Летіть, хрущі - Сторінка 3

Одна цеглина влучила в голову панові Бенедиктові. Він перелякався й кинувся до виходу, нестямно вимахуючи руками, відштовхуючи всіх, хто заступав йому дорогу. Мене також боляче вдарив у живіт.

Наша сусідка закричала:

— Нас засипало! Ми поховані живцем! Ми вже ніколи не вийдемо звідси!

То була неправда. Нас не засипало. Двері до льоху були видерті з завісів і лежали на сходах, а на дверях — чавунна ванна, труба від неї, пташина клітка нашої кастелянші (порожня), цегла і сміття. Але все те можна було легко прибрати.

Наш будинок скидався на понівечений ляльковий дім. Половина його завалилася, а друга половина стояла сиротою, сама, як палець, з кімнатами без однієї стіни. Сходової клітки також не було.

Пані Бенедикт не могла зрозуміти своїх сусідів: на третьому поверсі стояла, придавлена до рожевої стіни в кімнаті, її одежна шафа, і ніхто не хотів дістати для неї звідти зимове пальто. Я вилізла на величезну купу уламків і сміття, хоч на неї і не дозволяли вилазити, бо можна було впасти. Та на мене ніхто не звернув уваги. Серед сміття й уламків було багато знайомих мені речей. Маятниковий годинник пана Бенедикта, наша зелена завіса з кухні, сусідчина велика зелена пляшка на воду для полоскання горла й частина оксамитової софи пані Бренер. Я знайшла коліщатко від іграшкового возика, тільки не певна була, що то від мого. І знайшла велику білу коробку. В ній лежало дванадцять різнокольорових блискучих кульок на ялинку, загорнених у дерев'яну вату, і жодна не розбилася. Я розгрібала пальцями покришену цеглу, віддирала тріски від балок, витягала з грудок тиньку клаптики очерету, обережно обмацувала пальцем уламки скла.

Купа, на якій я сиділа, була десь п'ять метрів заввишки. Раніше наш будинок був чотирнадцять метрів заввишки. Я надумала знайти десь жердину, п'ятиметрову жердину. Приблизно за п'ять метрів піді мною мало бути моє ліжко. Чи, може, я сиділа над кухнею?

Мені хотілося пити. Через куряву з тиньку. Вона заліпила мені губи, язик, горло. Я злізла з купи.

Бабусине помешкання було в тій частині будинку, що не завалилася. Половини кухні не було, але кімната лишилася цілою. Через усю стелю в кімнаті пролягла глибока тріщина. Моя сестра не хотіла заходити до кімнати. Боялася тріщини. Дідусь лишився з нею в половині кухні. Ми з бабусею зайшли до кімнати. Бабуся визбирала черепки з розбитих горщиків на квітки, повитягала уламки скла з віконних рам, повитирала куряву з меблів. Я сиділа на ліжку. Воно також було все в куряві. Я дивилася на тріщину в стелі.

Мати пішла до пункту допомоги, аби отримати довідку про те, що наш будинок розбомблено. Та довідка була важлива. На неї можна було отримати вовняну ковдру, нове вбрання, а може, й черевики зі шкіряними підошвами. Але тільки тоді, як можна буде довести, що знищено геть усе.

Батько пошкандибав до шпиталю, о п'ятій годині він мав бути там. Він шкандибав іще дужче, ніж завше. Коли прибирали сміття, йому на ноги з гнійними виразками впало кілька шматків тиньку. Бабуся висунула голову у вікно з вибитим склом, глянула вслід батькові й замурмотіла,— а що була глухувата, то замурмотіла дуже гучно:

— Сердешний Буа, сердешний Буа, сердешний Буа...— А тоді крикнула на весь голос: — Гей ви, сволото! Собаки! Злочинці! Що ви зробили з моїм Буамом! Злочинці!

Дідусь убіг із половини кухні й відтяг бабусю від вікна.

— Юлі, Юлі,— заходився він умовляти її,— Юлі, перестань! Квартал обходить варта!

