Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 2

- Йоганн Вольфганг Гете -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Після короткого знайомства запобіг він у неї прихильності і володів тепер особою, яку дуже кохав, ба навіть поважав, бо вона вперше з'явилась йому в сприятливому світлі театральної вистави, а його пристрасть до сцени поєдналася з коханням до жінки. Юність дарувала йому гойні радощі, які підтримувались і підносились натхненною поезією. Становище коханої створювало в їхній поведінці настрій, що вельми загострював його почуття. Страх, що коханий може дочасно довідатись про її інші зв'язки, надавав їй милого вигляду турботи й сором'язності. Жагуча була її пристрасть до нього, і навіть неспокій тільки збільшував її ніжність. Вона була найчарівніша істота в його обіймах.

Коли він прокинувся від свого першого сп'яніння радощами та озирнувся на своє життя й стосунки, йому все з'явилося в новому світлі: його обов'язки стали святіші, його нахили ясніші, знання виразніші, таланти міцніші, наміри рішучіші. Тому він легко знайшов спосіб уникнути батькових докорів, заспокоїти матір і вільно втішатися Маріаниним коханням. Вдень він ретельно виконував свої обов'язки, відмовлявся навіть від театру, ввечері за столом любенько вів розмови, а коли всі лягали спати, вимикав тихенько з дому, загорнувшись у плащ і, прослизнувши в сад, з усіма Ліндорами та Леандрами в грудях, квапився до своєї коханої.

— Що це ви принесли? — запитала Маріана, коли він одного вечора показав клуночок, на який стара, сподіваючись подарунків, вельми уважно спозирала.

— Ви ніяким світом не вгадаєте,— одказав Вільгельм. Як же здивувалась Маріана, як вжахнулась Барбара,

коли в розв'язаній серветці вони побачили купу різноманітних ляльок з п'ядь завбільшки. Маріана голосно сміялась, коли Вільгельм почав звільняти заплутані між собою дротики, щоб кожну ляльку показати окремо. Стара ж роздратовано відійшла вбік.

І дрібнички навіть вистачить, щоб двох закоханих розвеселити, то й наші друзі цього вечора були аж надто веселі. Маленькій трупі зробили оглядини, кожну ляльку добре обдивилися, над кожною посміялись. Цар Саул в чорному оксамитовому вбранні, в золотій короні Маріа-ні зовсім не сподобався. Він виглядав, казала вона, дуже штивно і педантично. Тим більше припав їй до вподоби Йопатан, його гладке підборіддя, жовта і червона одежа та тюрбан.

Вона сіпала його за дротики і примушувала крутитись на всі боки, робити реверанси, освідчуватись у коханні. А ось на пророка Самуїла не звернула й найменшої уваги, навіть коли їй Вільгельм почав вихваляти його нагрудник і розповів, що лискуча риза була пошита з бабусиної старої сукні. Давид видався їй замалий, а Голіаф завеликий, вона держалась тільки за свого Йонатана. З ним вона поводилась дуже лагідно, поки нарешті не перенесла своїх пестощів з ляльки на нашого друга, отож і на цей раз незначна гра була вступом до щасливих годин.

їх солодкі, ніжні мрії були порушені гомоном, що почувся на вулиці. Маріана покликала стару, яка за своєю звичкою ще ретельно працювала, виготовляючи з різних матеріалів театральний гардероб для наступної вистави. Вона й оповістила, що компанія гульвіс вийшла саме з італійської пивнички, де вони не шкодували шампанського, ласуючи свіжими, щойно отриманими устрицями.

— Шкода,— промовила Маріана,— що й нам це не спало на думку; ми б і самі добре розважились.

— То ще ж є час,— відповів Вільгельм і подав старій луїдора.— Дістаньте нам усе потрібне, і ми разом побенкетуємо.

Стара спритно завешталась і незабаром на чепурненько прибраному столі спорядила добру вечерю для закоханих. Вона також мусила сісти з ними. Всі їли, пили і розважались.

В таких випадках не збуває і на розмови. Маріана взялася знову за свого Йонатана, а стара зуміла звернути бесіду на улюблену Вільгельмову тему.

— Ви вже нам якось розповідали,— почала вона,— про першу виставу вашого лялькового театру на свят-ве-чір; весело було слухати. Вас перебили на тому, коли ви стали розказувати про балет. А тепер ми вже знаємо і тих чудесних акторів, що справили на вас таке велике враження.

— Еге ж,— докинула Маріана,— розкажи нам далі, що ти почував.

— Це дійсно прекрасне почуття, кохана Маріано,— почав Вільгельм,— згадувати давні часи і наші невинні помилки, особливо в такі хвилини, коли ми щасливо досяг-ли певної височини, з якої можна озирнутись і глянути на пройдену путь. Як приємно згадати і з яким задоволенням ми згадуємо деякі притичини, що тоді спричиняли нам стільки болючих і нездоланних, як нам здавалось, прикростей, і порівняти себе тепер, коли ти вже виріс, з тим давнім, коли ще був нетямою! Але невимовно щасливим я почуваю себе нині, коли в отсю мить розмовляю з тобою про минуле, бо дивлюсь я вперед у чарівну країну, яку ми з тобою вкупі, пліч-о-пліч пройти можемо.

— А що сталося з балетом? — впала стара в мову.— Боюсь, що не все там було гаразд?

