морські. Там її вітають водяні ангели, що їдять waterzoey з коралових мисок і свіжі устриці з порцелянових тарілок. І як же її тут вітають, шанують, упадають біля неї! Ангели небесні кличуть її нагору. Нарешті ти бачиш, як ця душа, відпочила, щаслива, співаючи, мов жайворонок, злітає до найвищих високостей небесних, де у всій своїй славі сидить на престолі сам Господь Бог. Там вона знаходить усіх своїх земних родичів і друзів, крім тих, хто не вірив в індульгенції і знехтував молитви матері нашої святої церкви, бо вони горять у найглибших глибинах пекельних, у вічному вогні. І так горіти їм у геєні вогненній нині, й повсякчас, і на віки вічні. А та душа — вона у Господа Бога освіжається в запахущих купелях і посмоктує цукерки. Купуйте ж індульгенції, браття мої! Можна купити і за крузат, і за флорин, і за англійський соверен! Дрібними також не будемо нехтувати. Купуйте! Купуйте! Купуйте! Тут священна крамниця. Є тут краму і для бідного, і для багатого. Але, на великий жаль, у борг не можна дати нікому, браття мої, бо купувати і не платити за куплене — це тяжкий гріх перед Господом Богом.

Другий чернець лише мовчки струшував тацею. Флорини, крузати, дукатони, патари, солі, деньє сипались туди градом.

Клаас, вважаючи себе за багатого, заплатив флорин і отримав відпущення на десять тисяч років. Ченці видали йому відповідний клапоть пергаменту.

Незабаром у цілому Дамме зосталося лише кілька скупердяїв, які нізащо не хотіли купувати індульгенцій, і тому обидва духовних брати подались у Гейст.

55

Скинувши привселюдно гріхи свої, Уленшпігель у прочанській таки одежі залишив Рим і пішов уперед, все вперед, аж поки не дійшов до Бамберга, де найкращі у світі овочі.

Він зайшов до одної корчми, де веселенька господиня сказала йому:

— Гарний юначе, чи не хочеш ти добре потрудитись біля обіду?

— А певне, — відповів Уленшпігель. — Але скільки ж це у вас коштує?

Господиня відповіла:

— За панським столом шість флоринів, за міщанським чотири, а за спільним два.

— Для мене що дорожче, то краще, — відповів Уленшпігель.

І він сів за панський стіл. Добре наївшися і зросивши свій обід рейнвейном, він звернувся до господині:

— От я й добре потрудився біля обіду, тож заплати мені шість флоринів за роботу.

А господиня до нього:

— Ти що, смієшся з мене? Плати гроші.

— Кохана господинько, — мовив Уленшпігель, — глянувши на твоє личко, не скажеш, що з тебе поганий боржник. Навпаки, я бачу, що ти така сумлінна і чесна, так любиш ближнього, що заплатиш і вісімнадцять флоринів, а не то що шість, які ти мені винна. О прекрасні очі! Це ж сонечко, що пронизує мене своїм промінням, від якого моя шалена пристрасть до тебе зростає швидше, ніж бур'ян на занедбаному полі.

— Знать не знаю ніякої пристрасті, ніякого бур'яну! — гукнула господиня. — Плати гроші й забирайся геть!

— Піти й не бачити тебе більше? — скрикнув Уленшпігель. — Та краще отут ось умерти зараз. Господине, солодка господине, я не звичний обідати за шість флоринів. Я бідний, нікчемний нетяга, бреду через гори, долини. Я напхався до того, що зараз висолоплю язика, наче пес на сонці. То прошу ж тебе, заплати мені, я чесно заробив шість флоринів важкою працею моїх щелеп. Дай же їх мені, а я тебе обніму, поцілую, приголублю так палко, що й двадцять сім коханців укупі так не здолають.

— Ти так говориш заради грошей, — відказала вона.

— А ти б хотіла, щоб я тебе задарма з'їв? — відповів він.

— Та ні, — сказала вона, обороняючись від нього.

— Ах, — зітхнув він, наступаючи на неї, — твоя шкіра — наче крем, твоє волосся — наче золотистий фазан на рожні, твої губки — як вишні! Чи ж є що на світі смачніше від тебе?

— І ти ще, нахабо, грошей з мене вимагаєш! — мовила вона, усміхаючись. — Подякуй, що хоч нагодувала.

— Якби ти знала, скільки там ще порожнього місця, — відповів Уленшпігель.

— Ану геть, поки чоловік не прийшов, — сказала господиня.

— Я не прошу багато, — мовив Уленшпігель, — дай мені лише один флорин, щоб випити, як захочеться.

— На, шалапуте! — сказала вона, даючи йому гроші.

— А дозволиш іще прийти? — запитав її Уленшпігель.

— Ану забирайся швидше по-доброму! — крикнула вона.

— По-доброму — це значить до тебе, моя мила, бо піти й не бачити твоїх прекрасних очей — це було б для мене надто вже недобре. Якби ти дозволила мені залишитись, я з'їдав би в тебе не більше як на один флорин щодня.

— Ось я візьму добру палицю! — гукнула вона.

— Візьми краще мою, — відповів він.

Вона засміялась, але він таки мусив піти.

56

Саме за тих часів Ламме Гудзак оселився знову в Дамме, бо в Льєжі було неспокійно через єретиків.