Лоліта - Сторінка 16

Попри це лихо, реклама зiгрiла порцеляновi ствiрки й викликала глузливий деренькiт моїх змiїних брязкiток.

Тим, що вона брала участь у роботi церковно-благодiйних гурткiв, i тим ще, що вона встигла перезнайомитись iз найпихатiшими матусями Лолiтчиних колежанок, Шарлоттi за пiвтора року пощастило впасти, якщо не в першорядне, то в усякому разi в прийнятне мiсцеве товариство, але нiколи ще не випадало їй потрапити в цю дивовижну газетну рубрику, й потрапила вона туди завдяки менi, п-вi Едгару Г. Гумберту (цього "Едгара" я докинув вiд самого лише зухвальства), "письменнику й дослiднику". Репортер, брат мого Мак-Ку, нотуючи це, спитав, що саме я написав. Вiдповiдi моєї не пам'ятаю, та вийшло в нього так: "декiлька праць про Верлена, Рембодлера й iнших поетiв. В iнтерв'ю було також вiдзначено, що ми з Шарлоттою були знайомi вже кiлька рокiв та що я доводився дальнiм родичем її першому чоловiковi. Я натякнув, що мав з нею роман тринадцять рокiв тому, та в газетi цього не з'явилось.

Шарлоттi я сказав, що свiтську рубрику сяйвинки похибок тiльки красять.

Будьмо ж продовжувати сю незвичайну повiсть. Коли я мусив був зiбрати плоди мого пiдвищення з пожильцiв до спожильця, чи я зазнав лише гiркоту й нехiть? Нi. Гумберт не мiг не визнати легкого свербiння марнослави, ледве вловимого замилування, навiть певного мережива красивої каятьби, яка йшла по крицi його змовницького кинджала. Я б нiколи не подумав, що така недоладна, хоча й доволi поважна, панi Гейз, з її слiпою вiрою в мудрiсть своєї релiгiї та свого книжкового клубу, кривляннями дикцiї, жорстким, холодним, презирливим ставленням до повабної, голорукої, пухнастенької дванадцятирiчної дiвчинки — може обернутись на таке зворушливе, безпорадне створiння, як тiльки покладу на неї руки — що трапилось на порозi Лолiтчиної кiмнатки, в яку вона вiдступала, з уривчастим бурмотiнням: "нi, нi, будь ласка, нi..." Змiна пiшла на користь її вигляду. Її усмiх, який був до тих пiр штучним, вiднинi зробився сяєвом цiлковитого обожнювання, — сяєвом, сповненим чогось м'якого й вологого, в якому я з подивом добачав схожiсть з чарiвливим, безтямним, загубленим поглядом Лолiти, поглинаючої якусь нову сумiш сиропiв в молочному барi або занiмiлої вiд милування моїми коштовними, завжди вiдмiнно випрасуваними речами. Я, як зачарований, позирав обличчя Шарлотти, коли вона, дiлячись батькiвськими клопотаннями з iншою дамою, робила американську гримасу жiночої резиґнацiї (з закочуванням очей i звисанням одного краю рота), бiльш дитячий варiант якої я бачив був на обличчi Лолiти. Ми випивали щось — вiскi або джин перед тим як лягти спати, й це допомагало менi уявляти доньку, поки я пестив матiр. Ось — бiле черево, в якому моя нiмфетка лежала згорнутою рибкою 1934-го року. Це ретельно пофарбоване волосся, таке для мене неживе на дотик i нюх, набувало iнодi (у свiтлi лампи, в двоспальному лiжку з чотирма колонками по кутах) вiдтiнок, якщо не м'якiсть, Лолiтчиних кучерiв. Я все повторював собi, мiж тим як орудив моєю тiльки-но сфабрикованою, натурального росту дружиною, що в бiологiчному сенсi вона являє собою максимально доступне менi наближення до Лолiти; що в Лолiтчиному вiцi, Лоттонька була школяркою не менш спокусливою, нiж тепер її донька, — й чим буде коли-небудь донька самої Лолiти. Я змусив дружину витягти — з-пiд цiлої колекцiї чобiт (у покiйного пана Гейза була, як виявилось, трохи не па ологiчна жадоба до взуття) — тридцятирiчний альбом; щоби я мiг побачити, якою була на вид Лотта дитиною; й попри неправильнiсть освiтлення, та недоладнiсть одягу, я спромiгся угледiти першу неясну чернетку Лолiтчиного образу, її нiг, маслачкiв, задертого носика.

