Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 9

Він скромно висловив своє доручення і побачив, що труднощів і більше і менше, ніж він сподівався. Того, що трапилось, не вернути назад, і коли занадто суворі і бездушні людп завзято повстають проти минулого, якого вже пе можна змінити, і через те лише збільшують зло, то навпаки, те, що сталося, діє на душі більшості людей з невідпорною силою, а те, що здавалось неможливим, тільки воно станеться, посідає своє місце поряд із звичайними подіями. Вони скоро погодились на тому, що пан Меліна повинен одружитися з дочкою, а вона за свою неслухняність позбавляється права на посаг і повинна пообіцяти, що залишить у батькових руках ще на кілька років за незначний відсоток спадок, отриманий від тітки. Другий же пункт, щодо громадської посади для зятя, зустрів значно більші труднощі. Бо не хотіли й дивитися на таку неслухняну дитину, не хотіли постійно мати перед очима згадки про зв'язок якогось невідомого зайди з такою видатною родиною, яка навіть споріднена з одним суперінтендеп-том; також мало було надії, щоб князівські колегії довірили йому якусь посаду. Батько й мати були сильне проти цього, і Вільгельм, який вельми наполягав на цьому, бо не хотів, щоб на сцену повернувся чоловік, котрого він так мало шанував, переконаний бувши, що він такого щастя не вартий, нічого не домігся, незважаючи на всі свої аргументи. Якби він тут знав таємні причини, то й не витрачав би намарне своїх зусиль на те, щоб переконати батьків. Річ у тім, що батько, який радо залишив би доньку в себе, ненавидів молодого хлопця, бо його жінка на нього закинула оком і тому й не хотіла на очі бачити свою падчерку — щасливу суперницю. Отож Меліна проти своєї волі мусив через кілька днів виїхати з молодою нареченою, що виявила сильне бажання і світу побачити, і себе показати, приєднавшись до будь-якої трупи.

Розділ п'ятнадцятий

Щаслива юність! Щасливі часи першої потреби кохання! Юнак тоді наче дитина, що цілими годинами втішається луною, гукаючи в лісі на різні голоси, і буває дуже задоволений, коли невидимий співрозмовник відгукнеться хоч останніми складами на промовлене слово.

Такий був і Вільгельм у перші, а особливо в останні часи свого кохання до Маріани, коли переносив на неї всю гойність свого почуття, а на себе дивився, як на старця,

що живе лише з її ласки, і як ландшафт, здається нам, кращає, і тільки тоді кращає, коли його осяває сонце, так і все кращало, ставало чарівнішим, що її оточувало, до чого вона торкалась. Як часто він стояв на сцені за лаштунками, випросивши на це дозвіл у директора як привілей! Тут, звичайно, зникала магія перспективи, але зате починали діяти куди могутніші чари кохання. Годинами він міг стояти коло брудної рампи, вдихати чад лойових каганців, виглядати кохану і, коли вона виходила знову, споглянувши ласкаво на нього, він почував себе в такому блаженстві серед тих балок і лат, наче був перенесений у рай. Опудала ягняток, водоспади із тафти, трояндові кущі з паперу, однобокі солом'яні хатки викликали в ньому любі поетичні картини старожитнього чабанського світу. Навіть негарні зблизька танцюристки не завжди були йому гидкі, бо вони стояли на однім помості з його коханою. Ясна річ, що кохання, яке оживляє трояндові альтанки, миртові гаї, місячне сяйво, може надати навіть остружи-нам та паперовим обрізкам вигляду живої натури. Це така міцна приправа, що й гидку бурду робить смачною.

Така приправа і справді була потрібна, щоб зробити стерпшім, а згодом і приємним той стан, у якому він заставав її кімнату, а часом і її саму.

Для Вільгельма, вихованого в статечному бюргерському домі, порядок і чистота були тою атмосферою, якою пін дихав, і, крім того, успадкувавши від батьків певною мірою любов до розкошів, він з дитячих років умів гарно прибирати свою кімнату, яку вважав за своє маленьке царство. Заслона коло його ліжка була стягнута у великі фалди і прикрашена китицями, як звичайно малюють трони. На підлозі посеред кімнати лежав простелений килим, стіл був накритий гарною скатеркою. Свої книжки і речі він розкладав і розставляв майже механічно так, що нідерландський маляр міг би вибрати по своїй уподобі групу для патюрморта. Білу шапочку він пов'язував на зразок тюрбана, а рукави свого шлафрока звелів укоротити по-східиому, щоб, мов, широкі і довгі рукави не заважали писати. А коли ввечері залишався сам і не боявся, що його знепокоять, він любпв підперезатися шовковим шарфом, а іноді затикав навіть за пояс і кинджала, якого дістав із старої збройовні, і в такому вигляді походжав по кімнаті та вчив доручені йому ролі, а також і молився, вклякнувши на килимі.

З 9-426

65

Який щасливий, здавалося йому тоді, був артист, що мас безліч пишного вбрання, зброї, риштунку, що завжди вправлявся в шляхетному поводженні; йому здавалося, що дух його був дзеркалом тої розкоші, того блиску, які тільки може виявити світ у своїх відношеннях, почуттях, пристрастях. Також і домашнє артистове життя Вільгельм уявляв,, як цілий ряд гідних вчинків і дій, найвищим проявом яких є поява артиста на сцені, подібно до того, як срібло, довго переплавляючись у горні, з'являється, нарешті, осяйно-чистим перед очима робітника, показуючи йому, що тепер метал очищено від усіх сторонніх домішок.

