Летіть, хрущі - Сторінка 6

Потім з авта висів чоловік. Він підійшов до багажника, витяг із нього дві валізи й кілька коробок, поставив їх на хідник, сказав "хай живе Гітлер", сів у авто й поїхав.

Жінка взяла в руки по валізі й рушила стежкою до будинку. Дівчина взяла дві коробки, одну хлопець, і обоє подалися за жінкою. На хіднику лишилася ще одна коробка. Я взяла її і пішла за прибульцями.

Хлопець обернувся і спитав мене:

— Слухай, ти, де наші гноми? Я не відповіла йому. Хлопець крикнув:

— Мамо, наші гноми пропали, геть усі!

— Не журися, Ґеральде, пропало всього куди більше, ніж якихось там кілька садових гномів! — мовила жінка і всміхнулася до мене. В неї було веселе обличчя.

— Із тими гномами нічого не сталося,— сказала я.— Вони всі стоять на луці за будинком!

Жінка була невісткою пані фон Браун. А діти — онуками пані фон Браун. Звалися вони Гільдеґард і Ґеральд. Власне, вони мали їхати в Тироль, до своєї бабусі, старої пані фон Браун. Але потяги вже не їздили. І авта, що мало їх відвезти туди, теж уже не було. І молода пані фон Браун не мала ніякого бажання їхати до своєї свекрухи. її чоловік, син старої пані фон Браун, загинув. Молода пані фон Браун мала помешкання в місті. Але в сусідній будинок влучила бомба. В помешканні не лишилося жодної цілої шибки й жодної лампи, а всі меблі були поцюкані скалками бомб.

Тому молода пані фон Браун надумала перебратися до свекрушиної вілли.

Молода пані фон Браун була нормальна жінка. Розуміла вона й становище мого батька. Казала, що й сама радо була б сховала свого чоловіка. Але він не хотів. Вважав, що не було нічого кращого й розумнішого, як одягти гітлерівську уніформу, сісти в літак і обстрілювати англійські літаки. І ось його вже немає. А винна в цьому, вважала пані фон Браун, та стара відьма. Це вона не навчила сина чогось мудрішого.

Отже, молода пані фон Браун була нормальна жінка. Діти мені менше подобалися. Вони вічно торочили: "наш садок", "наш будинок", "наші дерева". І про дядьків у кімнаті з портретами казали: "наш дідусь", "наш дядько Фрідріх". їм також дозволено було зняти полотняні покрівці з крісел і розгорнути килими. І вони мали ключі від альтанок у садку.

Другого ранку я вирушила у свій обхід уздовж огорожі. Там, де починалася дротяна сітка, на мене знов чекав Ангел з іграшковим візком. Сьогодні він був у ще кращій, як завше, оксамитовій сукні, зі стрічкою бузкового кольору на голові, його їжакуваті коси були щойно вимиті, аж блискучі. У мене коси були вже віддавна не миті, бо ми не мали мила.

Я сказала:

-Фе!

Раптом біля мене з'явився Ґеральд і також сказав Ангелові: —Фе!

Ангел, перебираючи пальцями пасма цупкого волосся, усміхнувся і пролебедів:

— Вітаю тебе, Ґеральде! Де ти був так довго? Тепер ти живеш тут? Тепер тобі доводиться жити з цією ось?— Ангел показав на мене пальцем.

Ґеральд знову сказав: —Фе!

Ангел мовив, і далі показуючи на мене пальцем:

— Вона весь час каже, що в неї є іграшковий візок, а в неї ніякого візка немає!

— Певне, що є! — вигукнув Ґеральд — Я сам бачив його! Стоїть у салоні, але він такий коштовний, що ми не можемо вивезти його в садок. Бо він з усіх боків оздоблений діамантами й перлинами!

Ангел втупив у нас очі, водночас знов запихаючи кота до візочка.

— Пусти кота! — сказав Ґеральд.

— Пусти кота! — крикнула я.

— Це мій кіт, — сказав Ангел.

