Лілея долини - Сторінка 32

Я вже думала зацікавити графа, порадивши йому розводити в Клошгурді шовковиків; адже у нас ростуть тутові дерева, що збереглися ще з тих часів, коли в Турені процвітало шовківництво; але я збагнула, що він і далі залишиться хатнім тираном, а мені додасться чимало мороки. Пам'ятайте, пане спостережнику,— сказала вона,— що замолоду товариство стримує лихі нахили людини, їхній розвиток гамується грою пристрастей, на перешкоді їм стає пошана до людей; але згодом, на самоті, в літньої людини дрібні хиби стають тим жахливіші, чим довше вони притлумлювалися. Наші пороки з природи своєї підступні, вони не дають нам спокою. Якщо ми поступилися перед ними вчора, вони вимагатимуть того самого і сьогодні, і завтра, і завжди; вони укріплюються на завойованих теренах і намагаються їх розширити. Сила милосердна, вона примиряється з неминучим, вона справедлива і спокійна, тоді як пристрасті, породжені слабкістю, безжальні. Вони вдовольняються, лише коли людина чинить, мов дитина, котра віддає перевагу краденим плодам перед тими, які подають до столу; так пан де Морсоф радіє, коли йому щастить заскочити мене зненацька; і хоча раніше він ніколи не був ошуканцем, тепер він з захватом ошукує мене, аби лиш його хитрощі пройшли непомічені.

Якось уранці, через місяць по моєму приїзді, графиня, вийшовши з-за столу, взяла мене за руку, ввійшла у ґратчасті двері, що вели до квітника, і швидко потягла мене у виноградники.

— Ах, він мене уб'є! — вигукнула вона.— А я хочу жити, хоча б для дітей! Подумайте, ні дня спочинку! Я повинна вічно продиратися крізь чагарі, щохвилини ризикуючи впасти, щохвилини напружуючи всі сили, щоб утримати рівновагу! Такої напруги не може витерпіти жодна істота. Якби ж то я хоч знала, з якого боку чекати нападу, якби ж я могла вчасно дати графові відсіч, душа моя змирилася б; так ні, щодня його нападки міняються, і я лишаюся беззахисною, у мене не одна мука — їх безліч. Феліксе, Феліксе, ви уявити собі не можете, якої огидної форми набуває його тиранство, які дикі вимоги навіюють йому медичні книжки... О друже мій! — сказала вона, схиливши голівку мені на плече і уриваючи свою сповідь.— Що зі мною буде? Що робити? — Вона замовкла, пригнічена думками, які не важилася висловити,— Як змагатися з ним? Він мене вб'є. Ні, ліпше я сама уб'ю себе, але ж це смертний гріх! Утекти? А діти? Розлучитися з ним? Але як я скажу батькові, що не можу терпіти життя з чоловіком після п'ятнадцяти років шлюбу, якщо в товаристві моїх батьків він буває такий врівноважений, ґречний, поштивий і розумний? Та хіба в заміжньої жінки є батько і мати? Душею і тілом вона належить лише чоловікові. Хоч я й не була щаслива, але жила спокійно і, признаюся, черпала силу в моїй самоті; але якщо мене позбавлять цієї розради, я теж збожеволію. Я опираюся йому не через особисті причини. Хіба не злочин давати життя нещасним істотам, приреченим на вічні муки? Одначе як мені поводитися? Переді мною постають такі важкі питання, що я не в змозі розв'язати їх сама; адже тут я і обвинувачений, і суддя. Завтра я поїду до Тура і попрошу поради у мого нового сповідника, абата Біротто; мій дорогий абат де ла Берж помер,— сказала вона, уриваючи себе.— Хоча він і був дуже суворий, мені завжди бракуватиме духовної сили цього служника Божого; наступник його сумирний, мов ангел, він пожаліє замість сварити; і все ж, прилучаючись до релігії, ми зміцнюємо свою мужність! Хіба постанова наша не міцнішає, коли ми чуємо Божий глагол? Господи,— промовила вона, отираючи сльози і зводячи очі догори,— за що ти караєш мене? Але треба вірити,— вела вона далі, спираючись на мою руку,— атож, вірмо, Феліксе, що, лише пройшовши через важкі випроби, ми зможемо ввійти чистими і бездоганними в інший, вищий світ. Чи повинна я мовчати? Хіба мені не вільно, Боже, виливати свої почуття на грудях у друга? Хіба я занадто кохаю його?

Вона пригорнула мене до серця, наче боячись утратити.

— Хто розвіє мої сумніви? Сумління ні в чому не дорікає мені. Зірки світять людям з небес; чому ж наша душа, ця зоря ясна, не може осяяти своїм промінням друга, якщо ми наближаємося до нього лише з чистими помислами?

Я мовчки слухав цей зойк розпачу, тримаючи тремтячими пальцями Анрієттину руку в своїй руці, яка тремтіла ще дужче; я палко стискав її руку, і вона відповідала мені таким самим палким потиском.

— Де ви? Ви тут? — гукнув граф, прямуючи до нас з непокритою головою.

Відтоді як я приїхав, він уперто намагався брати участь у всіх розмовах, чи то сподіваючись трохи розважитися, чи то думаючи, що графиня розповідає мені про свої страждання і скаржиться на нього, чи то заздрячи, що не поділяє наших радощів.

— От причепа! — сказала графиня з розпукою в голосі.— Ходімо у виноградники, там ми сховаємося від нього. Нахилімо голови і пройдімо під живоплотом, щоб він нас не помітив.

Ми пробралися за стіну з густого живоплоту і, пробігши вздовж неї, скоро потрапили в алею, обсаджену мигдалевими деревами, далеко від графа.

