Літній пан із Сан-Франциско - Сторінка 4

Грілка з льодом звисала на його мокре і холодне чоло. Сизе, вже мертве лице поступово застигало, хриплий клекіт, що виривався із відкритого роту, освітленого відблиском золота, слабшав. Це хрипів уже не пан із Сан-Франциско, — його більше не було, — а хтось інший. Дружина, дочка, лікар, прислуга стояли і дивились на нього. Раптом те, чого вони чекали і боялись, сталося – хрип обірвався. І повільно, повільно, на очах у всіх, розтеклась блідість по обличчю померлого, і риси його стали тоншати, світліти – красою, якої він давно був гідний…

Ввійшов хазяїн. – "Gia e morto" — сказав йому пошепки лікар. Хазяїн з незворушним обличчям знизав плечима. Місіс, у якої тихо котилися по щоках сльози, підійшла до нього і несміло сказала, що тепер треба перенести покійного до його кімнати.

— О, ні, мадам, — поспішно, коректно, але вже без будь-якої люб'язності і не англійською, а французькою заперечив хазяїн, якому зовсім не цікаві були ті дурниці, що могли залишити тепер в його касі приїжджі із Сан-Франциско. – Це абсолютно неможливо, мадам, — сказав він і додав, що він дуже цінує ці апартаменти, і якби він виконав її бажання, то це стало би відомо усьому Капрі і туристи почали б уникати їх.

Міс, що весь час дивно дивилась на нього, сіла на стілець і, затиснувши рот хусточкою, заридала. У місіс сльози відразу висохли, лице спалахнуло. Вона підняла тон, стала вимагати своєю мовою і все ще не вірячи, що повага до них остаточно втрачена. Хазяїн з ввічливою гідністю осадив її: якщо мадам не подобаються порядки готелю, то він не сміє її затримувати; і твердо заявив, що тіло повинне бути вивезене сьогодні ж на світанку, що поліції вже сповістили і її представник зараз з'явиться і виконає необхідні формальності… Чи можна дістати на Капрі хоча б просту готову труну, питає мадам? На жаль, ні, ні в якому разі, а виготовити ніхто не встигне. Доведеться вчинити якось інакше… Содову англійську воду, наприклад, він одержує у великих і довгих ящиках… перегородки з такого ящика можна вийняти…

Вночі весь готель спав. Відкрили вікно в сорок третьому номері, — воно виходило у кут саду, де під високою кам'яною стіною, утиканою по гребеню битим склом, ріс чахлий банан, — погасили електрику, заперли двері і пішли. Мертвий лишився в темряві, сині зірки дивились на нього з неба, цвіркун з сумною безтурботністю заспівав у стіні… В тьмяно освітленому коридорі сиділи на підвіконні дві покоївки, щось штопаючи. Ввійшов Луїджі з купою одягу на руці, в черевиках.

— Pronto? (Готово?) – стурбовано запитав він дзвінким шепотом, показуючи очима на страшні двері у кінці коридору. І легенько помотав вільною рукою в той бік: — Partenza! (Відправлення!) – пошепки крикнув він, немов би проводжаючи потяг, те, що звичайно кричать в Італії на станціях при відході поїздів, — і покоївки, давлячись беззвучним сміхом, упали головами на плечі одна одній.

Потім він, м'яко підскакуючи, підбіг до дверей, легко постукав у них і, схиливши голову набік, впівголоса з поштивістю запитав:

— Ha sonata, signore?

І, здавивши горло, висунувши нижню щелепу, скрипуче, повільно і печально відповів сам собі, нібито з-за дверей:

— Yes, come in…

А на світанку, коли побіліло за вікном сорок третього номеру і вологий вітер зашарудів порваним листям банана, коли піднялось і розгорнулось над островом Капрі голубе ранкове небо і озолотилася супроти сонця, що сходило за далекими синіми горами Італії, чиста і чітка вершина Монте-Соляро, коли пішли на роботу каменярі, які лагодили на острові стежки для туристів, — принесли до сорок третього номеру довгий ящик з-під содової води. Незабаром він став дуже важким – і добряче давив коліна молодшого портьє, який хутко повіз його на однокінному візнику по білому шосе, що звивалось назад і вперед по схилах Капрі, серед кам'яних огорож і виноградників, все вниз і вниз, аж до моря. Візник, кволий чоловічок з червоними очима, у старому піджаку з короткими рукавами і у збитих черевиках, був з похмілля, — цілу ніч грав у кості в тратторії, — і все стьобав свого міцного коника, по-сіцілійськи прикрашеного, що гримів усякими дзвіночками на вуздечці в кольорових шерстяних помпонах і на гостряках високого мідного сіделка, з аршинним пташиним пером, що стирчало із підстриженої чолки і тряслося на бігу. Візник мовчав, пригнічений своєю безпутністю, своїми пороками, — тим, що він до останньої полушки програв уночі всі ті мідяки, якими були повні його кишені. Але ранок був свіжий, на такому повітрі, серед моря, під ранковим небом, хміль швидко відлітає і швидко до людини повертається безтурботність, та ще втішав візника той несподіваний заробіток, що дав йому якийсь пан із Сан-Франциско, який мотав своєю мертвою головою в ящику за його спиною… Пароплавчик, що лежав, як жук, далеко внизу, на ніжній і яскравій синяві, якою так густо і повно налита Неаполітанська затока, вже давав останні гудки – і вони бадьоро відгукувались по всьому острову, кожен вигин якого, кожен гребінь, кожен камінь було так виразно видно звідусіль, ніби повітря зовсім не було. Біля пристані молодшого портьє наздогнав старший, що примчав у автомобілі міс і місіс, блідих, з проваленими від сліз і безсонної ночі очима. І за десять хвилин пароплавчик знову зашумів водою і знову побіг до Сорренто, до Кастелламаре, назавжди відвозячи з Капрі сім'ю із Сан-Франциско… І на острові знову відновилися мир і спокій.