І як же він здивувався, коли вперше опинився у своєї коханої і крізь туман щастя, який огортав його, споглянув на столи, стільці, підлогу. Вся тимчасова легка фальшива бутафорія краси, немов блискуча луска з очищеної риби, жужмом лежала розкидана в дикому неладі. Знаряддя людської чистоти — гребінці, мило, рушники, помада — з ознаками свого призначення лежали неприбрані. Ноти, ролі, черевики й білизна, італійські квіти, футляри, шпильки, слоїчки з гримом і стрічки, книги і солом'яні брилики — все валялося лоском, об'єднане пилом і пудрою. А що Вільгельм у її присутності мало помічав стороннього, ба навіть усе, що їй належало, до чого вона лише торкалася, ставало для нього миле, то він у цій гма-танині почав, нарешті, відчувати особливу принадність, якої від своїх статечних порядків та розкошів ніколи не мав. Йому здавалось,— коли він приймав з фортепіано її корсет, щоб заграти, або клав на ліжко спідничку, щоб сісти на стільці, коли вона сама з простодушною щирістю не таїла від нього дечого, що від сторонніх намагаються приховати,— йому здавалось, кажу я, ніби з кожною хвилиною він ставав для неї все ближчий, ніби зв'язок між ними непомітно все міцнішав.

Не так легко міг він зі своїми поглядами звикнути до поведінки інших артистів, яких іноді при перших своїх відвідинах заставав у неї. Вони лиш байдики били і, здавалося, найменше думали про своє покликання і свої завдання. Він ні разу не чув, щоб вони говорили про поетичні вартості якоїсь п'єси і міркували про неї, правильно чи неправильно. їх завжди лише цікавило, чи зробить п'єса збір, чи матиме вона успіх, чи довго будуть її грати, чи часто будуть ставити. Ось такі здебільшого були їх пи-

таїшя і міркування. Потім заводили звичну розмову про директора, що він сильне скупий на платню і особливо несправедливий до того чи іншого; а там про публіку, що вона рідко нагороджує оплесками справжнього артиста, що німецький театр з кожним днем удосконалюється, що хоч заслуги артиста і вшановуються, проте недостатньо. Потім широко розводились про кав'ярні, пивнички і що там трапилось, скільки боргу в того чи іншого товариша і скільки вираховань, про диспропорцію тижневої платні, про інтриги конкурентів, а наскінчу знову не забували про велику і заслужену уваги публіки та вплив театру на розвиток нації і всього світу.

Всі ці справи, що вже й передше турбували Вільгельма, прийшли йому знову на думку, коли він підтюпцем їхав верхи додому, міркуючи про різні випадки, що з ним трапились. Метушню, яка зчинилась у тій статечній міщанській родині, ба навіть у цілому містечку, через втечу дівчини, він сам бачив на власні очі. Сцени, що трапилися на шляху, а потім у розправі, погляди Меліни і все, що там іще скоїлось, знову встали перед ним і привели його кмітливий, проникливий дух до стану турботного неспокою. Щоб розвіяти цей настрій, він приострожив коня і поспішився до міста.

Але й на цьому шляху він спіткав лише нові неприємності. Вернер, його друг і чи не майбутній швагер, чигав на нього, щоб почати серйозну, значущу, несподівану розмову.

Вернер був один із тих випробуваних і твердих у житті людей, яких звикли називати холодними, бо вони не швидко і не так помітно для ока піддаються хвилюванню. Його стосунки з Вільгельмом були схожі на постійну суперечку, проте це лише зміцнювало їхню взаємну любов, бо, незважаючи на різницю в поглядах, вони мали один в одному певну користь. Вернер бував задоволений, коли йому іноді щастило, як здавалось, загнуздати хоч і чудесний, але трохи свавільний Вільгельмів дух, а Вільгельм частенько радів з того, що йому вдавалося своїм гарячим пориванням захопити свого розсудливого друга.

Так, навчаючись один у одного, вони звикли щодень бачитись, і, можна б сказати, потреба знайти один одного і порозмовляти все збільшувалась ще й через неможливість порозумітися. Але, по суті, вони були славні хлопці,

З*

67

йшли поруч до одної мсти і ніяк не могли зрозуміти, чому ніхто з них не може схилити другого до своїх переконань.

З деякого часу Вернер помітив, що Вільгельм усе рідше став його відвідувати, що він лише коротко і уривчасто згадував про свої улюблені матерії і вже не заглиблювався більше в палкий виклад своїх дивачних поглядів, коли найпевніше впізнається вільний дух, що знаходить у присутності друга спокій і задоволення.

Пунктуальний і розсудливий Вернер пробував спочатку знайти хибу в своїй власній поведінці, аж поки міські чутки не навели його на певну стежку, а деяка Вільгель-мова необережність не ствердила їх. Він узявся за розслідування і незабаром виявив, що Вільгельм з деякого часу одверто відвідував одну артистку, розмовляв з нею в театрі, проводжав додому. Він був би не знати як засмучений, коли б довідався і про їх нічні побачення, бо чув, що Маріана зваблива дівчина і що, мабуть, у кошти вводить його друга, ще й до того живе на утриманні вельми негідного коханця.

Коли ж його підозри ствердились, він поклав зробити напад на Вільгельма.