Бабуся кинулась долілиць на стіл і почала гамселити по ньому кулаками. Ноги її теліпалися в повітрі. Вона кричала:

— Злочинці, злочинці...

Дідусь спробував затулити їй рота. Бабуся вкусила його за руку. Дідусь зойкнув: —Ой!

Бабуся затихла. Вона більше не кричала й не гамселила кулаками. Й ноги її вже не теліпалися. Вона лежала на столі і плакала. Дідусь скинув їй окуляри з носа. Тоді витяг із кишені штанів носовичка й подав їй.

Повернулася з пункту допомоги мати. Вона взяла довідку і принесла дві ковдри. Черевиків і вбрання вже не було. Я й далі дивилася на тріщину. Поволі стемніло. Я вже добре не бачила тріщини. Але конче мусила дивитися на неї. Я крикнула:

— У кімнаті надто темно! Увімкніть світло! А то тріщина поширшає! А то все впаде на голову!

Мати сказала, що електричні дроти порвалися, і гасова лампа також розбилася, і в нас немає жодної свічки. Та бабуся все-таки знайшла недопалок свічки й засвітила його. Пломінчик блимав, бо у вікнах не було жодної цілої шибки й до кімнати завівав вітер. Бабуся вилізла з недопалком свічки в руці на стіл і підняла його догори. Тріщина на стелі не поширшала. Я заснула.

4

ПАНІ ФОН БРАУН. ВІЛЛА ПАНІ ФОН БРАУН. ПРОПОЗИЦІЯ

Другого ранку до нас завітала пані фон Браун. Я прокинулася на бабусиному ліжку. Біля мене лежала сестра. Вона ще спала і стогнала уві сні. Ніздрі в неї були забиті курявою, чоло аж посіріло від неї.

Пані фон Браун, з червоним гачкуватим носом, у плюшевому пальті, стояла серед кімнати.

Дідусь запитав, чи її помешкання також розбомбили. Пані фон Браун обурено похитала головою. Це означало: "Що ви собі гадаєте! Зі мною не може такого статися!"

Пані фон Браун сіла на ліжко переді мною. Я відсунулася. Пані фон Браун кілька разів постукала своїм срібним ціпком по підлозі. З неї знялася курява. Бабуся прийшла з ганчіркою і витерла її. Пані фон Браун проголосила:

— Я маю у Нойвальдеґу віллу на літо!

Цього вона могла й не казати. Це було відомо кожному в наших околицях. Пані фон Браун знали всі. Вона була старезна, багата й вельможного роду. А ще була нацисткою.

Але тепер до Відня підступали росіяни і американці закидали нас бомбами. Бути нацисткою ставало не так легко. Стара пані фон Браун переконалася, що вона вже не потрібна тут, у Відні, вождеві й вітчизні. Вона хотіла поїхати до своєї сільської садиби в Тиролі. (Такі люди, як пані фон Браун, завжди мають сільську садибу, до якої можуть утекти).

У сільській садибі в Тиролі було спокійно. Там не було ані росіян, ані бомб.

Проте пані фон Браун боялася за свою нойвальдеґську віллу. Недобре лишати таку велику, гарну віллу без догляду; особливо в такі погані часи. Бо ж у Відні, пояснила пані фон Браун, повно всякої потолочі. Отож їй треба негайно знайти когось, хто глядів би її віллу, поки вона перебуватиме в Тиролі. Вона запропонувала нам глядіти її віллу.

Бабуся не розуміла, що говорить пані фон Браун, і допитувалася:

— Що вона хоче? Що вона каже?

Дідусь прокричав їй у вухо, що хоче пані фон Браун. Бабуся відмовилася від її пропозиції. Вона глянула на тріснуту стелю і заявила:

— Ця стеля ще довго протримається! Довше, як уся тисячолітня гітлерівська держава!

Дідусь зітхнув. Він напевне хоч і сьогодні переїхав би до вілли. Бабуся сердито глянула на нього, і він вирішив, що також хоче лишитися в кімнаті з тріснутою стелею. Він сказав пані фон Браун:

— На жаль, ласкава пані, Юлі не хоче, ми не можемо!

