Літній пан із Сан-Франциско - Сторінка 2

І дочка через якусь неясну незручність намагалась не помічати його.

Він був досить щедрим у подорожі і тому цілком вірив у дбайливість всіх тих, що годували і поїли його, з ранку до вечора служили йому, попереджуючи найменше його бажання, охороняли його чистоту і спокій, таскали його речі, звали для нього носіїв, доставляли його скрині у готелі. Так було всюди, так було в плаванні, так повинно було бути і в Неаполі. Неаполь ріс і наближався; музиканти, виблискуючи міддю духових інструментів, вже згуртувались на палубі і раптом оглушили всіх урочистими звуками маршу, гігант-командир, в парадній формі, з'явився на своєму містку і, як милостивий бог язичників, вітально помахав рукою пасажирам – і панові із Сан-Франциско, так само, як і всім іншим, здавалось, що це для нього одного гримить марш гордої Америки, що це його вітає командир зі щасливим прибуттям. А коли "Атлантида" ввійшла нарешті в гавань, привалила до набережної своєю багатоповерховою громадою, всіяною людьми, і загуркотіли сходні, — скільки портьє і їх помічників в кашкетах з золотими галунами, скільки різних комісіонерів, свистунів хлопчаків і здоровенних голодранців з пачками кольорових листівок у руках кинулись йому назустріч з пропозиціями послуг! І він усміхався цим голодранцям, ідучи до автомобіля того таки готелю, де міг зупинитися і принц, і спокійно говорив крізь зуби то англійською, то італійською: — Go away! Via!

Життя в Неаполі відразу ж потекло по заведеному порядку: рано вранці – сніданок у похмурій їдальні, хмарне небо, що нічого не обіцяло, і натовп гідів біля дверей вестибюля; потім перші посмішки теплого рожевого сонця, краєвид з високого балкону на Везувій, який до підніжжя окутаний сяючою ранковою парою, на сріблисто-перлові брижі затоки і тонкий обрис Капрі на горизонті, на крихітних віслюків у двоколках, що біжать внизу по липкій набережній, і на загони дрібних солдатиків, крокуючих кудись під бадьору музику; потім – вихід до автомобіля і повільний рух людними, вузькими і вологими коридорами вулиць, серед високих, багатовіконних будинків, оглядини мертвотно-чистих і рівно, приємно, але нудно, ніби снігом, освітлених музеїв або холодних церков, що пахнуть воском і в яких всюди одне й те саме: величний вхід, закритий важкою шкіряною завісою, а усередині – величезна пустота, мовчання, тихі вогники семисвічника, що червоніють в глибині на престолі, оздобленому мереживами, самотня старенька серед темних дерев'яних парт, слизькі гробові плити під ногами і чиє-небудь "Зняття із хреста", неодмінно знамените; о першій – другий сніданок на горі Сан-Мартіно, куди до полудня з'їжджається багато людей вищого ґатунку і де одного разу дочці пана із Сан-Франциско ледь не зробилося зле: їй здалося, що в залі сидить принц, хоча вона вже знала з газет, що він у Римі; о п'ятій – чай у готелі, в ошатному салоні, де так тепло від килимів і палаючих камінів; а там знову готування до обіду – знову могутній, владний гул гонга на всіх поверхах, знову низки декольтованих дам, що шурхочуть по сходах шовками і відбиваються у дзеркалах, знову широко і гостинно відкритий чертог їдальні, і червоні куртки музикантів на естраді, і чорний натовп лакеїв біля метрдотеля, який з надзвичайною майстерністю розливає у тарілки густий рожевий суп… Обіди знову були такі багаті і стравами, і винами, і мінеральними водами, і солодощами, і фруктами, що об одинадцятій вечора по всіх номерах покоївки розносили каучукові грілки з гарячою водою для зігрівання шлунків.

Одначе грудень того року трапився не дуже вдалим: портьє, коли з ними говорили про погоду, тільки винувато знизували плечима і бурмотіли, що такого року вони й не пам'ятають, хоч вже не перший рік доводилось їм бурмотіти це і посилатися на те, що "всюди відбувається щось жахливе": на Рив'єрі небувалі зливи і бурі, в Афінах сніг, Етна теж вся занесена і ночами світиться, із Палермо туристи, рятуючись від холоду, розбігаються… Ранкове сонце щодня дурило: з полудня неодмінно сірішало і починав сіяти дощ, та все густіше і холодніше; тоді пальми біля під'їзду готелю блистіли жерстю, місто здавалось особливо брудним і тісним, музеї занадто одноманітними, сигарні недопалки товстунів-візників в гумових накидках, що крилами розвівалися на вітрі, — нестерпно смердючими, енергійне ляскання їх батогів над тонкошиїми шкапами — відверто фальшивим, взуття синьйорів, що підмітали трамвайні рейки, жахливим, а жінки, що чалапали по грязюці, під дощем простоволосі з чорними головами, — потворно коротконогими; про вогкість же і сморід гнилої риби від моря, що пінилося край набережної, і говорити нічого. Пан і пані із Сан-Франциско почали щоранку сваритися; дочка їх то ходила бліда, з головним болем, то оживала, усім захоплювалася і була тоді і мила, і прекрасна: прекрасні були ті ніжні, складні почуття, що пробудила в ній зустріч з некрасивим чоловіком, в якому текла незвичайна кров, адже, врешті-решт, може, й не важливо, що саме пробуджує дівочу душу, — чи гроші, чи слава, чи знатність роду… Усі запевняли, що зовсім не те в Сорренто, на Капрі – там і тепліше, і сонця більше, і лимони квітнуть, і звичаї чесніші, і вино натуральніше. І от сім'я із Сан-Франциско вирішила податися з усіма своїми скринями на Капрі, з тим, щоб, оглянувши його, походивши по камінню на місці палаців Тиверія, побувавши в казкових печерах Лазурового Гроту і послухавши абруцьких волинщиків, які цілий місяць перед Різдвом блукають островом і співають хвалу діві Марії, оселитися у Сорренто.

