Лілея долини - Сторінка 29

Мій батько перебрав це мистецтво від герцога де Шуазеля. Думайте про мене,— сказала вона після паузи,— дайте мені пізнати радощі, які ми дістаємо, наставляючи душу, що належить нам до останку. Адже ви мій син!

— Ваш син? — спитав я ображено.

— Тільки син,— відповіла вона, кепкуючи з мене.— Хіба це не кращий куточок у моєму серці?

Подзвонили на обід, і вона лагідно взяла мене під руку.

— Ви виросли,— сказала вона, беручись сходами. Коли ми піднялися на майданчик, вона ледь поплескала мене по руці, нібито мій погляд бентежив її; хоча вона йшла, похнюпившись, вона знала, що я не спускаю з неї очей, отож озвалася з жартівливим нетерпінням, таким любим і грайливим: — Погляньте ж бодай раз на нашу улюблену долину!

Вона обернулася, розгорнула свою білу шовкову парасольку у нас над головою і пригорнула до себе Жака; з легкого кивка, яким вона показала мені на Ендр, човен і луговину, я зрозумів, що після мого перебування в замку і наших прогулянок вона здружилася з цією туманною долиною, що біжить у безмежну далечінь. Природа правила за покривало, під яким її думки втишувалися. Тепер вона знала, про що зітхає вночі соловейко, про що торочить болотний співак, так тоскно пугикаючи.

О восьмій годині вечора я став свідком сцени, раніше мною не баченої, вона глибоко зворушила мене. Звичайно я залишався з графом грати у вітальні, а все це відбувалося в їдальні перед тим, як дітей вели спати. Подзвонили двічі, і зібралися всі служники.

— Тепер ви наш гість і повинні скоритися статуту нашого монастиря,— сказала графиня, взявши мене за руку й тягнучи за собою з невинно-жартівливим виразом, який ми часто бачимо у щиро набожних жінок.

Граф рушив за нами. Кожен, знявши шапку, укляк на своєму місці: пани, діти і служники. Того дня була черга Мадлени читати молитви; любе дитя вимовляло їх ясним дитячим голоском, що бринів дзвіночком серед завмерлої в урочистій німоті природи і надавав словам молитви святої чистоти та ангельської невинності. То була найзворушливіша молитва, якої мені випадало слухати. Природа вторувала словам дівчати безліччю невиразних вечорових голосів, ніби приграючи їм приглушеними звуками далекого органа. Мадлена стояла праворуч від графині, Жак — ліворуч. Ніжні обриси пухнастих голівок, між якими височіли укладені віночком коси їхньої матері, а позаду біліло волося і жовтіла лисина пана де Морсофа, все творило картину, яка своїми барвами ніби втілювала настрій, навіяний звуками молитви; нарешті, складаючись у єдність, необхідну в кожній досконалій картині, цю групу освітлювало м'яке вечорове проміння, чиї червоні відблиски просмикувалися до зали, переконуючи забобонні та екзальтовані душі молільників, що Божественне світло осяває вірних рабів Божих, укляклих тут, попри їхню станову різницю, в цілковитій рівності, запровадженій церквою. Сягнувши думкою ще часів патріархальних, я ще дужче перейнявся величчю цієї сцени, такої врочистої своєю простотою. Діти сказали батькові на добраніч, служники попрощалися з нами, графиня пішла собі, ведучи за руку дітей, а я вернувся до вітальні разом із графом.

— Там ви полинули до раю, а тут скотилися до пекла,— сказав він мені, показуючи на гру в триктрак.

За півгодини з'явилася графиня і присунула свої кросна до нашого столика.

— Це для мене,— мовила вона, розгорнувши своє гаптування,— але ось уже три місяці робота моя не посувається. Між цією червоною гвоздикою і ось цією трояндою занедужав мій бідолашний Жак.

— Годі, годі-бо,— буркнув граф,— не варто згадувати про це. Нумо, шість і п'ять, пане посланче королівський.

Лягаючи спати, я завмер, почувши Анрієттину ходу нагорі. Вона залишалася незворушною й чистою, а мене катували шалені думки і незаспокоєна жага.

"Чому вона не може бути моєю? — питав я себе.— А що, як вона, як і я, змагається з буйними поривами почуттів?"

О першій ночі я встав, нечутно зійшов униз, зупинився біля її дверей і ліг на підлогу; приклавши вухо до шпарки, я почув її рівний подих, тихий, як у дитини. Перемерзлий увесь, я підвівся, вернувся до себе й заснув сном праведника.

Я не знаю, якій фатальності, якому людському нахилу можна приписати втіху, з котрою я підступаю аж до краю провалля, зміряю безодню зла, зазираю до її таємничої глибини, відчуваю мертвий холод і сахаюся, розгублений. Тієї години, проведеної вночі на її порозі, де я плакав з люті (а вона так і не дізналася, що вранці ступала моїми слідами і поцілунками, ступала в німбі своєї чесноти, яку я то проклинав, то благословляв, то топтав, то підносив над усяку міру), тієї години, яка декому здається безглуздою, я спізнав незнанне почуття, що пориває назустріч ворожим гарматам вояків,— багато хто з них розповідав мені про таку гру зі смертю,— щоб побачити, чи помилує їх картеча, і зазнати химерної долі, як той Жан Бар, котрий курив люльку, сидячи на бочці з порохом. Назавтра я зібрав два букети квітів; навіть граф замилувався на них, хоча звичайно такі речі його не зворушували, про нього можна було б сказати словами Шанснеца: "він мурував темниці іспанські".