Тієї миті біля мене з'явилася Гільдеґард, і моя сестра також, і раптом ми всі перелізли через огорожу. Ми перекинули візка й вивільнили кота з лялькового вбрання. Кіт подряпав нас. Мабуть, йому боліло, але нам було важко витягти його з дуже тісного лялькового вбрання. Нарешті кіт звільнився від нього і чкурнув геть. Він кульгав на одну лапу.

Ангел ревів біля нас і крізь хлипання казав:

— Фе, фе, які ви погані, які погані, це ж мій кіт, мій, це ж мій візочок! Мій візочок!

Ґеральд підняв угору візочок і щосили шпурнув його в кущі порічок під огорожею. Рожева ковдрочка та рожева мереживна подушечка випали з візочка. Ґеральд скочив на рожеву ковдрочку й почав топтати її, вигукуючи:

— Це ж твій кіт! Це ж твій візочок! Це ж твоя ковдрочка! Ангел побіг додому.

Ми кидали навздогінці йому ялинові шишки та камінці і кричали:

— Дурепо! Нетямо безверха! Прилизана мавпо! Біжи, біжи! Розкажи про все матері!

Потім ми перелізли назад через огорожу й також побігли додому. Ми боялися Ангелової матері, Архангела. Вдома ми принишкли в кімнаті з дядьками. Сестра навчила дітей фон Браунів гратися в дядьків.

Онуки пані фон Браун також були нормальні.

ПАН РАДНИК БОЇТЬСЯ. ВИБИТА ШИБКА. ОЛЕНЯЧА ПЕЧЕНЯ І ГУЛЯШ ІЗ САРНИ

Після обіду пан радник із дружиною залишили свою віллу. Але не тільки задля прогулянки. Приїхало авто, і вони повантажили в нього валізи та ящики. Тоді висадили кілька валіз на багажник зверху й міцно поприв'язували їх. Пані радничка тримала хусточку біля носа. Ми стояли біля брами й зацікавлено спостерігали за ними. Коли радник повантажив усі валізи, ящики та коробки, він підійшов до нас і сказав Ґеральдові:

— Поклич, будь ласка, маму! Геральд гукнув у садок:

— Мамо, мамо, радник щось хоче!

Пані фон Браун підійшла до брами. Радник уклонився і сказав:

— Пані фон Браун, я прийшов попрощатися! — Він схлипнув.-Я застрілив обох своїх вірних друзів, собак, застрілив із жалю до них, щоб оберегти їх від ще гіршого! — Він показав на авто: — Наші речі спаковані! Те, що необхідне для подальшого життя! — Він перейшов на шепіт.— Бо все валиться! Геть усе! Ніхто більше не здатен цього витримати! — Він іще дужче стишив голос: — Я маю певні відомості, що росіяни вже в Пуркерсдорфі! — Він подав руку пані фон Браун і вже голосно сказав: — Ласкава пані, тікайте з дітьми. Росіяни жахливі!

— Усе жахливе, дорогий пане раднику,— відповіла пані фон Браун. Радник похитав головою і повернувся до авта. Авто рушило з

місця. Радничка, хлипаючи, помахала рукою.

Тепер ми могли зайти до будинку навпроти!

Ґеральд та Гільдеґард перші перебігли вулицю й перелізли через огорожу. Ніде нікого не було видно. Я також перебігла вулицю, вилізла на огорожу, але зачепилася за неї своєю квітчастою сукнею і повисла в повітрі. Сукня роздерлася, я впала в кущі порічок і рачки долізла до Гільдеґард та Ґеральда.

Ми чекали на мою сестру. Вона застрягла біля нашої брами, бо саме нагодився старий Вавра й завів розмову з нею. Нарешті Вавра пішов до свого садка. Сестра чимдуж перебігла вулицю, майнула через огорожу і ляпнулася додолу перед нами.

— Вавра дав мені яблуко,— сказала вона, витягла його з кишені й надкусила. Тодьдала його мені.

Я теж укусила яблука й передала його далі Ґеральдові. Так ми всі четверо кусали по черзі яблуко й пильнували, щоб ніхто не поласився на більший шматок. Потім підкралися до віконця від льоху.

