Лілея долини - Сторінка 9

Його дружина була останньою з роду Шесселів, цей старовинний рід судовиків вів свій початок з часів Генріха IV19, як і більшість родин вищих паризьких урядовців. Отож пан де Шессель, цей завзятий честолюбець, прагнув "убити" Дюрана, щоб доскочити бажаних висот. Спершу він перехрестився в Дюрана де Шесселя, потім у Д. де Шесселя, а коли я з ним познайомився, уже був просто пан де Шессель. За Реставрації20 він удостоївся від Людовіка XVIII титула графа й дістав право закласти майорат. Отже, діти пана де Шесселя пожнуть плоди його самовідданості, так і не дізнавшись, яку жертву приніс батько. Над ним ще й досі тяжіло ущипливе слівце якогось вельможі. Якось той висловився так: "Пан де Шессель рідко з'являється в образі Дюрана". Ця епіграма кружляла по Турені довгенько. Вихватьки скидаються на мавп, чию спритність вони запозичили собі: поки вони деруться вгору, їхньою вправністю милуєшся, але варто їм добратися до верхівки, помічаєш лише їхнє озаддя. Вдача пана де Шесселя складалася зісподу з дрібних вад, роздмуханих заздрощами. Одначе до перства йому було все ще далеко. Допевнитися свого — ось у чому перевага пробивної сили, але досить зупинитися на півдорозі, як ти, попри всі свої домагання, виставляєш себе в смішному світлі перед обивателями. А проте пан де Шессель не рвався напролом, як дужа людина: його двічі було обрано депутатом і двічі ж забалотовано на виборах. Учора він обіймав високу державну посаду, а сьогодні не був навіть префектом. Чергування успіхів та поразок зіпсувало його вдачу, і він став дратівливий, як усякий честолюбний невдаха. Цей світський муж славився своєю дотепністю і був здатний на великі справи, але, мабуть, почуття заздрості, притаманне туренцям, зіграло в його житті згубну роль: туренець увесь час ревниво стежить за успіхами своїх ближніх. Він мало добився у вищих сферах, адже там не люблять тих, хто супиться, побачивши чуже досягнення, і кривить у посмішці губи, радше створені для епіграм, ніж для компліментів. Він, певне, досяг би куди більше, якби вимагав не аж стільки, до того ж, на свою біду, він мав почуття власної гідності і зроду ні перед ким не плазував. Зараз пан де Шессель прощався уже зі своїми честолюбними задумами, дарма що роялізм сприяв йому. Либонь, він надто любив випинати те, що він з вищого світу, але зі мною він поводився бездоганно. До речі, він подобався мені з причини дуже простої: я вперше віднайшов спокій під його дахом. Він виявляв до мене якусь увагу, а мені, бідолашній, зацураній дитині, це здавалося втіленням батьківської любові. Його щира гостинність так відрізнялася від байдужості, від якої я так намучився, що я виявляв хазяїнові дитинну вдячність за таке привілля в його домі і за доброзичливе ставлення. Власники Фрапеля настільки тісно пов'язані з зорею мого щастя, що я несамохіть сполучаю їх з любими моєму серцю спогадами. Згодом, коли я був при королю, я став моєму колишньому гостителеві у пригоді. Пан де Шессель був багатий і жив на всю губу, на велику досаду деяких честолюбних сусідів; він часто міняв свої пречудові виїзди; його дружина вдягалася вельми вишукано; він робив блискучі прийоми і тримав більше челяді, ніж це заведено в нашому краю; коротше, він був пановитий, як князь. Маєтності Фрапеля величезні. Граф де Морсоф, той мусив їздити родинним кабріолетом — а в Турені це щось середнє між шарабаном та поштовою каретою — і через бідність жити на прибутки з Клошгурда, і він, як щирий туренець, заздрив своєму багатому сусідові, поки несподівана милість короля не вернула родові Морсофів його колишньої пишноти. Гостинно приймаючи молодшого сина зубожілого сімейства, герб якого належить до часів хрестових походів, граф тим самим принижував незнатного сусіда, власника просторих лісів, орних земель і левад. Пан де Шессель дуже добре розумів теє. Ось чому, попри незмінну ґречність, між сусідами так і не виникло приязні, цілком природної між власниками Клошгурда і Фрапеля, двох замків, поділених лише Ендром: дами могли вітати одна одну з вікон.