Кілька днів я прожив у Клошгурді; лише іноді я ненадовго ходив у Фрапель, де всі три рази залишався обідати. Французьке військо зайняло Тур. Хоча пані де Морсоф справді тільки мною й жила, вона ублагала мене вирушити до Шатору і, не гаючись, вернутися до Парижа через Іссуден та Орлеан. Я пробував заперечувати, вона наполягала — мовляв, так вимагає її внутрішній голос; я послухався. Цього разу при прощанні лилися сльози, вона боялася спокус світського життя, яке мене чекало. Адже доведеться кинутися у вир інтересів, пристрастей і втіх, які обертають Париж на бурхливе море, таке ж небезпечне для щирого кохання, як і для незаплямованого сумління. Я обіцяв їй писати щовечора, викладаючи всі події дня і всі мої думи, навіть найграйливіші. Вислухавши ці обіцянки, вона тужливо похилила свою голівку мені на плече і мовила:

— Нічого не забувайте, я хочу знати все.

Вона дала мені листи до герцога та герцогині, і я з'явився до них другого дня по прибутті.

— Вам пощастило,— мовив мені герцог.— Пообідаємо у нас і поїдемо зі мною до палацу; ваша кар'єра тепер забезпечена. Король згадав про вас сьогодні вранці, сказавши: "Молодий, розумний і вірний!" Він турбувався, що не знає, чи ви живі і куди вас закинули події по тому, як ви так успішно впоралися з його дорученням.

Ввечері мене вже було призначено доповідачем у Державній Раді, а крім того, я одержав секретну посаду при Людовіку XVIII, яка зберігалася за мною на весь час його панування; місце довіреної особи, яке не давало позірної пишноти, але вберегло мене від небезпеки попасти в неласку, ввело мене в вищі урядові кола і поклало початок моєму добробуту. Пані де Морсоф не помилилася в передбаченнях, і я їй завдячував усе: владу і багатство, щастя і мудрі поради; вона керувала мною, підбадьорювала, очищала моє серце і спрямовувала мої поривання до єдиної мети, без якої юність даремно марнує свої сили. Згодом мені дали помічника. Кожен із нас виконував свої обов'язки півроку. В разі потреби ми могли заступати один одного; кожен мав свою кімнату в палаці, свій виїзд, і, коли нам випадало подорожувати, наші видатки оплачувалися щедрою рукою. Дивна роль! Бути таємним учнем монарха, політиці якого згодом віддавали належне навіть вороги, слухати його міркування про внутрішнє й зовнішнє становище країни, і, не маючи на короля явного впливу, все-таки іноді давати йому поради — так Лафоре давала поради Мольєрові53 — і бачити, як досвідчена старість шукає підпори в молодечому завзятті. Окрім платні, яку я діставав як доповідач у Державній Раді, король давав мені тисячу франків на місяць "зі своєї шкатули" і часто сам вручав щедрі винагороди. Хоча король і розумів, що двадцятитрьохлітній молодик не може довго виконувати тієї непосильної роботи, яку він поклав на мене, монарх лише в серпні 1817 року призначив мені помічника — тепер цей помічник уже пер Франції. Королю було так важко обрати мені колегу, ця посада вимагала таких розмаїтих якостей, що він дуже довго вагався. Він виявив мені честь, спитавши у мене, з яким із його обранців я краще зійдуся. Серед них був один з моїх однокласників з пансіону Лепітра, але я назвав не його; королі, спитав чому.

— Ваше Величносте,— відповів я,— ви обрали людей, однаково відданих вам, але з неоднаковими здібностями; я назвав того, кого вважаю тямовитішим, і певен, що зумію з ним ужитися.

Мій вибір збігся з бажанням короля, і Людовік XVIII завжди пам'ятав, що я не зважив у цьому разі на власні симпатії. Він сказав мені:

— Ви будете Першим з двох.

Король не приховав нашої розмови від мого колеги, і той віддячив мені дружбою за цю послугу. Увага, що її виявив мені герцог де Ленонкур, стала причиною тієї уваги, якою мене оточили в суспільстві. Слова: "Король вельми цікавиться цим юнаком; цей юнак далеко піде, він сподобався королю", — могли б замінити мені хист, до того ж вони надавали поштивому прийому, який звичайно виявляють у товаристві молодикові, особливого відтінку поваги до влади. Одвідуючи герцога де Ленонкура, а також мою сестру, вже тоді одружену зі своїм кузеном, маркізом де Лістомером, сином нашої суворої тітки, у якої я бував на острові Святого Людовіка, я потроху познайомився з особами найвпливовішими в Сен-Жерменському передмісті.

Незабаром Анрієтта ввела мене в коло обраного товариства, так званого Пті-Шато, діючи через княгиню де Бламон-Шоврі, якій вона доводилася троюрідною небогою; Анрієтта так палко відгукувалася про мене, що княгиня одразу запросила мене до себе; я висловив їй глибоку пошану і зумів сподобатися; вона, щоправда, моєю опікункою не стала, але пройнялася до мене дружніми почуттями, в яких було щось материнське. Стара княгиня надумала познайомити мене зі своєю дочкою, пані д'Еспар, з герцогинею де Ланже, віконтесою де Босеан і графинею де Монфріньєз, які по черзі були царицями модних салонів і приймали мене з вишуканою люб'язністю, тим паче, що я не претендував на їхню прихильність і завжди намагався бути їм приємним. Мій брат Шарль тепер не цурався мене, навпаки, він шукав у мені підтримки; одначе, мій швидкий успіх пробудив у ньому таємні заздрощі, які заподіяли мені згодом чимало прикрощів.