Лілея долини - Сторінка 33

Очі її мовили без слів, проте уста, розхилені, мов пелюстки троянди, замкнулися б перед усяким плотським бажанням. Ви знаєте, як гармонійно зливаються низький рокіт басу з високими тонами мелодії,— така була в ту хвилину і гармонія наших душ, яка відтоді вже ніколи не повторювалася.

— Де ви ловите рибу? — спитав я.— Адже ви можете ставити мережі тільки на своїх берегах?

— Недалеко від Пон-де-Рюана,— відповіла вона.— Знаєте, тепер річка від Пон-де-Рюана до Клошгурда протікає через наші володіння. Пан де Морсоф купив сорок арпанів землі на заощадження за останні два роки і на виплачену йому за давні часи пенсію. Вас це дивує?

— О, я хотів, щоб уся долина належала вам! — вигукнув я.

Вона усміхнулася у відповідь. Ми підпливли до берега біля Пон-де-Рюана, до того місця, де Ендр розливається — там рибалили.

— Ну, як ловиться, Мартіно? — спитала графиня.

— Ех, пані графине, не щастить мені! Ось уже три години, як ми на воді, піднялися сюди від самого млина, і не впіймали ні рибинки.

Ми повиходили на берег, щоб подивитися, як витягатимуть останні неводи, і поставали утрьох у затінку гінкої білокорої тополі, які трапляються на Дунаї, на Лаурі і, мабуть, на берегах інших великих річок; весною з цих дерев розлітаються білі шовковисті пластівці, що вкривають їх, мов квіти. До графині вернувся її величний спокій; вона майже каялася в тому, що поділилася зі мною своїми жалями, і нарікала, мов Йов, замість плакати, мов Магдалина, але Магдалина, не обізнана ні з коханням, ні з святами, ні з веселощами, хоча й обдарована вродою і чарівливістю. Мережа, яку розклали біля ніг графині, була повна риби: линьки, вусачі, щупаки, окунці і величезний короп стрибали по траві.

— Ніби навмисне для вас! — промовив сторож.

Рибалки витріщали очі, захоплюючись жінкою, схожою на фею, яка торкнулася сіті чарівним жезлом. Нараз у далечині показався берейтор верхи на коні; він скакав учвал, і графиня затремтіла, нажахана. Жак не пішов з нами, а перший порив стурбованої матері, як поетично висловився Вергілій57,— пригорнути до серця своїх дітей.

— Жаку! — заволала вона.— Де Жак? Що сталося з моїм сином?

Ні, вона не кохає мене! Якби вона кохала мене, то й мої муки зустрічала б з цим виразом стурбованої левиці.

— Пане графине, панові стало набагато гірше!

Вона полегшено зітхнула і побігла за мною до замку, а Мадлена рушила слідком.

— Ідіть повільно,— сказала вона мені,— щоб моя дівчинка не розігрілася. Бачите, бігаючи за нами в спеку, пан де Морсоф спітнів, і його відпочинок під горіхом може вилізти боком.

Ці слова, сказані з глибоким хвилюванням, доводили чистоту її душі. Графова смерть — для неї лихо! Вона швидко дісталася до Клошгурда, ввійшла в парк через вилом у мурі й пробігла виноградники. Я повільно вернувся до замку. Анрієттині слова мені все осяяли, мов блискавка, яка знищує зібране в коморах збіжжя. Під час прогулянки по річці я уявив, що я її обранець; тепер я з гіркотою відчував, яка щира її стурбованість. Коханець, якщо він не став усім, зостається нічим. Отже, не вона, а лише я кохаю, зазнаючи всіх бажань жаги, яка знає, чого їй хочеться, наперед упивається пестощами, про які мріє, і тішиться душевною близькістю, бо передбачає іншу близькість у майбутньому. Якщо Анрієтта і кохала, вона нічого не знала ні про радощі кохання, ні про його бурі. Вона жила почуттям, наче свята, яка підносить молитви до Бога. Я був тим, до кого поривалися її думки і невідомі їй бажання, схожі на бджолиний рій, який летить до квітучої гілки; але наша дружба була лише епізодом, а не основою її життя. Мов розвінчаний король, я питав себе, хто ж поверне мені моє королівство? У нападі скажених ревнощів я дорікав собі, що поводився несміливо, що не пов'язав її міцнішими путами, ніж наше кохання, яке здавалося мені тепер скоріше примарним, ніж реальним, що не скував її ланцюгами того права, яке дає нам облада.

