Листок, виконаний Бавунцьом - Сторінка 3

"Що сталося було з Бавунцем? Його серце було на правильному місці."

"Так, але воно не працювало належним чином," сказав Перший Голос. "І його голова не була добре прикручена: він взагалі рідко коли над чимось думав. Подивіться: скільки часу він згайнував, а йому навіть не вдалося повноцінно розважитися при цьому! Він ніколи не готувався до своєї мандрівки. Він був досить заможний, а прибув сюди майже зв убожілому стані, так що ми його мусіли поселити в блок для жебраків. Тяжкий випадок. На мою думку, йому ще треба тут деякий час побути. "

"Так, звичайно, то би йому напевно не зашкодило," сказав Другий Голос. "Але, зрештою він є лише маленька людина. Він ніколи не прагнув бути кимось вельми поважним; і він ніколи не був дуже сильний. Давайте подивимося на Записи. Так. Є до речі ряд досить схвальних моментів, ви знаєте? "

"Ймовірно," сказав Перший Голос; "але дуже мало з них витримають критичний аналіз."

"Ну," сказав Другий Голос, "ото є перелік. Він був художником за своєю натурою. Досить невеликого масштабу, звичайно; і все ж, Листочкові, створеному Бавунцем був властивий свого роду шарм. Він сильно мордувався був над зображуванням листків, просто заради них самих. Він ніколи не вважав що від того він стає важливим. У наших Записах не існує жодної згадки про те щоб він коли-небудь стверджував був комусь — чи навіть сам собі — що то виправдовує його нехтування обов'язків, визначених законом."

"То не треба було йому так багато тих законів нехтувати," сказав Перший Голос.

"Тимнеменш, він відгукувався на дуже багато Покликів."

"На невеликий відсоток з них, головно на ті легші до виконання, і він називав їх Заважаннями. У Записах купу разів зустрічається це слово, а також цілий ряд нарікань та немудрих прокльонів."

"То правда; але він справді вважав їх Заважаннями бідний маленький чоловік. І от що треба зауважити: він ніколи не очікував ніякої Винагороди, як багато хто з йому подібних це називає. Ось випадок з Парафією, тим чоловіком що прибув сюди згодом. Він був Бавунцевим сусідом, ніколи палець об палець для нього не вдарив, і рідко коли виявляв яку-небудь вдячність. Але у Записах нема жодної замітки про те що Бавунцьо коли-небудь очікував Парафієвої вдячності; виглядає на то, що він взагалі ніколи навіть не думав про це."

"Так, є такий момент," сказав Перший Голос. "але він незначний. Я думаю ви зрозумієте що Бавунцьо часто просто забував. Речі, які він робив для Парафії він викидав собі з голови як свого роду гризоту, з якою він дав собі раду."

"І все ж, давайте глянем на останній звіт," сказав Другий Голос, "та роверова поїздка під дощем. Я би той вчинок відзначив. Ясно і зрозуміло, що то була правдива пожертва з його боку: Бавунцьо здогадувався тоді що тим він втрачає останню свою нагоду взяти ся за картину, і він також здогадався що Парафія даремно хвилюється. "

"Я думаю ви то надто катеґорично висвітлили," сказав Перший Голос. "Хоча зрештою останнє слово є за вами. Безсумнівно, то є ваше завдання якнайправильніше витлумачити факти. Часом ті факти витримують. Що ви пропонуєте? "

"Я вважаю що найвищий час є зараз застосувати Делікатне Лікування," сказав Другий Голос.

Бавунцьо подумав що ніколи ще в житті не чув нічого настільки милосердного, як цей Голос. Делікатне Лікування звучало ніби купа коштовних дарів та запрошення на свято до Короля. Тоді раптом Бавунцеві стало встидно. Звістка про те, що його розглядають як кандидата на Делікатне Лікування, ошелешила його, і заставила його почервоніти в темряві. То було так ніби тебе привселюдно похвалили, а ти знаєш що ти тої похвали не заслуговуєш. Бавунцьо спробував заховати свої рум'янці завстиждення у жорсткому простирадлі.

Настала тиша. Тоді Перший Голос промовив до Бавунця, з досить близької відстані. "Ти нас слухав," сказав він.

"Так," відповів Бавунцьо.

"Ну, то що ти можеш сказати?"

"Чи можете мені розповісти про Парафію?" сказав Бавунцьо. "Я би хотів з ним знову зустрітися. Сподіваюся, що він не дуже хворий? Чи можете ви йому вилікувати його ногу? Вона його так часом мучила була. І прошу, не переймайтеся стосовно нас із ним. Він був дуже добрим сусідом, і продавав мені чудову бульбу дуже дешево, а то мені економило багато часу."

"Справді він то робив?" сказав Перший Голос. "Я радий то чути."

Настала знову мовчанка. Бавунцьо почув як Голоси віддалялися. "Ну добре, я згідний," почув він слова Першого Голоса сказані десь далеко. "Нехай він переходить на наступний рівень. Можна завтра, якщо хочете."

Бавунцьо прокинувся і побачив що його віконниці розсунуті, а його маленька кімнатка наповнена сонячним світлом. Він встав, і побачив що замість його звичної лікарняної форми хтось приготував йому зручний одяг. Після сніданку лікар оглянув йому його порепані руки і наклав трохи лікувальної мазі, від якої руки вмить загоїлися. Він дав Бавунцеві ряд добрих рекомендацій та плящинку тоніку (на випадок потреби). Десь посеред ранкової пори вони дали Бавунцеві на сніданок тістечко і келих вина, а потім вони дали йому квиток.