На цьому острові, дві тисячі років тому, жив чоловік, що зовсім заплутався у своїх жорстоких і брудних вчинках, який чомусь забрав владу над мільйонами людей і який, сам розгубившись від безглуздості цієї влади і від страху, що хто-небудь уб'є його з-за рогу, наробив жорстокостей вище усякої міри, — і людство навіки запам'ятало його і ті, що в сукупності своїй, так само незрозуміло і, по суті, так само жорстоко, як і він, владарюють тепер у світі, з усього світу з'їжджаються дивитись на рештки того кам'яного будинку, де він жив на одному з найкрутіших підйомів острова. В цей чудовий ранок усі, що приїхали на Капрі саме з цією метою, ще спали по готелях, хоч до під'їздів готелів уже вели маленьких мишастих віслюків під червоними сідлами, на яких знову повинні були нині, прокинувшись і наївшись, вмоститися молоді і старі американці і американки, німці і німкені, і за якими знову повинні були бігти по кам'янистих стежках, і все вгору, аж до самої вершини Монте-Тіберіо, старі капрійські жебрачки з палицями у жилавих руках. Заспокоєні тим, що мертвого старика із Сан-Франциско, який теж збирався їхати з ними, та замість того тільки налякав їх нагадуванням про смерть, вже відправили у Неаполь, мандрівники спали міцним сном, і на острові було ще тихо, крамниці у місті були ще зачинені. Торгував лиш ринок на маленькій площі – рибою і зеленню, і були на ньому тільки прості люди, серед яких, як завжди, без всякого діла, стояв Лоренцо, високий старий човняр, безтурботний гуляка і красень, знаменитий по всій Італії, що не раз служив моделлю різним живописцям: він приніс і вже продав за безцінь двох спійманих ним уночі омарів, які шаруділи у фартуху кухаря того самого готелю, де ночувала сім'я із Сан-Франциско, і тепер міг спокійно стояти хоч до вечора, з гордовитою манерою поглядаючи навкруг, хизуючись своїм лахміттям, глиняною люлькою і червоним шерстяним беретом, спущеним на одне вухо. А по урвищах Монте-Соляро, по древній фінікійській дорозі, вирубаній в скелях, по її кам'яних східцях, спускались від Анакапрі два абруцьких горця. У одного під шкіряним плащем була волинка, — великий козячий міх з двома дудками, у другого – щось на кшталт дерев'яної сопілки. Вони йшли – і ціла країна, радісна, прекрасна, сонячна, простягалася під ними: і кам'янисті горби острова, який майже весь лежав біля їх ніг, і та казкова синява, в якій він плавав, і сяюча ранкова пара над морем на сході, під сліпучим сонцем, яке вже гаряче гріло, піднімаючись все вище і вище, і туманно-лазурові, ще по-ранковому тремтячі масиви Італії, її близьких і далеких гір, красу яких безсиле передати людське слово… На півдорозі вони сповільнили крок: над дорогою, у гроті скелястої стіни Монте-Соляро, вся освітлена сонцем, вся у його теплі і блиску, стояла у білосніжному гіпсовому одязі і у царському вінці, золотисто-іржавому від непогоди, матір божа, лагідна і милостива, з очима, піднятими до неба, до вічної і блаженної обителі її тричі благословенного сина. Вони схилили простоволосі голови, приклали до губ свої сопілки – і полились їх наївні і смиренно-радісні хвали сонцю, ранку, їй, непорочній заступниці усіх страждальців у цьому злому і прекрасному світі, і народженому від черева її в печері Віфлеємській, у бідному притулку пастухів, в далекій землі Іуди…

Тіло ж мертвого старика із Сан-Франциско поверталось додому, в могилу, на береги Нового Світу. Зазнавши багато принижень, багато людської байдужості, з тиждень промандрувавши із одного портового пакгаузу до іншого, воно знову потрапило нарешті на той же знаменитий корабель, на якому ще так недавно, з такою пошаною везли його у Старий Світ. Але тепер вже приховували його від живих – глибоко спустили у просмоленій труні в чорний трюм. І знову, знову пішов корабель у свою далеку морську путь. Вночі він плив повз острів Капрі, і печальні були його вогні, що повільно зникали у темному морі, для того, хто дивився на них з острова. Але там, на кораблі, у світлих, сяючих люстрами і мармуром залах, був, як звичайно, багатолюдний бал цієї ночі.

Був він і на другу, і на третю ніч – знову серед шаленої віхоли, що проносилась над океаном, який гудів, як погребальна меса, і ходив траурними від срібної піни горами. Незчисленні вогненні очі корабля були за снігом ледве видні Дияволу, що слідкував зі скель Гібралтару, з кам'янистих воріт двох світів, за кораблем, який відходив у ніч і заметіль. Диявол був величезний, як стрімчак, та ще більшим був корабель, багатоярусний, багатотрубний, створений гординею Нової Людини зі старим серцем. Віхола билась у його снасті і широкогорлі труби, що побіліли від снігу, та він був стійкий, твердий, величний – і страшний. На найвищому його даху самотньо підносились серед снігових вихорів ті зручні, слабко освітлені покої, де, поринувши у сторожку і тривожну дрімоту, над усім кораблем сидів його громіздкий керманич, схожий на язичницького ідола.