Графова хвороба, може, викликана тим, що він застудився під горіхом, загострилася за кілька годин. Я вирушив до Тура по відомого лікаря, пане Оріже, але мені пощастило привезти його лише ввечері; він пробув у нас цілу ніч і цілий день. Хоча лікар послав графового служника по п'явки, він вирішив пустити йому кров з руки, проте в нього не було при собі ланцета. Тоді, незважаючи на страшну негоду, я помчав до Азе, розбудив хірурга — пана Деланда, умовив його їхати зі мною, і ми прискакали галопом до. Клошгурда. Якби ми з'явились на десять хвилин пізніше, граф би загинув; кровопускання його врятувало. Незважаючи на цей перший успіх, лікар знайшов гарячку у найважчій формі, особливо небезпечну для людини, яка нічим не слабувала мало не двадцять років. Розгублена графиня вважала себе винуватицею цієї фатальної хвороби. Не в змозі дякувати мені за мої клопоти, вона лише зрідка дарувала мені бліду усмішку, що передавала те саме почуття, з яким вона недавно поцілувала мені руку; мені хотілося прочитати на її личку муки сумління, викликані забороненим коханням, але я бачив лише гірке каяття, таке зворушливе в цієї щирої жінки, а також захоплення тим, кого вона вважала бездоганним, винуватячи себе одну в уявному злочині. Справді, вона кохала так, як Лаура кохала Петрарку, а не як Франческа да Ріміні кохала Паоло58: жахливе розчарування для того, хто мріяв злити водно ці два різновиди кохання! Графиня сиділа, безсило опустивши руки, в графовій кімнаті, схожій на лігво дикого вепра. Другого вечора, перш ніж піти, лікар сказав графині, яка провела ніч у засмальцьованому кріслі біля узголів'я хворого, що їй слід узяти доглядачку. Хвороба протриває довго.

— Доглядачку,— заперечила вона,— ні, ні! Ми самі доглядатимемо його.— І вона глянула на мене.— Ми обоє повинні його врятувати!

Цей вигук здивував лікаря, і він озирнув нас проникливим поглядом. Палкість її слів, мабуть, викликала в нього підозру, чи не ховається тут якийсь лихий замір. Він обіцяв приходити двічі на тиждень, дав настанови пану Деланду і пояснив, за яких небезпечних ознак треба спішно викликати з Тура його самого.

Щоб дати змогу графині спати бодай через день, я просив її дозволити мені глядіти за графом по черзі з нею. На превелику силу, третьої ночі я нарешті ублагав її лягти відпочити. Коли в домі все стихло, а граф забувся сном, я почув з Анрієттиної кімнати болісні зойки. Це так стурбувало мене, що я ввійшов до неї; вона стояла навколішки перед розп'яттям і, каячись у своєму гріхові, обливалася слізьми.

— Боже мій, якщо така Твоя помста за скарги, присягаюсь, я ніколи не нарікатиму. Як! Ви його залишили самого? — вигукнула вона, побачивши мене.

— Я почув ваші зойки і злякався за вас.

— О, я зовсім здорова! — відповіла вона.

Вона захотіла переконатися, що пан де Морсоф спить; ми зійшли вниз і при світлі лампи разом схилилися над ним; граф дуже ослаб від великої втрати крові, але не спав; він гарячково перебирав руками, намагаючись натягти на себе ковдру.

— Кажуть, що так роблять умирущі,— сказала графиня.— Ох, якщо він помре від цієї хвороби, в якій завинили ми з вами, присягаюсь, я ніколи не одружуся! — І вона уривчасто простерла руку над його головою.