У день від'їзду, — дуже пам'ятному для сім'ї із Сан-Франциско! – навіть і зранку не було сонця. Важкий туман до підніжжя укривав Везувій, низько лежав над свинцевою поверхнею моря. Капрі зовсім не було видно – ніби його ніколи й не існувало на світі. І маленький пароплав, що прямував до нього, так хитало з боку на бік, що сім'я із Сан-Франциско лоском лежала на диванах у жалюгідній кают-компанії цього пароплавчика, закутавши ноги пледами і заплющивши від млості очі. Місіс страждала, як вона думала, більше за усіх; її декілька раз долало, їй здавалось, що вона вмирає, а покоївка, що прибігала до неї з тазиком, — вже багато років день у день змушена гойдатися на цих хвилях і в спеку і в холод і все ж таки невтомна, — тільки сміялась. Міс була жахливо бліда і тримала в зубах скибку лимона. Містер, який лежав на спині, в широкому пальто і великому картузі, не розмикав щелепи усю дорогу; обличчя його стало темним, вуса білими, голова тяжко боліла: останні дні, дякуючи поганій погоді, він вечорами забагато пив і забагато милувався "живими картинами" в деяких притонах. А дощ деренчав по склу вікон, з яких текло на дивани, вітер вив у щоглах і часом, разом з великою хвилею, клав пароплавчик зовсім набік, і тоді з гуркотом щось котилось внизу. На зупинках, в Кастелламаре, в Сорренто, було трохи легше; але й тут розгойдувало жахливо, берег з усіма своїми урвищами, садами, пініями, рожевими і білими готелями, і задимленими, кучеряво-зеленими горами літав за вікном вниз і вгору, як на гойдалці; в стіни стукались човни, третьокласники завзято горлали, десь, наче роздавлена, давилась криком дитина, вогкий вітер дув у двері, і, ні на хвилину не замовкаючи, пронизливо волав із барки під прапором готелю "Royal" гаркавий хлопчисько, що заманював подорожніх: "Kgoya-al! Hotel Kgoya-al!.." І літній пан із Сан-Франциско, відчуваючи себе так, як і слід було йому, — зовсім старим, — уже з нудьгою і злобою думав про всі ці "Royal", "Splendid", "Excelsior" і про цих жадібних людців, що тхнули часником і звалися італійцями; одного разу під час зупинки, відкривши очі і трохи піднявшись з дивану, він побачив під скелею купу таких жалюгідних, наскрізь запліснявілих кам'яних будиночків, наліплених один на одного край самої води, біля човнів, біля якихось ганчірок, жерстянок і коричневих сіток, що, згадавши, що це і є справжня Італія, якою він приїхав насолоджуватися, відчув відчай… Нарешті, уже в сутінках, став насуватися своєю чорнотою острів, ніби наскрізь просвердлений біля підніжжя червоними вогниками, вітер став м'якшим, теплішим, духмянішим, по присмирнілих хвилях, що переливались, як чорне масло, потекли золоті удави від ліхтарів пристані… Потім раптом загримів і з плеском шубовснув у воду якір, наперебій залунали звідусіль шалені крики човнярів — і зразу стало на душі легше, яскравіше засяяла кают-компанія, захотілося їсти, пити, палити, рухатись… Через десять хвилин сім'я із Сан-Франциско зійшла у велику барку, через п'ятнадцять ступила на камені набережної, а потім сіла у світлий вагончик і з дзижчанням потягнулася вгору по укосу, серед кілків на виноградниках, напіврозвалених кам'яних огорож і мокрих, кострубатих, укритих де-не-де солом'яними навісами апельсинових дерев, що з блиском оранжевих плодів і товстого глянцюватого листа ковзали вниз, під гору, повз відкриті вікна вагончика… Солодко пахне в Італії земля після дощу, і свій, особливий запах є у кожного її острова.

Острів Капрі того вечора був вогкий і темний. Але тут він на хвилину ожив, де-не-де освітився. На верхівці гори, на майданчику фунікулера, вже знову стояв натовп тих, хто мав гідно прийняти пана із Сан-Франциско. Були й інші приїжджі, але вони не заслуговували на увагу – декілька росіян, що поселилися на Капрі, неохайних і неуважних, в окулярах, з бородами, з піднятими комірами стареньких пальтечок, і компанія довгоногих, круглоголових німецьких юнаків в тірольських костюмах і з полотняними сумками за плечима, які не потребують нічиїх послуг, всюди відчувають себе як вдома і зовсім не щедрі на витрати. Пана із Сан-Франциско, що спокійно тримався осторонь і від тих і від інших, помітили відразу. Йому і його дамам похапцем допомогли вийти, перед ним побігли вперед, показуючи дорогу, його знову оточили хлопчики і ті дужі капрійські баби, що носять на головах валізи і скрині порядних туристів. Застукали по маленькій, ніби оперній площі, над якою гойдалася від вологого вітру електрична куля, їх дерев'яні ножні ослони, по-пташиному засвистіла і почала перекидатись через голову орава хлопчаків – і як по сцені пішов серед них пан із Сан-Франциско до якоїсь середньовічної арки під злитими в одно будинками, за якою похило вела до сяючого попереду під'їзду готелю дзвінка вуличка з вихором пальми над плоскими дахами ліворуч і синіми зірками на чорному небі вгорі, попереду.