Лілея долини - Сторінка 17

Якою радістю радіє кожен юнак, коли його кохана затьмарює красою інших жінок, стаючи предметом схиляння, тоді як до нього звернені її цнотливо-стримані погляди! Як він умліває, помічаючи докази ніжного й незмінного почуття у відтінках любого голосу, в жартівливих і навіть насмішкуватих словах своєї володарки і як нестямно він ревнує її до всіх світських розваг! Граф, задоволений увагою, якою його оточено, ніби аж помолодшав; графиня раділа, бачачи, як покращав його настрій; а я сміявся вкупі з Мадленою, як усі ранні діти, вона тішила мене напрочуд влучними заувагами, не злими, але ущипливими,— спуску не давалося нікому. Був то прегарний день. Воскреслі вранці мої надії перетворили нібито всю природу; бачивши мене таким радісним, Анрієтта теж раділа.

— Як зігрів мене цей проблиск щастя в моєму сірому тоскному животінні! — сказала вона мені під час зустрічі.

Наступний день я провів, звичайно, у Клошгурді, адже раніше мене було вигнано звідти на цілі п'ять днів. Так любо було вернутися до колишнього життя. О шостій ранку граф поїхав собі, щоб зробити купчу в Турі. Поки його не було, між матір'ю і дочкою виникли поважні незгоди. Герцогиня домагалася, щоб дочка їхала разом з нею до Парижа: вона намірялася виклопотати для неї місце при дворі, та й граф міг би обійняти там високу посаду, забувши про колишні урази. Анрієтта, мавши добру славу щасливої дружини, не хотіла виявляти нікому, навіть рідній матері, своєї муки і нікчемства пана де Морсофа. Вона й послала чоловіка до Тура, побоюючись, як би мати не проникла в таємницю її родинного життя; пан де Морсоф мав там вести справи з нотарями. Я один, за її словами, був утаємничений у секрети Клошгурда. Знаючи з досвіду, як гамує чисте повітря Турені дратівливість графа та його болячки і як благотворно впливає клошгурдське життя на здоров'я дітей, графиня мала чим обгрунтувати свою відмову; герцогиня, жінка владна, була скоріше принижена, ніж зажурена невдалим одруженням дочки. Анрієтта зауважила (моторошне відкриття!), що її мати не дуже переймається долею Жака і Мадлени. Як і всі матері, призвичаєні верховодити над дочками навіть після їхнього одруження, герцогиня не терпіла, щоб їй чинили опір. Вона розігрувала то ніжну дружбу, щоб доскочити свого, то гнівливу холодність, намагаючись домогтися батогом того, чого не пощастило зробити пряником. Отож, переконавшись у марності своїх зусиль, вона удалася до уїдливої іронії, яку я вже спостерігав у своєї матері. За десять днів перебування герцогині в Клошгурді Анрієтта добре попомучилась, як усі молоді жінки, які збунтувалися проти батьків і добиваються незалежності. Вам зрозуміти це важко: адже у вас, на ваше щастя, найліпша, найніжніша з матерів! Аби уявити собі змагання між герцогинею, сухою, зимною, обачною і марнославною жінкою, та її дочкою, сповненою м'якої, щирої, невичерпної доброти, візьміть лілею — моє серце раз у раз порівнює Анрієтту з цією квіткою — втягнуту в триби сталевої машини. Ця мати не мала нічого спільного з дочкою, вона не вміла розгадати жодної з правдивих причин, які змушували графиню зректися переваг Реставрації і жити й далі своїм безлюдним життям. Вона подумала: а чи нема якихось любощів між дочкою і мною. Це слово, яке вона ужила, виражаючи свої підозри, безповоротно розвело обох жінок у різні боки. Хоча родини таяться звичайно з своїми чварами, спробуйте проникнути в їхнє потаємне життя. Майже всюди ви знайдете чи то глибокі, невигойні рани, які послаблюють кревні узи, чи то живу зворушливу любов, яка завдяки спорідненості душ стає вічною і обертає смерть на жахливу трагедію, залишаючи в серці незатертий жалобний слід, чи то нарешті затамовану ненависть, яка поступово робить жорстоким серце й висушує сльози в хвилю вічної розлуки. Катована вчора, катована сьогодні, топтана всіма, навіть своїми дітьми, цими двома безталанними ангелами, не винними ні у власних муках, ні в тих, які вони завдавали батькам, чи ж могла бідолашна душа не покохати того, хто не мучив її і бажав лише оточити її потрійним рядом перешкод, щоб оборонити її від усіляких бур, від усяких ударів, від усяких ран? Мені боліли ці суперечки між матір'ю і дочкою, і все ж іноді я почував себе щасливим, бо Анрієтта тулилася до мого серця, звіряючись мені з новими клопотами. Ось тоді я й навчився цінувати її відпорність і безмежну терплячість. З кожним днем я все краще розумів сенс тих слів: "Любіть мене так, як любила мене тітка"