— Я зробив усе, щоб його врятувати,— сказав я.

— О, ви бездоганний,— озвалася вона,— а я велика грішниця.

Вона схилилася над блідим чолом недужого, витерла з нього піт своїм волоссям і набожно поцілувала його; але я побачив з таємною радістю, що вона вважає ці пестощі спокутою.

— Бланш, води! — ледве чутно прошепотів граф.

— Бачите, він впізнає мене одну,— сказала вона, подаючи йому склянку.

Ніжним голосом і лагідним ставленням до графа вона ніби силкувалася зректися почуття, що пов'язувало нас, принісши його в жертву хворому.

— Анрієтто,— сказав я,— підіть відпочиньте бодай трошки, благаю вас.

— Нема більше Анрієтти, — урвала вона мене владним тоном.

— Лягайте, інакше ви захворієте. Ваші діти і він сам велять, щоб ви дбали про себе: бувають випадки, коли егоїзм стає вищою чеснотою.

— Атож,— відповіла вона.

Вона пішла, доручивши графа моїй опіці і подаючи мені такі благальні знаки, що вони могли б викликати побоювання за її тяму, якби не були такі дитинно наївні і не передавали глибокого каяття. Ця сцена, яка показала мені, наскільки вражена її чиста душа, дуже стурбувала мене; я боявся, що для неї небезпечне таке надмірне збудження. Коли приїхав лікар, я відкрив йому, які безглузді муки терзають мою славну Анрієтту. Хоча я був дуже стриманий, моя щирість розвіяла підозри пана Оріже, і він заспокоїв тривогу невинної душі, запевнивши, що все одно граф не міг би уникнути хвороби і що його перебування під горіхом скорше пом'якшило, ніж загострило її розвиток.

Протягом п'ятдесяти двох днів графове життя висіло на волоску; ми з Анрієттою по черзі чергували біля нього і провели по двадцять шість ночей при його узголів'ї. Безперечно, пан де Морсоф вижив тільки завдяки нашим невсипущим турботам і педантичній точності, з якою ми виконували всі приписи пана Оріже. Цей лікар, схожий на всіх медиків-філософів, яким життєвий досвід і проникливість дають право сумніватися в шляхетних учинках, вважаючи їх лише виконанням таємного обов'язку, був присутній при змаганні великодушності між мною і графинею й іноді кидав на нас пильні погляди, боячись, що марно захоплюється нами.

— При такому захворюванні,— сказав він мені, прийшовши до графа утретє,— смерть знаходить собі швидкого помічника в душевному стані хворого, надто якщо він так розладнаний, як у графа. Лікар, доглядачка, все довколишнє тримають його життя в своїх руках, бо одне необачне слово, один зляканий позирк можуть виявитися сильнішими за отруту.

Кажучи так, Оріже пильно стежив за моїм лицем, але побачив у мене в очах лише відбиток чистого сумління. І справді, за весь час важкої недуги графової в мене не майнуло й тіні ницої думки, що інколи народжується в найневинніших душах. Хто споглядав велич природи, той і сам поривається до досконалості й гармонії. Наш внутрішній світ має уподібнюватися цьому зразкові. В чистій атмосфері все чисте. Біля Анрієтти все дихало небесним ароматом, здавалося, всяке нескромне бажання навік віддалило б вас від неї. Вона була для мене не лише втіленням щастя, а й символом чесноти. Бачачи, що ми завжди такі турботливі й уважні до хворого, лікар, здавалося, був зворушений і ставився до нас з лагідною поштивістю, ніби казав сам до себе: "Осьде хворі, але вони ховають свою рану і забувають про неї!" Пан де Морсоф, через химерну суперечність, що, як казав наш пречудовий лікар, часто спостерігається у людей з таким підірваним здоров'ям, став тепер надзвичайно слухняним, терпеливим, ніколи не нарікав і виявляв дивовижну покору, тоді як раніше, коли він почувався добре, кожний дріб'язок викликав безконечні сварки.