Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 12

Кохання тремтячою рукою тисячу разів пробігало по всіх струнах його душі. Здавалося, що змовкли над ним співи сфер, щоб послухати тиху мелодію його серця.

Якби в нього був ключ від Маріаниних дверей, він би не витримав і дістався б до цієї святині кохання. А так мусив піти від дверей. Він бродив під деревами, охоплений мріями, хотів іти додому і вертався знову. Нарешті переміг себе, пішов, але на розі вулиці ще раз озирнувся, і йому видалось, ніби Маріанині двері відхилились і якась невиразна постать висмикнулася звідтіля. Було занадто далеко, щоб ясніше її розгледіти, і перше ніж він схаменувся і подивився пильніше, видиво вже зникло в нічній пітьмі, і вже зовсім далеко йому видалось, що він знову побачив його на тлі якогось білого дому. Він стояв і мружився, але перше ніж отямився і кинувся за ним, привид зник. Куди ж бігти за ним? Котра вулиця поглинула цього чоловіка і чи був це чоловік?

У Вільгельма перед очима і в серці сталося таке, як у засліпленої спалахом блискавиці людини, що потому з невидющими очима марно починає шукати в темряві поміж плутаниною стежок загублені обриси і справжню тропу. І як привид в опівнічну годину вкидає нас в окрутний жах, хоч у наступну мить, коли ми опам'ятаємось, то бачимо, що це лише витвір нашої уяви, а проте з'явище залишає в душі сумнівів без ліку, так і Вільгельм вщерть сповнився тривогою. Прихилившись до наріжного каменю, він не помічав і світанку, не чув, як заспівали півні, поки ранковий гомін і рух не погнали його додому.

Вернувшись, він найгрунтовдішими доказами майже прогнав несподіваний привид із своєї душі, але разом із тим прогнав і прекрасний нічний настрій, про який він тепер згадував також, як про видиво. Щоб заспокоїти своє серце та закріпити свою віру, що вже була зовсім до нього вернулася, він вийняв косинку з кишені іншого одягу. Раптом шелест якоїсь цидулки, що випала звідтіля, примусив його відірвати косинку від уст. Він підняв цидулку і прочитав:

"Ось як я тебе люблю, дурненька! Що сталося вчора з тобою? Сьогодні, вночі я прийду до тебе. Я розумію, тобі жаль звідсіля виїжджати, та постривай трохи, на ярмарок я до тебе приїду. Слухай-но, не вдягай ти мені більше тем-но-зелено-брунатної кохти, бо в тебе вигляд у ній, як в ендорської відьми. Хіба ж не для того прислав я біле негліже, щоб тебе, як біле ягнятко, тримати в своїх обіймах? Присилай мені і далі записки через стару сивілу, яку сам дідько, мабуть, призначив бути Ірідою".

КНИГА ДРУГА

Розділ перший

Кожний, хто з щирим завзяттям на нашпх очах прагне досягнути назнаменованої мети, може сподіватися на наше спочуття, однаково, чи ми хвалимо його замір, чи гудимо. Але як-но справу скінчено, ми зразу одвертаємо свої очі від нього. Все закінчене, все зроблене аж ніяк не може прикути нашої уваги, особливо, коли ми вже загодя провіщали тій справі несприятливий кінець. Тому і не будемо докладно описувати читальникам горя та нещастя нашого бідолашного героя, в яке він потрапив після того, як його бажання і надії так несподівано розбилися. Краще пропустимо кілька років і навідаємось до нього знову тоді, коли матимем надію застати його вже за певною діяльністю, за певними розвагами, але спершу розповімо коротко, скільки лиш потрібно для зв'язку, що ж сталося.

Чума або лиха трясця, напавши на здорове, повнокровне тіло, найзліше і найлютіше в ньому лютують; отак і наш бідолашний Вільгельм був спостигнутий ударом лихої долі, яка в одну мить струснула все його єство. Як вогонь, попавши несподівано в готовий фейєрверк, раптом руйнує всі майстерно просвердлені і набиті гільзи, що, за певним порядком і планом запалені бувши, змалювали б у повітрі чудесні вогняні візерунки, а тепер вибухають у неладі з небезпечним шипінням і свистом, так раптом і в грудях Вільгельмових зруйнувалось усе — надія і щастя, прагнення і радість, дійсність і мрія. В такі безрадісні хвилини друг, що поспішає на поміч, немов закам'яніє, а той, хто таке переживає, щасливий буде, коли його покине свідомість.

Потому пішли дні невтішного, свідомо роз'ятрюваного болю, що раз у раз повторявся, але і це також можна вважати за ласку природи. В такі години Вільгельм ще ніби не зовсім втрачав свою кохану, його страждання були невтомними спробами втримати щастя, що вже відлетіло з душі, хоч в уяві створити його можливість, хоч на коротку мить пережити радість, що зникла назавжди. Не можна назвати уповні смертенним тіло, поки в ньому йде тління, поки сили, що марне прагнуть виконати своє колишнє призначення, руйнують частини, які передше оживляли. Лише тоді, коли все взаємознищиться, коли ми побачимо, що ціле вже розсипалось на байдужий порох, в нас виникає жалісне, безнадійне почуття смерті, і тоді лише подих вічно існуючого може нам принести отуху.