— Невже ви позбавлені честолюбства? — гостро кинула мені якось герцогиня за обідом.

— Ласкава пані,— відповів я, глянувши на неї поважно,— я відчуваю в собі досить сили, щоб завоювати світ, але мені всього двадцять один рік, і я сам як перст.

Вона здивовано глянула на дочку, бо помислила, ніби графиня пригашує в мені всяке честолюбство, аби утримати біля себе. Перебування герцогині де Ленонкур у Клошгурді псувало мені життя: я повсякчас відчував себе скованим. Графиня просила мене шануватися, вона лякалася всього, навіть тихо кинутого слова, і, щоб їй догодити, я мусив весь час ходити в личині. Надійшов довгожданий четвер, то був виснажливий день, коли все робилося церемонно, один із днів, ненависних коханцям, які призвичаїлися до вольниці буднів, коли їхній стілець стоїть на своєму місці, а господиня така уважна до них. Нарешті герцогиня полетіла тішитися придворною пишнотою, і в Клошгурді все вернулося на свої місця.

Після моєї дрібної сутички з графом я утвердився в Клошгурді ще міцніше; я міг з'явитися там о будь-якій порі, не викликаючи ані найменшої підозри. Приборкавши свої пориви, я непомітно, немов повій, що обповив тростинку, захопив прекрасну душу Анрієтти, і переді мною відкрився чарівний світ поділеного почуття. З кожною годиною, кожною хвилиною наш духовний союз, заснований на цілковитій довірі, робився тіснішим; ми ставилися одне до одного по-різному: графиня оточила мене ніжною опікою, чистою материнською любов'ю, моя ж любов, непорочна біля неї, ставала далеко від неї непогамовна і жагуча, як розпечене до білого жару залізо; я кохав її двоїстою любов'ю; іноді мене прошивали гострі стріли бажання, іноді ж вони летіли до неба й губилися в безкрайніх повітряних обширах. Якщо ви спитаєте мене, як міг я в мої літа, попри свою палку жагу, снувати злудні мрії про платонічне кохання, я відповім вам, що я ще не був цілком мужчиною і до того ж не хотів мучити цю жінку, адже вона все потерпала за долю дітей, все чекала на гнівний спалах графа: коли її не допікали болячки Жака та Мадлени, ударів їй завдавав чоловік, а коли він випадком давав їй спокій, вона сиділа цілі ночі при узголів'ї хворої дитини. Надто палкий вияв почуттів потрясав усю її істоту, жага ображала її, вона прагнула чистої, високої любові, ніжної підтримки — коротко кажучи, того, що сама давала іншим. До того ж (чи треба говорити це такій щирій жінці, як ви?) становище, в якому я перебував, давало мені хвилини чарівної млості, божественної солодкості і глибокого утихомирення, яке настає після мовчазної жертви. Її чистота ушляхетнювала мене, її рідкісна самовідданість викликала пошану, а щира, глибока побожність, підкріплюючи всі інші чесноти, діяла на людей, як духовний єлей. А потім — я був молодісінький! Ще такий молоденький, що міг укласти всі свої почуття в поцілунок, яким вона зрідка дозволяла мені торкнутися своєї руки, та тільки тильного боку руки, а не долоні — та, на її думку, чутливіша. Ніколи дві душі так палко не пестили одна одну, і ніколи бажання