Лотелiта! Лолiтхен! Так, через огорожi часу, я запускав порочний погляд в чужi каламутнi вiконця. I коли шляхом мiзерних, шпарких, наївно-жадiбливих любощiв, ця жiнка з царственними сисцями й огрядними стегнами, готувала мене до того, щоб я мiг виконати свiй щонiчний обов'язок, я-бо й тут ще силився впасти на духмяний слiд нiмфетки, несучись iз шаленим гавкотом крiзь пiдсiл дрiмучого лiсу.

Просто не можу вам сказати, яка лагiдна, яка зворушлива була моя бiдна дружина! За ранковою кавою, у гнiтючому затишку кухнi, з її хромовим блиском, великим календарем (дарунком каструльної фiрми) й гарненьким куточком для першого снiданку (обладнаним пiд стильний кафетерiй, де Шарлотта й Гумберт нiбито вуркотiли вдвох студентськими днями), вона сидiла в червоному капотi, обпершись на пластикову поверхню столика, пiдперши щоку кулаком i втулившись у мене з нестерпною нiжнiстю, поки я поглинав шинку й яєчню. Хоч Гумбертове обличчя й сiпало часом вiд невралгiї, в очах її воно змагалося з сонячним свiтлом i листвяними тiнями, якi брижились на бiлому рефрижераторi. Мою похмурнiсть, моє роздратування вона брала за мовчазнiсть любовi. Мiй невеликий прибуток вкупi з її ще меншими статками справляв на неї враження блискучого державства, i це не тому, що отримуваної суми було тепер достатньо для середньо-буржуазних потреб, а тому що навiть мої грошi яскрiли для неї чарами моєї мужностi, тож вона в'являла собi наш спiльний поточний рахунок у виглядi одного з тих бульварiв на-пiвднi-о-пiвдень, з густою тiнню вздовж одного краю й гладким сонцем уздовж iншого, й отак до самого кiнця перспективи, де височiють рожевi гори.

П'ятдесятиденний термiн нашого спiвжиття Шарлотта встигла напхати багаторiчною дiяльнiстю. Бiдненька зайнялась усякими речами, вiд яких їй доводилось ранiш вiдмовлятись, або якi нiколи особливо її не цiкавили, немов би (щоб протягти цю серiю прустiвських iнтонацiй) тим самим, що я женився на матерi любої менi дитини, я помiг дружинi вернути собi уповнi юнiсть за довiренiстю. З самозабуттям типовiшої "молодої ґаздинi", вона заповзялась "сублiмувати домашнє вогнище". Я напам'ять знав кожну щiлину цього "вогнища" — знав з того часу як сидячи за столом, я наносив на уявлену мапу Лолiтчин маршрут через весь дiм; я душею давно вже зрiднився з ним — з його незугарнiстю й неприбранiстю, й, тепер прямо вiдчував як нещасний щулиться в передчуттi ванни з екрю й охри i тютюново-рудої замазки, яку Шарлотта готувала йому. Вона, слава Богу, до цього не дiйшла, проте витратила величезну кiлькiсть енергiї, миючи штори, навощуючи жалюзi, набуваючи новi штори й новi жалюзi, повертаючи їх у крамницю, замiщуючи їх iншими й так далi, як постiйна змiна свiтла й темряви, усмiшки й хмуряви, сумнiву й жалю.

Вона поралась iз кретоном i коленкором; вона змiнювала масть канапи — священної тiєї канапи, на якiй незабутнього того ранку в менi трiснув, сповiльненим темпом, каламарчик райського блаженства. Вона розподiляла меблi й була рада дiзнатись iз трактату про домашнє господарство, що "цiлком дозволено роз'єднати пару канапових комодикiв i сполученi з ними лампи".

