Лілея долини - Сторінка 18

Якщо дружина зустрічала його гострі слова мовчанкою, він сердився, відчуваючи, що влада його не така вже й безмежна, і питав уїдливо:

— Хіба релігія не приписує жінці годити в усьому мужеві? І чи дозволяє Бог зневажати батька своїх дітей?

І він таки зачіпав якусь чулу струну в жінчиному серці і тоді відчував нібито особливу втіху: таки його зверху. Часами він западав у похмуру німоту, поринав у болісні роздуми, зумисне лякаючи дружину, яка оточувала притьмом його зворушливою опікою. Мов та вередлива дитина, якій байдуже до материнської тривоги, він дозволяв хухати на себе, як на Жака і Мадлену, до яких ревнував пані де Морсоф. Зрештою я відкрив, що в поважних речах і в дрібницях граф так само сікався до дружини, дітей та челяді, як і до мене, граючи в триктрак. Того дня, коли переді мною постали всі клопоти, які мов ті ліани, обплутували й душили життя цієї родини, сковували все клошгурдське господарство, сповільнювали його розвій і зріст маєтку, заплутували найпростіші справи, я жахнувся, відчуваючи якийсь побожний трепет, і це стримало мою жагу, поставивши перед нею незбориму перешкоду. Який же я був кволий і нікчемний. Боже мій! Анрієттині сльози, які я випив, ніби вознесли мене над землею, і я був щасливий, що можу поділити муки коханої. Насамперед я дав графові уярмити себе, як контрабандист, змушений платити штраф; віднині я став добровільно терпіти удари цього деспота, щоб ще наблизитися до Анрієтти. Вона розгадала мій намір, дозволила зайняти місце поряд з собою і віддячила, прилучивши до свого горя; так колись покаянний відступник, аби потрапити зі своїми братами Христовими в рай36, випрохував ласки померти на цирковій арені.

— Без вас я не знесла б цього життя,— сказала мені Анрієтта одного вечора, коли пан де Морсоф був, ніби муха на Спасівку, зліший, нестерпніший і ядучіший, ніж звичайно.

Граф пішов передрімати. Ми з Анрієттою провели частину полудня під нашими улюбленими акаціями; діти гралися біля нас у промінні вечорового сонця. Ми перекидалися скупими фразами, вірніше, вигуками, які доводили нашу душевну спорідненість, розраджуючи нас у наших муках. Коли нам бракувало слів, мовчанка ще солодше вколисувала наші душі, і вони ніжно зливалися на тому терені почуттів, де нема місця навіть для поцілунків. Мов ті дві німфи, вони смакували чари мрійливого супокою, безвільно віддавшись плину таких самих марень, поринали разом у пучину ніжності, виходили звідти свіжі і відчували себе ближчими, ніж може побажати найвимогливіше кохання, дарма що їх не пов'язували ніякі пута земні. Ми опускалися в бездонну хлань і, вертаючись назад з порожніми руками, питали одне одного поглядом: "Невже серед безконечної низки днів ми не матимемо бодай одного дня, цілком таки нашого?" А проте чому ж це нарікає наша плоть, коли любострастя дарує нам цю дивну квітку, позбавлену коріння? Попри високу поезію заходу, що облив цегляну балюстраду червінню, такою м'якою й чистою, попри чуйну тишу, порушувану іноді дитячим гамором, і спокій, що панував довкола, вогонь бажання пробіг по моїх жилах, як вісник усежерущої пожежі. Через три місяці я вже не міг вдовольнятися відведеною мені роллю і почав ніжно пестити Анрієттину руку, намагаючись передати коханій непогамовну жагу, яка кипіла в мені. В одну мить Анрієтта стала дружиною пана де Морсофа і випручала руку. На мої очі наринули сльози, вона помітила їх і, ласкаво глянувши на мене, сама піднесла руку до моїх уст.

— Знайте ж,— промовила вона,— ці пестощі обходяться мені дорого! Така вимоглива приязнь дуже небезпечна.

Я не стримався і засипав її докорами, я мовив про свої страждання, про те, як мало я прошу, щоб і надалі витерплювати їх. Я наважився сказати, що в моєму віці кохання може бути духовне, одначе душа і та має стать, що ладен померти, проте не мовчки. Вона урвала мене, кинувши мені гордий погляд, і я немов прочитав у її очах: "А чи ж я спочиваю на трояндах?" Та, мабуть, я помилявся. Відтоді, як біля брами Фрапеля я подумав, ніби вона хоче звести наше щастя на могилі, мені було соромно паплюжити Анрієтту, приписуючи їй ниці помисли. Тут озвалася вона і сказала своїм солодким голоском, що не може бути для мене всім і я мушу знати це. Я збагнув, що між нами розкриється провалля, якщо я відмовлюся слухатись, і, примирившись, похнюпив голову. Анрієтта мовила далі; за її словами, вона свято вірить, що здатна любити мене як брата, не ламаючи ні Божеських, ні людських законів; що є якась солодкість в цьому почутті, подібному до Божественної любові, яка, за вченням Сен-Мартена, дарує життя усьому сущому. Якщо я не можу бути для неї таким собі сивим сповідником, якого вона любитиме більше, ніж брата, але менше, ніж коханого, нам слід розлучитися. Вона зуміє померти, приносячи в жертву Богу свої гіркі страждання, свої сльози і душевний щем.

— Я дала вам більше того, на що мала право,— сказала вона насамкінець,— і вже покарана за це; мені більше нема чого вам офірувати.

Я мусив уговкувати Анрієтту, обіцяти, що я ніколи не завдам їй прикрощів і кохатиму її в двадцять років так, як старі кохають своє останнє дитя.