"Тепер можеш рушати на двірець," сказав лікар. "Провідник про тебе подбає. До побачення."

Бавунцьо вислизнув з головних дверей, і почав трошки блимати очима. Сонце світило дуже яскраво. Також, він очікував що вийде у велике місто, пропорційне до розміру двірця; але нє. Він опинився на щиті пагорба, зеленого, голого, омиваного різким, силодайним вітром. Нікого крім нього там не було. Далеко внизу під горою він міг бачити сяючий дах двірця.

Він проспацерував вниз із пагорба, живо але без поспішності. Провідник помітив його відразу.

"Сюди!" мовив він, і провів Бавунця до залізничної плятформи, на якій стояв дуже симпатичний маленький приміський поїзд: один пасажирський вагон, і один локомотивчик: обидва дуже яскраві, чистенькі, і свіжо пофарбовані. Виглядало ніби то був їхній перший рейс. Навіть залізнична колія, яка простягалася попереду локомотива, виглядала новенькою: рельси сяяли, рельсові подушки були помальовані на зелено, а шпали виемановували делікатний аромат свіжого дьогтю під теплим сонцесяйвом. Вагон був порожній.

"Куди прямує той поїзд, пане Провідник?" запитав Бавунцьо.

"Я не думаю що вони вже зійшлися на якійсь назві," мовив Провідник. "Але тобі сподобається." Він замкнув двері.

Поїзд рушив відразу. Бавунцьо відкинувся у своєму кріслі. Маленький локомотив попухкотів вперед по глибокому жолобі з високими зеленими краями, під склепінням блакитного неба. І здавалося що не минуло дуже багато часу, аж локомотив видав із себе свист, гальма були натиснені, і поїзд спинився. На місці зупинки не було ніякої станції, і ніякої таблички з назвою зупинки, тільки ряд сходинок, які вели вгору по зеленому валу. Над сходинками була фіртка у охайно підстриженому живоплоті. Біля фіртки стояв його ровер; принаймні, виглядав як його, і жовта етикетка була прив'язана до роверових спиців, і на ній було написано *Бавунцьо* великими чорними буквами.

Бавунцьо поштовхом відкрив фіртку, заскочив на ровер, і покотився на колесах вниз із пагорба, під весняним сонцесяйвом. Незабаром він виявив що та стежка, по якій він їхав, вже зникла, а ровер котився тепер по дивовижному газоні. Він був зелений і густий; а тимнеменш він міг виразно побачити кожну травинку. Йому здалося що він пам'ятає як він бачив чи мріяв був про таку стріловидну смужку трави, при якійсь нагоді. Вигини тої землі були йому звідкись знайомі. Так: земля ставала рівнішою, такою як вона і має бути, а тепер, звичайно що, вона почала підніматися знов. Велика зелена тінь постала між ним і між сонцем. Бавунцьо подивився догори, і впав зі свого ровера.

Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене. Якщо можна так сказати про Дерево, яке було живе, в якого листки розгорталися, гілки росли і вигиналися під дією вітру — того вітру, про існування якого Бавунцьо так часто мав відчуття чи здогадувався, і так часто не потрафляв вловити. Він втупився у Дерево, і поволі возніс свої руки, і розкрив їх широко.

"То є дар!" промовив він. Він мав на увазі своє мистецтво, але також і сам результат; але вживав то слово цілком буквально.

Він пішов далі розглядати Дерево. Всі листки над якими він коли-небудь старався були там, скоріше такі як він їх собі був уявляв ніж такі якими він їх властиво зробив; і були там ще інші, які тільки забрунькувалися в його уяві, і багато теж інших які могли би забрунькуватися, якби тільки вони мали час. Ніщо не було на них написано, вони були просто довершеними листками, а все ж вони були продатовані чітко ніби календар. Деякі із найгарніших — і найхарактерніших, найдосконаліщших зразків Бавунцьового стилю — видно що були створені у співпраці з Паном Парафією: інакше то не можна виразити.

Пташки будували гнізда на Дереві. Надзвичайні пташки: як вони виспівували! Вони парувалися, висиджували яйця, вирощували крильця, і відлітали виспівисто вглиб Лісу, навіть у той час як він на них дивився. Бо тепер він бачив що Ліс був там також, відкривався з обидвох боків і простягався вдалину. І Гори блистіли ген далеко.

Певний час потому Бавунцьо ринувся в керунку Лісу. Не тому що змучився від Дерева, а тому що вже тепер він чітко уявляв його в своїй голові, і розумів його, і його розростання, навіть коли не дивився на нього очима. В міру того, як він йшов далі, він виявив дивну річ: Ліс, звичайно, був віддаленим Лісом, але до нього можна було наблизитися, а навіть увійти всередину, і Ліс при тому не втрачав свого характерного шарму. Він ніколи дотихчасово не мав можливості увійти в простір і не перетворити при тому той простір у банальне тло. І то направду додавало значної привабливості тій країні, бо, в міру того як ви йшли, нові простори розкривалися перед вами; так що тепер ви мали двоєні, троєні і чотирені простори, двійно, трійно, і четвірно прекрасні. Ви могли йти вперід і вперід, і мати цілу країну в своїм садку, або ж у картині (якщо волієте її так називати). Ви могли йти вперід і вперід, але напевно не до безкінечності. Бо були там Гори на тлі. Вони наближалися, дуже поволі. Вони не виглядали як органічна складова картини, а скорше як зв'язкова ланка, яка вела до чогось іншого, кидок оком крізь дерева до чогось відмінного, до вглибинної сцени: до іншої картини.

Бавунцьо ходив довкола, але він не бив байдики.