— Е, ні,—— перехопив Вільгельм,— дуже добре! Від тих чудернацьких стрибків різних арапів та арапок, пастухів і пастушок, карликів і карлиць у мене залишились невиразні спогади на ціле життя. Потім упала завіса, двері зачинились, і все наше маленьке товариство, аж похитуючись, мов п'яне, пішло спати. Але я добре пам'ятаю, що заснути не міг, просив ще трохи розповісти, всього допитувався і дуже неохоче пустив няню, яка нас клала спати.

Та, на жаль, другого ранку чарівний поміст щез, таємнича завіса була знята, через двері знову тепер вільно ходили з одної кімнати в другу і чудесну пригоду мов снігом замело. Мої сестрички і брати сновигали всюди з своїми іграшками. Тільки я один тинявся, мов неприкаяний, мені здавалося неможливим, щоб на тому місці, де вчора було стільки дивовижі, тепер стояли одвірки і більш нічого. Ах, здавалось мені тоді, навіть той, хто тужить за втраченим коханням, не міг бути нещасливіший, ніж я.

Його радісно сп'янілий погляд, який він кинув на Ма-ріану, впевнив її, що він не боїться коли-небудь потрапити в таке становище.

Розділ четвертий

— Єдине моє бажання було відтоді — побачити вдруге виставу цієї п'єси,— правив далі Вільгельм.— Я одга-лу не давав матері, і вона пробувала при добрій нагоді умовити батька. Та її намагання були марні. Батько стояв на тому, що тільки не часті розривки можуть мати для людини якусь цінність; бо діти, як і старі, не вміють ці-

пувати щоденних розваг. І нам, напевне, довго ще довелося б чекати тієї вистави, можливо, й до нового різдва, •коли б сам фундатор і таємний директор цього театру не побажав повторити її, а на закінчення ще й показати щойно виготовленого скомороха.

Один молодик з артилерії, обдарований неабияким хистом, а особливо вправний у механіці, який при будуванні нашого дому вельми став батькові у пригоді, за що й був гойно від нього нагороджений, виявив бажання на різдвяні вакації якось відслужити за це нашій невеличкій родині і подарував у дім свого доброчинця цілком споряджений вертеп, що його він у вільні години збудував, повирізував і розмалював. Отож саме він з допомогою нашого служника і керував ляльками та промовляв на різні голоси розмаїті ролі. Йому не важко було вмовити батька, який з ґречності до приятеля дозволив те, в чому з переконання відмовляв своїм дітям. Словом, вертеп знову поставили, запросили декого з сусідських дітей і виставу повторили.

Коли першого разу мав я несподівану втіху і здивування, то другого жадібно все укмічав і до всього доскіпувався. Як воно там робиться? Ось що мені кортіло знати! Що ляльки не самі говорили, до цього я доглупався що першого разу; що вони рухаються не самі, я також змикитив сам, але чому воно все так гарно виходить? І чому здається, наче вони самі говорять і рухаються? І де можуть бути ліхтарі і люди? Ця загадка непокоїла мене тим більше, що більше я бажав бути водночас між зачарованими і між чарівниками і водночас прикласти рук до гри і як глядач вживати радощів ілюзії.

П'єса закінчилась, готувалися до водевіля, глядачі повставали і гомоніли між собою, а я протисся ближче до дверей і причувався до шуму всередині від переставляння речей. Я підняв знизу килим і зазирнув досередини. Моя мати помітила це і відтягла від килима, проте я вже встиг укмітити, що й друзів, і ворогів, Саулів і Голіафів, і всіх, як там ще вони звалися, спакували в один ящик. Таким чином, моя напівзадоволена цікавість отримала нову поживу. До того ж, на моє велике здивовання, я зу-здрів там і лейтенанта, який у цьому святилищі вельми-жваво порався. Тепер уже скоморох не міг мене зацікавити, хоч би як він вистукував закаблуками. Я поринув у" глибокі роздуми і після цього відкриття став і спокін-

2 9-426

33

ніший, ніж раніше, і неспокій піший, бо, прознавшп дещо, я побачив, що нічого не знаю.

Так воно і справді було: я не розумів взаємозв'язку, а це ж, власне, найголовніше.

Розділ п'я т и й

— Діти,— вів далі Вільгельм,— у пристойних, добре устаткованих домах почувають себе приблизно так, як мали б почувати себе пацюки або миші: вони уважають на кожну щілину або дірочку, кудою можна втиснутись до заборонених лагоминок, і споживають їх з якимось злодійкуватим острахом, що становить головну частку дитячого щастя.

З усіх моїх братів і сестер я перший помічав незамкне-иі двері, в яких стримів забутий ключ. Що більшу шанобу носив я в своєму серці до замкнених дверей, повз які я сновигав тижнями, а то й місяцями і куди мені лише іноді крадькома щастило зазирати, коли мати відмикала це святилище, щоб дечого звідтіля дістати, то спритніше використовував я ту хвилину, яку надавав мені недогляд господині.

З-поміж усіх дверей, як легко можна догадатись, двері до комори були саме ті, на які я скерував усі мої думки. Мало яка втіха в житті могла дорівнятись тій, коли мати іноді кликала мене в комору, щоб допомогти їй дещо піднести, і я там чи з її добрості, чи з власної спритності діставав кілька сушених слив. Нагромаджені там скарби геть полонили мою уяву, і навіть дивні пахощі розмаїтих спецій були для мене такі спокусливі, що я ніколи не пропускав нагоди хоч подихати цим повітрям, коли траплялося бути поблизу. І ось цей чарівний ключ і залишився в дверях, коли одного недільного ранку заклопотана мати, почувши, що дзвонять у всі дзвони, покинула все і пішла з комори, а цілий дім спочивав у глибокій святковій тиші.