Лілея долини - Сторінка 7

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ну от, яка була на вроду графиня, вам тепер відомо. Окрім того, вона мала ноги аристократки, які не люблять ходити й швидко втомлюються, а коли показуються з-під подолу сукні, то так радують око. Хоча вона була мати двох дітей, я зроду не зустрічав жінки такої юної на вигляд. Обличчя її виражало якусь покору, якусь зосередженість і задуму, і цей вираз надив вас необорно, як ті портрети, на яких маляр силою свого генія зумів віддати цілий світ почуттів. А втім, видимі принади графині можна описати лише з допомогою порівняння. Згадайте чистий аромат тієї галузки дикого вересу, яку ми з вами зірвали, повертаючись з вілли Діодаті — ви ще милувалися тоді на її чернь і рожевість,— і ви легко переконаєтеся, як могла ця жінка бути елегантною далеко від світу, природною в кожному своєму рухові, вишуканою навіть у дрібному, справді нагадуючи чорно-рожеву квітку. В тілі її відчувалася соковитість молодого листу, розум мав ясність розуму селянки. Вона була чиста, як дитина, поважна, як великомучениця, велична, як вельможна пані, і розумна, як учена жінка. Ось чому графиня подобалася без викрутів кокетства, подобалася кожним своїм порухом, тим, як вона ходила, сідала, мовчала чи підкидала якесь слівце. Звичайно вона була стримана й сторожка, як вартовий,— адже той відповідає за безпеку всіх і ще здалеку відчуває майбутнє лихо. Але іноді на її устах з'являлася грайлива посмішка: знак природної веселості, придушеної життєвими невдачами. Її кокетство таїлося десь дуже глибоко, воно навіювало мрійливість замість принаджувати (а це головне для жінок) увагу кавалерів і дозволяло здогадуватися про її вроджену жагучість і про наївні дівочі марення: так ясніє іноді клаптик блакиті в прогалині між хмарами. І мимоволі, вловивши ці приховані пориви, задумувалися надовго ті, хто ще не всох душею на полум'ї свого жадання. Скупі жести, а надто скупі погляди пані де Морсоф (вона дивилася завжди лише на своїх діточок) надавали якоїсь великої врочистості її словам і вчинкам, і навіть у сповідальні хвилини вона зоставалася такою величною. Того дня пані де Морсоф мала на собі рожеву сукню в вузеньку смужку, комірчик з широкими вилогами, чорний пасок і чорні ж черевики. Коси були стягнуті у вузол і сколоті черепаховим гребінцем. Ось такий обіцяний мною, хоч і недосконалий, шкіц графині. Але цього замало. І душевна теплота, якою вона вщедряла ближніх, мов те сонце, що зігріває своїм живлющим промінням усе суще; і справжня вдача цієї жінки; і її мінлива доля, яка так вияскравлює характери і залежить, як і все те, що нам послало небо, від несподіваних і перебіжних подій, несхожих між собою, але об'єднаних спільним тлом,— усе це ляже в основу моєї повісті. Перед вами розгорнеться епопея родинного життя, така ж велика в очах мудреця, мов якась театральна трагедія в очах черні; зацікавить вона вас не лише тим, що я її учасник, а й завдяки подібності описаної в ній долі з долею багатьох інших жінок.

Все в Клошгурді блищало чистотою, сказати б, англійською. Стіни вітальні, де ми сиділи з графинею, були обшиті деревом і пофарбовані сірою барвою двох відтінків. На каміні стояли годинник у корпусі з червоного дерева і дві великі вази білої порцеляни з золотими прожилками, а в них букети екзотичного вересу. На консолі горіла лампа. Напроти каміна тулився столик для гри в триктрак. Перкалеві, підібрані обабіч широкими бавовняними пасами, висіли на вікнах фіранки. Сірі покрівці з зеленою торочкою затягували меблі, а гаптування на кроснах показувало, чому графиня так крилася. Простота межувала тут з величністю. Згодом я бачив чимало помешкань, але ні одне з них не справляло на мене такого великого і благотворного враження! В атмосфері клошгурдської вітальні відчувалося щось від спокійної зосередженості життя графині, і, занурившись у цю атмосферу, можна було бачити монастирську розміреність хазяйчиних клопотів. Усі мої найзухваліші політичні та наукові ідеї зродилися тут з такою самою природністю, з якою троянди пашать своїм ароматом; тут росла чудернацька квітка, і її пилок ніби запліднив і мою душу, тут сяяло сонце, і його благодійне світло допомогло розвиватися моїм добрим ознакам і засушувати лихі. З вікон будинку погляд охоплював усю долину від пагорба, де лежить село Пон-де-Рюан, до замку Азе, йдучи за кривулями протилежного берега, заріччя прикрашали вежі Фрапеля, церква, містечко й озія старовинного замку Саше, який бовванів над луговиною. Цей краєвид так перегукувався з тихим, замкненим життям графині і надавав її душі якоїсь безжурної ясності. Якби я вперше зустрів пані де Морсоф з чоловіком та двома діточками в Клошгурді, а не на балу в пишному вечірньому уборі, я б не зважився на шалені поцілунки, в яких уже гірко каявся: адже тепер, думав я, прощай моя любове! Ні, в тій понурій зажурі, в яку мене вкинули колишні знегоди, я вклякнув би, поцілував би її черевички, скропивши їх дрібними сльозами, а потім кинувся б в Ендр.