В такій молодій, суцільній, милій душі багато дечого треба було зруйнувати, розшматувати, вбити, і швидкоці-люща сила юності сама дала нову поживу і міць нестерпному горю. Удар вразив його в саме серце. Вернер, примушений бути його повірником, повний запалу, воював вогнем і мечем, щоб до кінця знищити це страшидло, ненависну йому пристрасть. Нагода була добра, докази під рукою, а скільки міг він ще використати історійок та оповісток! Він з таким запалом і жорстокістю просувався крок за кроком уперед, не залишав своєму другові і найменшої надії, заступав йому кожну стежинку, по котрій би той міг з розпачу врятуватися, що аж природа, не схотівши повної загибелі свого улюбленця, наслала на нього хворість, щоб з іншого боку дати йому ульгу.

Сильна гарячка та її супутники — ліки, напруження та знесилення, турботи родини, любов кревних, яка тільки по-справжньому відчувається в біді і потребі, ото і всі розваги, що трохи звеселяли його в теперішньому стані. І лише тоді, коли Вільгельм відчув себе знову краще, себто, коли всі його сили виснажились, з жахом він глянув у моторошну безодню невтішного горя, як дивляться в вигорілий, порожній кратер вулкана.

Тепер він докоряв собі найгіркішими словами, як після такої важкої втрати він може ще мати безболісні, спокійні, байдужі хвилини? Він зневажав своє серце і шукав отухи в сльозах і горі. А щоб їх знову збудити в собі, викликав у думках своїх усі сцени минулого щастя, малював їх з надзвичайною яскравістю, знову прагнув увійти в них і, коли почував себе на вершині свого щастя, коли, здавалося, сонячне сяйво минулих днів знову оживляло його, сповняло груди, він озирався назад на жахливу безодню, втішав свої очі згубною глибиною, кидався вниз, виривав од природи найгіркіші болі. Такими тортурами він безперестакьу катував самого себе. Бо юність, така багата на приховані сили, не знає, що вона марнує, коли до болю, викликаного втратою, приєднує ще багато вигаданих страждань, немовби через те бажаючи надати втраченому ще більшої вартості. Крім того, він був надто переконаний, що ця втрата єдина, перша і остання, яку він може знести в житті, а тому і не хотів слухати жодної розради, яка говорила йому, що кожне горе минаь.

Розділ другий

Звикнувши в такий спосіб мучити самого себе, він на-пався з найзлостивішою і всебічною критикою на все те, що після кохання і з коханням давало йому найбільші радощі і надії,— на свій поетичний та артистичний талант. У своїх писаннях він вбачав лише бездушне наслідування заяложеним формам без внутрішньої вартості, вважав їх лише за незугарні шкільні вправи, в яких не було жодної іскри природності, правдивості, натхнення. У своїх віршах знаходив тепер лише одноманітний збір складів, пов'язаних убогою римою, з простацькими думками і почуттями. Так сприймав він усі перспективи, всі прагнення, які могли б хоч трохи його підбадьорити.

З його артистичним талантом справа була не краще. Він докоряв собі, що передше не помітив у собі марнославства, яке лише і лежало в грунті його зарозумілості. Його постаті, його ході, його рухам, декламації — всьому добре дісталось. Він не визнавав за собою жодних переваг, жодних заслуг, які б його підіймали над загалом, до краю збільшуючи тим свій німий розпач. Бо коли важко зректися укоханої жінки, то не менш боляче розірвати відносини з музами, назавжди оголосити себе негідним їхнього товариства, зректися найпрекраснішої, найдорожчої похвали, що публічно висловлюється нашій особі, нашій поведінці, нашому голосу.

Отож наш друг цілком підкорився долі і з великою ретельністю взявся за торгові діла. Ніхто так горливо, як він, не працював тепер у конторі, на біржі, в крамницях і склепах, здивувавши тим свого друга і вельми втішивши батька. Також кореспонденцію і рахівництво віп провадив з найбільшою старанністю і пильністю. Звичайно, не з веселою пильністю, що разом із тим є й нагородою за труд, коли ми в певному порядку, з певними наслідками виконуємо те, до чого народжені, а тихо і пильно, з почуттям обов'язку, що в грунті має найкращі наміри, що живиться переконанням і нагороджується внутрішнім самозадоволенням, проте часто навіть і тоді, коли з чистим сумлінням заслуговує на корону, ледве може стлумити в собі мимовільне зітхання.

Отак у роботі і спливав Вільгельмові час, і він переконався, що важкі випроби були послані долею на його користь. Він радів, що на життєвому шляху був своєчасно, хоч і не дуже привітно, попереджений, тоді як інші і пізніше, і важче покутують помилки, до яких їх призводить молодечий нерозум. Відомо-бо, що людина якнайдовше хоче затримати в собі дурість, яку сама випещує в своїх грудях, себто боїться визнати свою головну хибу і усвідомити правду, що приводить її до розпачу.

Хоч як твердо він став на тому, щоб зректися своїх найкращих мрій, однак потрібен був деякий час, щоб йому цілком переконатися в своєму нещасті. Але, нарешті, він так грунтовно зумів у собі знищити всі сподіванки на кохання, на поетичну творчість, на артистичну діяльність, що твердо поклав викреслити з пам'яті всі сліди своєї глупоти, все, що лише могло про це нагадати. Тому одного холодного вечора він затопив коминок і дістав скриньку з реліквіями, де лежали сотні дрібниць, які він у визначні моменти дістав від Маріани або навіть потихеньку зрабував. Кожна засохла квітка нагадувала йому ті часи, коли вона цвіла в її волоссі, кожна цидулка — щасливі години, на які вона його запрошувала, кожний бант — про такий милий для нього притулок — її чудесні перса.