тіла не поборювалося так мужньо і так звитяжно. Згодом до мене дійшло, яке повне було тоді моє щастя, ніякі клопоти не в'ялили мене, ніякі честолюбні мріяння не заважали бурхливій повені почуттів, яка захлюпнула моє життя. Атож, пізніше ми кохаємо жінку в жінці, натомість у першому об'єкті нашої жаги ми любимо геть усе: її діти дорогі нам, як наші власні, її дім стає нашим домом, її справи — нашими справами, її горе зворушує нас більше, ніж наш біль; нам подобається її сукня і її меблі; нам більше дошкуляє загибель її врожаю, ніж вістка про власні втрати, і ми ладні лаяти гостя, який займає наші марнички на коминку. Завдяки цій святій любові ми живемо життям іншої людини, тоді як згодом, гай-гай, ми вимагаємо в дар чуже життя, сподіваючись, що жінка збагатить свіжістю своїх почуттів нашу зубожілу пристрасть. Незабаром я став своєю людиною в цьому домі, де зазнав уперше всіх розкошів, які діють на змучене серце, як свіжа купіль на зморене тіло, і душа тріпоче від радощів, що проникають до її найпотаємніших закамарків. Вам збагнути мене важко, ви — жінка, а я мовлю про щастя, яке ви даєте, ніколи не дістаючи натомість такого самого раювання. Тільки чоловікові знайома вишукана втіха, якої зазнаєш у чужому домі, почуваючи себе улюбленцем господині, осереддям її таємної любові: пси не валують, коли ти проходиш, челядь знає не менше від собак твої потаємні права, діти, ще нелукаві серцем, угадують, що їхня частка любові ніколи не вмалиться, а твоя поява благодійно впливає на світло їхнього життя; і от з притаманною їм чуйністю вони то лащаться до тебе, то, люблячи, мучать тебе, ніби маленькі тирани; вони бувають напрочуд тямущі і робляться твоїми невинними спільниками; вони підкрадаються навшпиньки, посміхаються тобі й нечутно зникають. Кожний силкується тобі догодити, кожен тебе любить і радіє твоєму приходу.

Справжнє почуття скидається на прегарну квітку, яка особливо бере на себе очі, коли вона виросте на безплідному грунті. Та якщо я й дістав переваги, ввійшовши в життя цієї родини, де я знайшов споріднені мені душі, то у мене з'явилися й нові обов'язки. Досі пан де Морсоф соромився мене, я помітив лише окремі його вади, та незабаром я пізнав усю його натуру на своїй шкурі; тоді я переконався, яка шляхетна й милосерда була графиня, розповідаючи мені про свої щоденні сутички. Я пізнав, яка нестерпна графова вдача, бо став свідком його вічних бешкетів через дріб'язок, його скарг на уявні болячки, його вічного невдоволення, яке отруювало клошгурдське життя, його намагання виявляти своє самодурство, шукати нових жертв. Коли ми гуляли вечорами, він сам обирав дорогу; але хоч би куди ми пішли, він завжди дратувався і, вернувшись додому, лаяв на всі заставки інших: це графиня завинила, що він так зморився, це вона потягла його проти волі туди, куди йти йому не хотілося; забувши, що гуляти нас повів він сам, граф нарікав, що пані де Морсоф командує ним у всьому, навіть у дрібницях, що він людина підневільна, безправна, що він ніхто в домі.