Але заздрість не була єдиною причиною самотнього життя графа де Морсофа. Замолоду він дістав поверхову освіту, як і більшість дітей знаті, які вже потім, ведучи світське життя, знайомлячись зі звичаями двору і виконуючи обов'язки, накинені придворними чинами й посадами, доповнювали недостачу своїх знань. Проте пан де Морсоф емігрував саме тоді, коли для нього почалося це друге виховання, і через те недовчився. Він був з тих, хто вірив у швидке повернення монархії до Франції і, тішачись ілюзіями, на вигнанні гультяював та й годі. Коли було розбито військо принца Конде21, в лавах якого граф показав своє геройство і відданість, він сподівався, що незабаром повернеться під білі штандарти, і не захотів влаштовуватися, як інші емігранти. А може, в нього не стало духу зректися свого гучного імені і заробляти на хліб насущний, бо мозольну працю він зневажав. Сподіванки, покладені на завтрашній день і, мабуть, почуття гонору перешкодили йому вступити на службу в чужій країні. Страждання підірвали його мужність. Довгі переходи пішки натщесерце і ошукані сподівання розладнали здоров'я й послабили дух. Незабаром він зубожів. Якщо в багатьох людей убозтво подвоює енергію, то на інших воно діє подібно до трутизни, і граф належав саме до таких. Думаючи, як бідолашний турський дворянин мандрував пішки шляхами Угорщини і спав там просто неба, як ділив шмат баранини з пастухами князя Естергазі,— він зроду не взяв би ласкавого хліба від їхнього господаря і сотні разів відмагався від милостині, пропонованої від ворогів Франції,— я не відчував неприязні до цього емігранта, навіть коли побачив, який він смішний у своєму чванстві. Сивина пана де Морсофа розповідала мені журливу повість його життя, і я надто співчував вигнанцям, щоб гудити їх. На чужині у графа де й поділися веселощі, притаманні французам і зокрема туренцям; він став похмурий, сумний, захворів, і його з жалю лікували в якомусь німецькому шпиталі. У нього сталося запалення очерев'я, хвороба часто смертельна: вона, навіть як її вилікувати, погано впливає на вдачу і майже завжди доводить людину до іпохондрії. Любовні романи пана де Морсофа, таємницю яких я відгадав, хоча вона й була схована на дні його серця, не лише підірвали снагу вигнанця, а й згубно позначилися на його нащадках. По дванадцяти роках поневірянь він знову побачив Францію, куди йому дозволено було вернутися декретом Наполеона. Коли, погідного вечора перейшовши міст через Рейн, бідолаха уздрів дзвіницю страсбурзького собору, він мало не зомлів.

— Франція! Франція! Ось вона, Франція! — заволав він, за його власними словами, мов дитина, яка кричить у маренні: "Мамо! Мамо!"

Родився він багатий, а тепер зубожів; готуючись до того, щоб командувати полком або стати губернатором, він утратив владу і не мав майбутнього; колись здоровий і міцний нівроку, він вернувся недужий і кволий. Опинившись без освіти у країні, де за цей час так змінилися і люди, і речі, далекий від усього нового, граф збагнув: він позбувся не лише тілесних, а й духовних сил. Навіщо йому гучне ім'я, коли маєтку нема. Непохитні переконання, геройське минуле, пов'язане з військом принца Конде, колишні знегоди, сумні спогади, підірване здоров'я — все це загострило його уразливість: а хто ж у Франції, країні дотепників, простить цю людську хибу? Ледве живий з утоми, добрався він до Мена, де випадково, як-не-як громадянська війна, революційний уряд забув продати заможну ферму Морсофів, а орендар зберіг її для законного власника, записавши на своє ім'я. Коли герцог де Ленонкур, сусід, дізнався про графове повернення, він дав йому притулок, поки той не влаштує собі оселі. Ленонкури виявили чимало шляхетності й великодушності до графа, і той трохи оговтався під час цього першого перепочинку і постарався приховати від навколишніх свої болячки. Ленонкури втратили свої колишні величезні маєтки, а знатного роду пан де Морсоф був цілком до пари їхній дочці одиначці. Молода дівчина не лише не дала одкоша цьому хоровитому й підстаркуватому графові, якому тоді минуло тридцять п'ять років, але нібито пішла за нього з радістю. Заміжжя давало їй змогу жити з тіткою, герцогинею де Верней, сестрою князя де Бламон-Шоврі, яка любила її як мати.

Пані де Верней, щира приятелька герцогині Бурбонської, належала до релігійного товариства, душею якого був туренець Сен-Мартен, на прізвисько Філософ Недовідомий22. Учні цього філософа прагнуть здобути чесноти, розхвалювані умоглядною філософією ілюмінізму23. Це містичне вчення відкриває доступ до божественних світів, пояснює буття як низку перетворень для підготовки людини до високої долі, визволяє поняття обов'язку від принизливого підкорення законам і вчить зустрічати прикрощі життєві з квакерською24 сумирністю, викликаючи в серцях вірних якусь немов братню любов до ангела-охоронця, що витає на небесі. Це своєрідний стоїцизм, зміцнений вірою в прийдешнє. Дійова молитва і чиста любов — такі засади цієї доктрини, і вона, сягаючи за межі церкви римсько-католицької, наближається до християнської церкви перших віків. А проте панна де Ленонкур залишилася в лоні апостоличної церкви, якій зберігала вірність, попри все, і її тітка. Натерпівшись лиха в Революцію, герцогиня де Верней на схилку життя вкинулася в ревну святобливість, яка, за словами Сен-Мартена, пролила і в душу її небоги "світло небесної любові і єлей радощів духовних". По тітчиній смерті графиня кілька разів приймала в себе цього проповідника миру й чесноти в Клошгурді, де він часто бував і колись. Живучи в неї, він дбав про видання своїх нових книжок у пана Летурмі в Турі. Мудра, як і всі старі жінки, які пройшли тіснинами життя, пані де Верней ще перед весіллям своєї улюблениці подарувала їй Клошгурд: хай у графині буде своє гніздо. З добротою літніх людей, яка буває бездоганною, коли вони направду добрі, герцогиня віддала їй усе, залишивши собі тільки кімнатку над своєю колишньою спальнею, де оселилася графиня. Нагла смерть пані де Верней потьмарила медовий місяць молодят і залишила незатертий печальний слід у всьому Клошгурді і в забобонній душі графині. І все ж перші дні перебування в Турені були для пані де Морсоф єдиними днями, коли через брак щастя вона вперше тішилася супокоєм.

Після своїх митарств за кордоном пан де Морсоф з радістю побачив попереду трохи ясніше майбуття; для нього ніби настало душевне зцілення; оселившись у цій долині, він вдихав п'янкий аромат розквітлої надії.