— Люба Анрієтто,— сказав я, притуляючи до серця її руку і спиняючись, щоб зазирнути в її сумне личко.— Увесь цей час ви мудро керували мною на небезпечних шляхах вищого світу; дозвольте ж мені тепер дати вам кілька порад і допомогти вам завершити поєдинок, в якому ви неминуче загинете, бо воюєте нерівною зброєю. Перестаньте боротися з божевільним...

— Не говоріть так! — сказала вона, стримуючи сльози, які забриніли в неї на очах.

— Вислухайте мене, серце! Коли я цілу годину говорю з графом,— а я мушу терпіти ці розмови з кохання до вас,— мої думки часто плутаються і голова важчає; я починаю сумніватися у власній тямі, а безконечні графові розпатякування несамохіть закарбовуються в моєму мозкові. Типова і явна мономанія не заразлива, але коли шаленство проявляється в погляді на світ і ховається за нескінченним просторікуванням, воно може пошкодити тим, хто спілкується з недужим. У вас справді ангельське терпіння, але чи не замутить воно і вам розум? Отож ради себе і ради своїх дітей ви повинні ставитися до графа інакше. Ваша незмірна поблажливість лише розвинула його себелюбство; ви ставитеся до нього, як мати до розбещеної дитини; але тепер, якщо ви хочете жити...— і я зазирнув в її очі,— а ви хочете жити! Ви повинні ужити влади, яку ви маєте над ним. Знаєте, що він кохає вас і боїться,— змусьте його боятися ще дужче, стримуйте його мінливі бажання вашою розумною волею. Скористайтеся вашим впливом, як він зумів скористатися вашою поступливістю, і приборкайте його недугу міццю вашого духу, як уговкують божевільних, надівши на них гамівну сорочку.

— Любий мій,— відповіла вона з гіркою посмішкою,— таку роль може зіграти лише жінка безсердечна, я ж мати і не можу бути катом. Атож, я ладна мучитися, але мучити інших — ніколи! Навіть задля шляхетної або великої ідеї! До того ж моє серце не вміє брехати, а мені доведеться міняти свій голос, надівати на себе личину, стежити за кожним своїм порухом! Не вимагайте від мене такої облуди. Я можу стати між паном де Морсофом та його дітьми, я ладна перебрати на себе всі удари, аби тільки вони обминули інших; ось усе, що я в змозі зробити, аби розплутати цей клубок суперечностей.

— Дозволь мені схилитися перед тобою, о свята, тричі свята жоно! — вигукнув я і, вклякнувши на коліно, поцілував поділ її сукні, втираючи сльози, що наринули мені на очі,— А якщо він уб'є вас? — спитав я.

Вона зблідла і, зводячи очі до неба, сказала:

— Ну що ж, дійся воля Божа!

— А знаєте, що сказав король вашому батькові, коли розмова зайшла про вас? "Старий Морсоф усе ще не хоче умирати?"

— Те, що в устах королівських лунає жартом,— заперечила вона,— стає тут злочином.

Хоч як ми таїлися, граф рушив слідом за нами; він наздогнав нас, умиваючись потом, тоді, коли графиня спинилася під горіхом і сказала мені ці суворі слова; побачивши його, я завів мову про збір винограду. Чи в нього заронилися якісь підозри? Хтозна. Але він стояв і мовчки стежив за нами, хоча між густими горіхами було прохолодно. Нарешті, сказавши кілька порожніх фраз, уриваних значущими паузами, граф заявив, що йому болить серце й голова; він сказав про те спокійно, не силкуючись розчулити нас, не розмальовуючи своєї муки в перебільшених виразах. На його слова ми не дуже зважили. Вернувшись додому, він почув себе ще гірше, захотів лягти в постіль і пішов до себе незвичайно сумирно. Ми скористалися перемир'ям, викликаним його іпохондрією, і спустилися разом з Мадленою на нашу улюблену терасу.

— Ходімо покатаємося на човні,— промовила графиня, коли ми трохи прогулялися по терасі.— Побачимо, як сторож ловить для нас рибу.

Ми вийшли в хвіртку, спустилися до берега, скочили до човна і повільно попливли по Ендру проти води. Мов троє дітей, які радіють кожній дрібничці, ми розглядали прибережний очерет, зелених і синіх бабок; графиня дивувалася, що може тішитися цими тихими радощами, незважаючи на свою глибоку зажуру; але хіба спокійна природа, байдужа до наших клопотів, не втішає нас своєю безжурністю? Любовний трепет, сповнений гамованих бажань, гармонійно зливається з трепетом хвиль, квітки, не пом'яті рукою людською, втілюють наші таємні мрії, розкішне колихання човна ніби вторить думкам, що рояться в голові. І ми безвільно віддаємося ніжним чарощам цієї подвійної поезії. Наші слова, перекликаючись з голосом природи, наповнювалися таємничим змістом, а погляди випромінювали яскравий блиск, відбиваючи світло, яке так щедро виливає сонце на осяйні левади. Річка скидалася на стежку, якою ми тихо линули вперед. Тепер, коли нас не відвертала піша прогулянка, яка мимохіть затримує увагу, ми бездумно віддалися чарам природи. Галаслива радість безтурботної дівчинки, її зграбні рухи і завзяте цокотіння — чи не було це ідеалом двох вільних душ, спраглих утілити свою любов у знадливому витворі — мрії Платона56, знаній усім, чия молодість була осяяна щасливим коханням? Щоб описати ту годину не в усіх непередаваних подробицях, а в її гармонійній єдності, я скажу, що ми любили одне одного в кожній живій істоті, в кожному з навколишніх творінь; ми знаходили поза нами самими те щастя, до якого обоє поривалися; воно так глибоко захопило нас, що графиня скинула рукавички й опустила у воду свої гарні руки, наче бажаючи остудити їхній таємний жар.