Моя мати не мала ніякої кімнати, навіть із тріщиною в стелі. Вона прийняла пропозицію пані фон Браун. Ще й подякувала їй.

Пані фон Браун звеліла нам не торкатися у віллі стильних меблів, не розгортати килимів, мити віконниці, поливати клумби в садку, не шкрябати паркету й завше тримати двері від будинку й від садиби замкненими. Мати пообіцяла, що так усе й робитиме. Я була дуже сердита на неї: покірно стоїть перед тією старою каргою з червоним гачкуватим носом і водно каже:

— Авжеж, пані фон Браун, звичайно, пані фон Браун, а як же інакше, пані фон Браун.

Потім стара віддала матері ключі, пояснила, котрий від брами і котрий від хвіртки, сказала: "Хай живе Гітлер", ще кілька разів стукнула срібним ціпком по підлозі й рушила, переступаючи через цеглу, половину унітаза та віконні рами, на дорогу. Там на неї чекало військове авто.

Бабуся дивилася на авто, коли воно від'їздило, але цього разу не кричала навдогін йому. Вона була стомлена, бо останніми днями надто багато кричала.

5

АЛЬС. МАРНУВАННЯ БОМБ. ЗАСОЛЕНІ ГРУДИ. ФАЛЬШИВА ВІДПУСТКА

Після обіду ми вирушили в дорогу. Мати і ми з сестрою. Ми йшли до Нойвальдеґа. Трамваї вже кілька тижнів як не ходили. Ми простували вздовж трамвайної колії. Я рахувала вирви від бомб на вулиці. Найкращі вирви були по течії Альсу. Власне, Альс протікав під землею, під мурованим склепінням. Бомби пробили товсте покриття дороги.

Ми з сестрою спинилися на краю однієї вирви. Мати міцно тримала нас за плечі. Ми втупили очі в чорну воду. До Альсу стікалися всі канали району. Над ним стояв сморід.

Ми побачили, як щось пропливло повз нас.

Мати запевнила, що то був щур. Потім надійшов вартовий кварталу. На рукаві в нього була пов'язка зі свастикою. Він сказав нам, щоб ми йшли далі, бо стояти над вирвами небезпечно. Мати гукнула йому навздогін:

— А хіба тепер є щось безпечне?

Вартовий не відповів їй, навіть не обернувся. Наші черевики були на дерев'яній підошві. Черевиків на шкіряній підошві давно вже не існувало. У черевиках на дерев'яній підошві було важко ходити. В ноги пекло й кололо, натиралися водянки. Біля останньої трамвайної зупинки ми посідали на лавці в парку. Я скинула черевики й поставила гарячі ноги на холодну землю. То було приємне відчуття. У сестриному черевикові десь був цвях, що колов їй ногу. Мати попробувала витягти його.

На зупинці було тихо й затишно. Тут не було фабрик і не було великих будинків. Не було вирв від бомб. Були тільки гарні вілли у великих садках. Жодна вілла не була зруйнована. Я спитала:

— Чому американці не кидають бомб на Нойвальдеґ?

— Бо це було б марнування бомб. Тоді вони однією бомбою могли б убити щонайбільше чотирьох людей! — відповіла мати.

— А якби попали в садок,— пояснила сестра,— то вони б знищили хіба якусь грушу. На таке діло бомби надто дорогі, розумієш?

Я зрозуміла і дуже зраділа, що опинилася в місцевості, на яку бомби надто дорогі.

Я саме встигла взутися, коли побачила, що дорогою шкутильгає якийсь чоловік у сірій солдатській уніформі, дуже схожий на мого батька. Я вигукнула:

— Тато йде за нами!

Мати була стомлена. Вона сиділа з заплющеними очима, схилившись на спинку лавки. І навіть не розплющила очей, тільки сказала:

— Тато у шпиталі. Він сьогодні не може прийти. Сьогодні йому витягли кілька гранатних скалок із лівої ноги. Може, він навідає нас завтра вранці або післязавтра.

Чоловік у солдатській уніформі був уже зовсім близько.