Другого дня я прийшов до Клошгурда рано. У сірій вітальні квітів ще не було. Я одразу ж побіг у поля і виноградники по букети для двох ваз; та коли я збирав квітку по квітці, стинаючи їх у прикорні і милуючись на пелюстки, то подумав так: у відтінках вінчиків і листя є правдива гармонія, дивовижна поезія, яка чарує погляд і, хвилюючи нас, наче музика, пробуджує безліч спогадів у серцях тих, хто кохає і коханий. Хіба гама барв не може мати такий самий сенс, як і гама звуків? Вкупі з Жаком і Мадленою, радих не менше за мене підготувати сюрприз для нашої коханої, ми розташувалися на верхніх східцях ґанку, ніби казкові полководці на чолі цілої армії квітів, і заходилися складати два букети, в яких я спробував виразити свої почуття. Уявіть собі потік квітів, які б'ють пінним водограєм з двох ваз і спадають довкола вигадливими хвилями, а посередині білі троянди і лілеї зі срібними вінчиками — свідчення чистоти моїх помислів. На цьому свіжому тлі майорять блакиттю васильки, незабудки, дзвоники — ці квіти перебрали у неба свою барву, яка так до пари білому. Хіба це не символ невинності двох душ, однієї, яка нічого не відає, і другої, яка все пізнала, утілення мрії дитини і думки мучениці? Кохання має свій герб, і графиня нишком розгадала його. Вона кинула на мене проникливий погляд, схожий на зойк хворого, коли несподівано діткнешся його рани: вона була збентежена й зачарована. Якою дякою вщедрив мене цей погляд! Ощасливити її, зігріти її серце — яка в цьому заохота! Отож я застосував у почуттях теорію панотця Кастеля37 і відродив задля Анрієтти науку, забуту в Європі, де квіти красномовності заступають прийняту на Сході мову квітів. Яка насолода передавати те, що відчуваєш, через цих чудових посланців, розквітлих у промінні сонця, як розквітають наші душі в промінні кохання! Незабаром я ще ближче зріднився з життям рослин, ніж чоловік, якого я зустрів згодом у Гранльє, зріднився з життям бджіл.

Двічі на тиждень до кінця мого перебування у Фрапелі я брався до цієї копіткої поетичної праці, для якої мені треба було всього розмаїття польової флори. Ось чому я ретельно вивчав її, але не як ботанік, а скорше як поет, якому цінніший символічний сенс квітки, ніж її форма. В пошуках якоїсь рослини я часто заходив дуже далеко, блукав річковими берегами, долинами й ландами, піднімався на шпиль стрімчаків і забирався в лісові хащі, де ховалися братки або кущики вересу. Ці прогулянки давали мені радість, незнану ученому, поглинутому своїми думками, селянинові, який порає землю, ремісникові, прикутому до міста, торговцеві, який стоїть за прилавком; зате вони зрозумілі й близькі деяким лісорубам, деяким лісовикам, деяким мрійникам. Є в природі видовища, котрі хвилюють нас дужче, ніж найбільші моральні проблеми. Ось галузка квітучого вересу, оббризкана краплями роси, що грають, як діаманти, під промінням сонця,— всесвіт у мініатюрі, відрада для очей того, хто вміє бачити! Ось куточок лісу, оточений скелями, прорізаний піщаними обривами, заклечаний мохом, порослий ялівцем; його дикий похмурий вигляд знаходить також моторошний відгук у серці, і воно болісно стискається, коли з лісової гущавини долинає пронизливий крик коршака. Ось спалені сонцем, безплідні ланди з крутими кам'янистими схилами, обрії, повиті, як у пустелі, маревом,— тут я знайшов прегарну й самотню квітку проліска з фіолетовими, наче шовковими, пелюстками й золотими тичинками — зворушливий образ мого чистого божества, такого самотнього в долині! Ось просторі ставки, на дзеркалі яких природа порозсипала зелені блищики, намагаючись заткати напіврослинним, напівтваринним покривалом цю нетечу, де життя зароджується за кілька днів, а водоростей і комашні така незліченна безліч, як тих небесних тіл в ефірі всесвіту. Он хата над урвищем, грядки капусти, виноградники, живопліт і мізерні латки жита — символ стількох убогих доль! Ось довга галявина у лісі, ніби храм: дерева стоять рівні, мов колони, гілля, сплітаючись угорі, утворює арки склепіння, в далечині крізь тіняве листя прозирає галявина, то осяяна полудневим сонцем, то розжеврена в червіньковому промінні вечорового сонця, ніби перед вами ряхтять кольорові вітражі хорів, звідки чути неугавний пташиний щебет. Виходячи з-під цього прохолодного ряснолистого затінку, ви потрапляєте на крейдяне згір'я, де по рудому сухому моху плазують, шемраючи, тлусті вужі, звівши делікатні, тонкі голівки. Освітіть ці картини потоками сонячного проміння, яке гріє землю своїм добродайним теплом, уберіть клаптями туманів, сивих і пелехатих, як острішки старечих брів, осяйте зимним сяйвом блідавого неба з синіми прогалинами серед жовтуватих хмар і прислухайтеся: ви уловите невимовну симфонію серед непорушної тиші природи.

За два місяці, вересень і жовтень, я ні разу не зібрав букета менше ніж за три години, так самозабутньо, з таким поетичним надпориванням милувався я цими скороминущими алегоріями, що втілювали для мене суперечливі людські долі,— величними картинами природи, до яких і нині повсякчас надить мене уява.