Лілея долини - Сторінка 27

Одна розчулить вас своїми печалями і здасться вам найсумирнішою і найневибагливішою з жінок. Але досить їй відчути свою силу, як вона помалу прибере вас до рук і змусить вас уволяти всі її примхи. Ви бажаєте стати дипломатом, їздити, мандрувати, вивчати людей, події, країни? Ні, ви залишитесь у Парижі або в її маєтку, і вона хитро пришиє вас до своєї спідниці. І що щиріше ви її кохатимете, то невдячнішою вона буде. Інша спробує зворушити вас своєю покірністю, стане вашим служником, романтично піде за вами на край світу, знеславить себе, щоб утримати вас, і каменем зависне на вашій шиї. Ви потонете, а жінка випливе. Простачки і ті знають тисячі викрутів; а дурепи беруть гору завдяки тому, що їх не бояться. Не такою небезпечною була б, либонь, жінка півсвіту, яка покохала б вас із примхи, кинула без видимої причини і знов вернулася до вас через свої витребеньки. Але всі вони куватимуть вам лихо або тепер, або в майбутньому. Всяка молода жінка, вхожа в салони, розважається і любить марнославні втіхи, вона вже напівзіпсута і неминуче зіпсує і вас. Серед них годі знайти щиру й незлобиву істоту, в чиїй душі ви незмінно пануватимете. Та, яка вас покохає, житиме самотньою: вона проміняє найпишніше свято на ваші ніжні погляди, упиватиметься вашими словами. Хай ця жінка буде для вас усім, бо ви їй заміните цілий світ. Кохайте її, не завдавайте їй прикрощів, не викликайте її ревнощів. Бути коханим і щоб тебе розуміли — найбільше щастя, любий мій, і я зичу, аби ви знайшли його, але оберігайте квітку свого почуття і упевніться спершу в серці тієї, кому ви збираєтеся його піднести. Ця жінка має віддатися вам усією душею й думати не про себе, а про вас; вона не сперечатиметься з вами, не дбатиме про свою вигоду і, забувши про лихо власне, відчує загрозу для вас там, де ви нічого не зауважите; нарешті, якщо їй судилося зазнати муки, то вона мучитиметься мовчки, і марнославне кокетство поступиться у неї перед бажанням подобатися вам одному. Заплатіть за таке кохання почуттям ще сильнішим. Якщо вам пощастить знайти те, чого завжди бракуватиме вашій безталанній Анрієтті,— кохання обопільне, кохання досконале, згадайте, попри своє безжурне щастя, що в далекій долині живе жінка, чиє материнське серце сповнене ніжних невичерпних почуттів до вас. Атож, я ставлюся до вас з ніжністю, глибину якої ви звідаєте лишень, якщо ускочите в халепу, та й тоді не зміряєте всієї моєї відданості, така вона безмежна. Чи можна сумніватися в щирості моїх намірів, коли я раджу вам остерігатися молодих жінок, бо всі вони підступні, глумливі, марнославні, легковажні, і запобігати ласки жінок впливових, родовитих удовичок, сповнених здорового глузду, як-от моя покійна тітка? Вони стануть вам у великій пригоді, вони оборонять вас від наклепу, піднесуть до небес і говоритимуть вам те, що незручно сказати про себе самому. Нарешті, хіба я не великодушна, коли наказую вам приберегти вашу любов для янголиці з щирим серцем? Якщо приказка становище зобов'язує містить у собі основний сенс моїх перших настанов, то мої поради про ваше ставлення до жінок можна передати таким лицарським гаслом: слугувати всім жінкам, кохати лише одну.

Ваші завдання величезні, ваше серце, загартоване в муках, лишилося несплямоване, все щедре, все добре в вас: дерзайте! Ваше прийдешнє залежить від цього глагола великих людей. Правда ж, дитино моя, ви послухаєтеся своєї Анрієтти, ви дозволите їй і далі говорити вам те, що вона гадає про ваші світські зв'язки? Моя душа має хист віщувати, я бачу ваше майбутнє і майбутнє моїх дітей, дозвольте ж мені поставити вам на службу цей таємничий хист, який уже приніс мені життєвий спокій і який не занепав, а ще погострішав у тиші й самотності. Я прошу вас дати мені велике щастя: я хочу бачити, як ви піднесетесь, причому ні один ваш успіх не повинен охмарювати мого чола; я хочу, щоб ви швидко зробили кар'єру, гідну вашого ймення, і щоб, стежачи за вами, я могла сказати, що сприяла не лише подумки вашій величі. Ця таємна співпраця — єдина радість, яку я можу дозволити собі. Я чекатиму. Я не прощаюся з вами; ми розлучені, ви не можете піднести мою руку до своїх уст, але ви, мабуть, помітили, яке місце посідаєте в серці

Вашої Анрієтти".

Дочитавши листа, я надто гостро відчув, як палко б'ється материнське серце Анрієтти, бо ще досі відчував холод суворої зустрічі моєї рідної матері. Я збагнув, чому графиня заборонила мені читати цього листа в Турені: вона боялася, як би я не припав до її ніг і не зросив їх сльозами.