Віконце стояло відчинене, але було надто мале, щоб ми могли крізь нього залізти. Крім того, від віконця до дна льоху було щонайменше три метри.

Ми закралися на другий бік будинку. Там була засклена веранда. Ми вилізли на грушу біля веранди й перебралися на її дах. Хто спритний, міг стрибнути звідти на балкон. Ґеральд стрибнув на нього, та виявилося, що двері на балкон також були замкнені. Ґеральд заглянув крізь шибку у дверях.

— Там зсередини стримить ключ, — сказав він.

На балконі стояв вазон із зів'ялим стеблом. Ґеральд узяв його в руки.

— Він хоче розбити шибку,— пояснила моя сестра.

-Ні, ні, Ґеральде, цього не можна робити! — вигукнула Гільдеґард.

Сестра зауважила:

— У Відні, в самому місті, всі шибки повибивані.

Я кивнула головою. Ґеральд підняв вазона і кинув його в шибку. Скло розсипалося вдрузки, вазон упав на підлогу. Ґеральд обережно проліз крізь дірку в шибці, відімкнув двері і зник у будинку.

Ми чекали, що буде далі. Дах угинався і тріщав під нами. Ґеральд з'явився біля вікна над верандою, усміхнувся, помахав рукою і відчинив вікно. Ми позалазили крізь вікно в будинок.

У будинку було холодно і тхнуло гнилою картоплею. Ми обійшли кімнати й розчарувалися. Там також була кімната з дядьками і з роялем. Між дядьками висіло й кілька тіток. Була там і кімната з книжками. А в салоні на кріслах не було ніякого накриття. Ми спустилися сходами на перший поверх. Там була кухня. На кухонному столі лежала запліснявіла хлібина.

— Краще ходімо додому, тут нічого немає,— сказала моя сестра. У кухні стояла велика, широченна шафа. Гільдеґард відчинила її.

Ми отетеріли з дива. Такого ми взагалі ще ніколи не бачили. Там стояли банки з консервацією — вишневий компот і абрикосовий компот, а також банки, в яких мерехтіло щось ясно-брунатне й темно-брунатне. Ми прочитали на квітчастих наліпках: "Оленяча печеня —за рецептом садівниці, 1944", "Рагу з сарни — Ештергазі, 1943", "Печінкові ковбаски за сільським рецептом (з додатком гусячої печінки)". А ще були банки зі спаржею і з помідорами.

— Ви гляньте! — прошепотіла Гільдеґард.— Бачили таке?

— Ото жили! — промурмотіла я.

Кухонний стіл був накритий великим картатим обрусом. Гільдеґард скинула зі столу запліснявілу хлібину. Я стягла з нього обрус. Ми розстелили його долі і наскладали на нього скільки влізло банок із консервацією. Тоді зв'язали кінці обруса. Клунок вийшов важкий, але сестра з Гільдеґард якраз подужали нести його. Ґеральд знайшов стару господарську торбу і наклав її повну банками з печінковими ковбасками.

— Людоньки, — простогнав він,— печінкові ковбаски! Сподіваюся, що без майорану. Без майорану вони мені ще кращі!

Я принесла зі столу в їдальні обрус із китицями, наставила на нього банок із м'ясом оленя та сарни й позв'язувала кінці. Ми вилізли через вікно в кухні, на превелику силу поперетягували через нього свою здобич і зачинили його зсередини.

Перелізти через огорожу з нашими клунками було неможливо.

— Лишімо все тут,— зневірено мовила Гільдеґард,— воно ж однаково не наше!

— Щоб я лишив свої печінкові ковбаски? Ти здуріла, чи що? —Ґеральд покрутив пальцем біля скроні.

Я підкралася до брами. Ззовні в ній стирчала мосяжна головка. Зсередини була залізна клямка. Я натисла на неї, і брама відчинилася.

— Як кажуть, дурневі Бог щастя дає,— прошепотіла сестра.

Я обережно висунула голову назовні, глянула в один бік вулиці, у другий — поблизу нікого не було. І тоді я вигукнула:

— Біжімо!

І ми помчали через вулицю, тягнучи клунки за собою.