Йдучи за авторкою книжки "Твiй Дiм — це Ти", вона зненавидiла хирлявi маленькi стiльцi й тонконогi стольчики. Вона вiрила, що кiмната з широким розмахом вiконного скла й надлишком розкiшних лакованих площин являє собою зразок кiмнати мужеського типу, мiж тим як жiночий тип визначав себе легкiшими вiконницями й тонкiшим дерев'яним оздобком. Романи, за читанням яких я застав її при моєму в'їздi, тепер були витiсненi iлюстрованими каталогами й посiбниками по впорядкуванню дому. Фiрмi, розташованiй у Фiладельфiї, Бульвар Рузвельта, будинок 4640-й, вона замовила до нашого двоспального лiжка особливий "штофом пiдбитий пружинчастий матрац, модель 312-а", — хоча старий здавався менi досить пружним i витривалим для всього того, що йому доводилось витримувати.

Походженням вона була з середнього Заходу, як i її перший чоловiк, та перенiсшись у манiрний Рамздель, перлину одного зi схiдних штатiв, прожила там надто недовго, щоб по-справжньому заприязнитись iз всiма пристойними людьми. Вона злегка знала жовiального дантиста, який мешкав у чомусь на кшталт напiврозваленого дерев'яного замка, позаду нашого саду. Вона познайомилась на чаї в прицерковному клубi з бундючною дружиною вiдставного лахмiтника, котрому належало страшне бiле будовище в так званому "колонiальному" стилi на розi проспекту. Подеколи вона "вiзитувала" стареньку Вiзавi; та матрони родовитiшi за тих, котрих вона навiдувала або спотикала на "садових" учтах, чи займувала довгими розмовами телефоном — вишуканi дами, як то п-нi Шерiдан, п-нi Мак-Крiстал, панi Найт та iншi, якось рiдко заглядали до моєї зневаженої свiтом Шарлотти. Єдине з ким у неї склались iстинно дружнi взаємини, позбавленi й заднiх думок i практичних задумiв, це подружжя на прiзвище Фарло, яке вернуло з дiлової подорожi в Чилi як раз у час, щоб бути присутнiми на нашому весiллi, разом iз Чатфiльдами, подружжям Мак-Ку й деякими iншими (та не з панi Лахмiтницею або з iще бундючнiшою панi Тальбот). Джон Фарло був похилого вiку, спокiйний, спокiйно-а летичний, спокiйно-щасливий гендляр спортивними товарами, з конторою в Паркiнґтонi, за сорок миль вiд нас; це вiн надав менi амунiцiю для горезвiсного Кольта й навчив ним користуватись (якось пiд час недiльної прогулянки в приозерному борi); вiн також був "почасти адвокатом" (як сам казав з усмiхом) i свого часу впорядкував деякi Шарлоттинi справи. Джоана, його молодява жона, яка була йому двоюрiдною сестрою, довгонога дама, в окулярах, з роскiсою оправою; в неї були два палевих бульдоги, двi гострi грудки й великий червоний рот. Вона писала пейзажi й портрети — живо пам'ятаю, як за рюмкою коктейлю менi випало нахвалити зроблений нею портрет маленької племiнницi, Розалiни Грац, грацiйної, рожевої красунi в герл-скаутському строї (берет зеленої вовни, зелений в'язаний пасок, чудовнi кучерi по плечi), й Джон витяг з рота люльку й сказав, шкода, що Доллi (моя Лолiта) й Розалiна так недружньо ставляться одна до одної в школi; зрештою, вiн має надiю, й ми всi пiдтакнули, що вони лiпше зiйдуться, коли вернуть зi свого лiтнього табору. Ми поговорили про школу. Вона мала свої недолiки й свої чесноти. "Авжеж, серед наших торговцiв забагато iталiйцiв — проказав розсудливий Джон — проте ми по цей день були звiльненi вiд панi — ". Джоана миттєво урвала його: "Як би було добре, якби нашi дiвчата збавляли це лiто разом!" Та раптом я уявив Лолiту по поверненнi з табору — засмалену, теплу, сонну, обморочену — й готовий був заридати вiд хотi й нестерпу.

19.

Хочу дописати ще кiлька слiв про п-нi Гумберт, допоки пишеться (скоро настане тяжка катастрофа).