Я познайомився нарешті з моїм братом Шарлем, який досі залишався для мене немов чужим, але він так пихато тримався зі мною, що зблизитися було годі; адже всяке ніжне почуття грунтується на рівності, а між нами не було нічого спільного. Менторським тоном він навчав мене всяких дрібничок, які розум і серце легко вгадують без слів. Якби я не відчував підпори в своїй любові, то здався б самому собі незграбним і дурним, так старанно він підкреслював моє нікчемство. А проте він почав виходити зі мною у світ, сподіваючись, що вигадає там при зіставленні зі мною. Якби я не спізнав почім ківш лиха в дитинстві, я міг би вважати його марнославну опіку за братню любов, але душевна самотність породжує такі самі наслідки, як і самотність серед природи; звичка замикатися в собі розвиває чуйність, і завдяки їй помічаєш найменші відтінки в ставленні людському так само, як серед цілковитої тиші вловлюєш навіть ледь чутний шемріт. До знайомства з пані де Морсоф кожний суворий погляд ранив мене, різко кинуте слово вражало в саме серце; я страждав від них, нічого не відаючи про ніжність та потіху; зате, вернувшись з Клошгурда, я навчився порівнювати, і все це поглибило моє передчасне знання життя. Спостережливість, винесена з пережитих мук, це ще не все. Щастя теж розкриває очі людині. Шарлеву гру я добре бачив, отож залюбки дозволяв йому користуватися своїм правом: хай старшинствує і принижує мене.

Я почав ходити до герцогині де Ленонкур, але не почув там навіть імені Анрієтти, ніхто не спитав мене про неї — звичайно, окрім герцога, самої доброти. А втім, з того, як він мене зустрів, я здогадався: дочка вже шепнула йому про мене. Обертаючись у вищому світі, я трохи зцілився від простодушного подиву, властивого новачкові; я вже смакував наперед солодкість влади, осягаючи ті засоби, що їх товариство дає до рук честолюбцям, і залюбки керувався Анрієттиною вказівкою, захоплюючись її глибокою життєвою правдою, коли сталися події 20 березня. Мій брат поїхав укупі з усім двором до Гента; а я завдяки порадам графині, з якою підтримував листування, хоч більше писав я, поїхав слідом за герцогом де Ленонкуром. Герцог, переконавшись, що я душею і тілом відданий Бурбонам, змінив свою звичну прихильність до мене на майже батьківську опіку. Він сам рекомендував мене Його Величності. У королів на вигнанні буває мало двораків, а молодості притаманне наївне захоплення й позбавлена розрахунку вірність; на людях бо король розумівся; те, чого він не зауважив би в Тюїльрі, впало йому до віч у Генті, і я мав щастя сподобатися Людовікові XVIII.

З листа пані де Морсоф батькові, привезеного разом з депешами емісаром вандейців, з припискою і для мене, я дізнався, що Жак заслаб. Пан де Морсоф, засмучений хворобою сина, а також тим, що нова еміграція починалася без нього, черкнув кілька слів од себе; прочитавши їх, я здогадався про становище моєї коханої. Змучена графом, вона просиджувала, певне, дні і ночі при узголів'ї Жака, не знаючи просвітлої хвилини. Правда, пані де Морсоф стояла вище за дріб'язкові причіпки чоловіка, але в безталанної жінки забракло сили їх переносити, адже вона була заклопотана доглядом за сином і, мабуть, прагнула підтримки друга, який полегшив би їй життя, розважаючи пана де Морсофа. Скільки разів я, бувало, тягнув графа на прогулянку, коли він починав її мордувати, і на віддяку за ці хитрощі діставав один з тих поглядів, у палкій вдячності яких закоханий убачає обіцянку. Хоча мені й кортіло наслідувати Шарля, щойно посланого на Віденський конгрес51, хоча я бажав навіть ціною життя виправдати Анрієттині передбачення і спекатися братового старшинування, моє честолюбство, моє прагнення незалежності, моє становище при дворі — все потьмяніло перед скорботним образом пані де Морсоф; я поклав собі поїхати з Гента і служити своїй правдивій володарці. Господь винагородив мене за це рішення. Емісар, посланий вандейцями, не міг вернутися до Франції, і королю потрібна була віддана людина, щоб одвезти на батьківщину його інструкції. Герцог де Ленонкур, знаючи, що король не забуде того, хто візьметься за це небезпечне доручення, запропонував послати гінцем мене: я про те навіть не знав, а король вибір схвалив. Я згодився їхати, радіючи тому, що вернуся до Клошгурда і прислужуся водночас добрій справі.

На двадцять другому році життя, вже встигнувши дістати аудієнцію у короля, я вернувся до Франції, спершу до Парижа, а потім до Вандеї, і мав щастя виконати всі королівські накази. Наприкінці травня я мусив рятуватися від нагінок бонапартистської влади, якій донесли на мене. Я видавав себе за людину, котра вертається до свого замку. Я чимчикував пішки від маєтку до маєтку: брів лісовими дорогами через горішню Вандею, Бокаж та Пауту і, якщо було треба, звертав на манівці. Я дістався до Сомюра, з Сомюра повернув на Шінон, а з Шінона за одну ніч дійшов до Ноельського лісу і в ландах зустрів графа де Морсофа верхи на коні; він посадив мене позад себе, і ми поїхали до Клошгурда, не здибавши на шляху нікого, хто міг би мене впізнати.

— Жакові краще! — були його перші слова.

Я відкрився йому, що я дипломат-лазутчик, за мною полюють, як за красним звіром,— граф, у припливі своїх роялістських почуттів, засперечався з паном де Шесселем за небезпечне право дати мені притулок. Коли я побачив Клошгурд, мені здалося, що восьмимісячна розлука була лише сном.

Граф увійшов перший і покликав дружину:

— Вгадайте, кого я привіз?.. Фелікса.

— Бути не може! — вигукнула вона. Руки у графині опустилися, збентеження відбивалось їй на обличчі.

Я ввійшов, і ми обоє завмерли — вона в своєму кріслі, я на порозі, і, не відриваючись, дивилися одне на одного, як двоє закоханих, які хочуть одним поглядом вернути втрачений час.