Але тепер, коли я вже торкнувся губами її білої, як ясмин, шкіри, і відпив кілька ковтків з чари кохання, моя душа розквітла сподіванкою на земну любов; я хотів жити і чекати години розкошів так само вперто, мов дикун, який чигає на годину помсти; я хотів, як він, караскатися на дерева, плазувати серед виноградників, чаїтися в водах Ендру; я мріяв скористатися нічною тишею, серцевою втомою, літньою спекою, щоб усолодитися чудовим плодом, який устиг скуштувати. Якби вона зажадала від мене казкової співучої квітки або скарбу, закопаного Морганом — Пострахом морів16, я добув би їх для неї, аби тільки дістати інші, такі пожадані скарби і німу квітку кохання! Сон наяву, в який я поринув, споглядаючи мою богиню, нараз перебив служник, він казав щось їй про графа де Морсофа. Аж тоді я подумав, що графиня належить своєму мужеві. Від цієї думки голова моя пішла обертом. Потім мене охопила люта й похмура цікавість: мені закортіло побачити володаря цієї перлини. В душі моїй змагалися два почуття: зненавида і страх; зненавида, ладна без вагання долати будь-яку перешкоду, і невиразний, але сильний страх перед борнею, перед наслідком цієї борні і, головне, перед Нею. Неясні передчуття мене роздирали, я побоювався рукостискання, ганебного для людини, і вже передбачав дріб'язкові буденні завади, такі згубні для волі навіть найдужчих. Я лякався болота повсякденності, бо в наші дні воно засмоктує людей: попробуй тоді щось у житті розв'язати, як цього прагнуть палкі душі.

— Ось і пан де Морсоф! — мовила вона.

Я зірвався на рівні, як схарапуджений кінь. Хоча цей порив не пройшов повз увагу ні пана де Шесселя, ні графині, він не здивував їх, бо саме в цю мить вбігла шестилітня дівчинка і сказала:

— Тато прийшов!

— Ну що ж ти, Мадлено? — кинула мати.

Дівчинка подала рученьку панові де Шесселю і вклонилася мені, глянувши на мене пильно і здивовано:

— А здоров'я ж її як? — спитав пан де Шессель у графині.— Можна вже не боятися?

— Зараз їй краще,— відповіла графиня і погладила по голівці доньку, яка пригорнулася до неї.

Зі слів пана де Шесселя я дізнався, що Мадлені минуло дев'ять років; я здивувався, і мій подив нагнав хмарку печалі на обличчя пані де Морсоф. Пан де Шессель виразно поглянув на мене, такими поглядами світські люди доповнюють наше виховання. Мабуть, я незумисне роз'ятрив материнську рану, а почуття матері треба милувати. В місті Мадлена, звичайно, не вижила б — геть хиряве дитя, великі, як блюдця, очі зморені, шкіра прозоро-біла — як та порцелянова ваза, освітлена зсередини. Сільське повітря, невсипущий догляд матері, яка певне, на неї хухала й дмухала, підтримували життя в цьому тілі, такому ж кволому, як квітка, розквітла в оранжереї,— всупір морозам чужого їй клімату. Вродою Мадлена пішла не в матір, зате вона нібито перебрала в неї душу, і ця душа наснажувала дитину. Ріденькі чорні коси, запалі очі й щоки, вихудлі ручки, вузькі груди — все промовляло про змагання життя зі смертю, про безнастанний герць, з якого графиня виходила досі переможницею. Дівчинка силкувалася здаватися веселою, либонь, щоб не смутити матері; але, коли вона не стежила за собою, вся її постать хилилась, як плакуча верба. Вона нагадувала захарчовану циганочку, що прийшла з рідного краю жебрати, здорожилася, виснажилася, але не здається і вичепурилась тепер, щоб виступити перед глядачами.

— Де ж ти Жака покинула? — спитала мати, цілуючи її в проділ, між двома пасмами волосся, чорного, як крила крука.

— Він зараз прийде сюди з татусем.

В цю хвилю ввійшов граф, тримаючи сина за руку. Жак скидався кап-у-кап на сестру і теж вражав своєю миршавістю. Дивлячись на цих двох дітей поряд із їхньою чудовою життєрадісною матір'ю, легко можна було вгадати, який сум гриз графиню, які гіркі думи звіряла вона Богові — їхня тінь постійно охмарювала їй чоло. Пан де Морсоф уклонився, глянувши на мене радше стурбовано, ніж проникливо: підозріливі чоловіки не вельми розуміються на людях. Графиня відрекомендувала мене панові де Морсофу, пояснила йому, чому я в Клошгурді, й рушила до дверей. Діти — а вони не одривали погляду від матері, ніби вона була для них джерелом світла — хотіли побігти за нею.

— Зостаньтеся, любі мої янголятка! — сказала вона, приклавши пальця до вуст. Вони скорилися, але їхні очка зробилися печальні. Ах, чого б я не дав за одне це слово "любий"! Коли вона пішла, мені, як і дітям, стало холодно. Почувши моє ймення, граф одразу змінився до мене. З бундючно-холодного він зробився якщо не щирим, то принаймні підкреслено ґречним, заявив мені про своє задоволення і радість вітати мене в себе вдома. Колись мій батько служив нашим найяснішим володарям вірою і правдою і грав при них велику, але таємну роль — хай і небезпечна, а проте ця роль заповідала успіх. Коли ж після піднесення Наполеона все було втрачено, батько, як і багато інших змовників, оселився в провінції і зажив лише сімейним життям, примирившися з обвинуваченнями, жорстокими і неслушними: що ж, гравці все ставлять на карту і сходять зі сцени по тому, як власноруч запустили політичний механізм. Ні про долю, ні про минуле, ні про теперішнє моєї родини я нічого не відав, так само не знав і цієї забутої сторінки в батьковому житті, а пан де Морсоф усе пам'ятав.