Лоліта - Сторінка 18

I так воно й було б.

От, значить, в яку халепу я втрапив. Пам'ятаю, як я дiйшов до майданчика для паркування i як, накачавши з фонтанчика жменю на смак iржавої води, ковтнув її так жадiбно, як нiбито вона могла менi дати чарiвну мудрiсть, юнiсть, свободу, крихiтну наложницю. Потiм посидiв — у фiалковому своєму халатi, гойдаючи ногами, на скраю одного зi змайстрованих нашвидкуруч пiкнiкових стольчикiв пiд широкошумними соснами. Осторонь, двi дiвчинки в трусиках i лiфчиках вийшли з-вiд полисками мережаної буди клозету з позначкою: Для жiнок. Жуюча гумку Мабель (чи дублерка Мабелi) спокволу, дозвiльно, залiзла верхи на ровер, а Марiон, трусячи волоссям аби вiдiгнати мух, сiла ззаду, широко ставлячи ноги; й вихляючи, вони спокволу, дозвiльно злилися зi свiтлом i тiнню. Лолiта! Батько й донька, що зникають у танучiй цiй глушинi. Найприроднiшим розв'язанням завдання було б: знищити панi Гумберт. Та як? Жодна людина не здатна самотужки виконати iдеальний злочин; одначе, випадок є здатний на це. Кримiналiсти пам'ятають, наприклад, вiдоме вбивство певної мадам Лякур в Арлi, на пiвднi Францiї, наприкiнцi минулого столiття.

Невпiзнаний бородань саженного росту, котрий, можливо, мав з цiєю дамою таємний любовний зв'язок, пiдiйшов до неї на велелюднiй вулицi, кiлька днiв по тому, як вона вийшла за полковника Лякура, й тричi встромив їй кинджал у спину, тодi як полковник, бульдожого типу коротань, i далi виснув на плечi вбивцi. На дивовижний i прекрасний збiг, наразi в цю мить, коли злочинець став роздiймати щелепи сердитого маленького чоловiка (мiж тим як збiглась юрба), — якийсь замрiяний iталiєць в будинку найближчому до мiсця подiї цiлком випадково пустив у дiю вибуховий снаряд, iз яким порпався; й миттєво вулиця постала пекельним хаосом диму, падаючих цеглин, та людей, що рятувались. Одначе, вибух нiкому не завдав шкоди (якщо не рахувати того, що нокаутував вiдважного полковника Лякура); а мстивий коханець кинувся бiгти, коли кинулась бiгти решта людей, пiсля чого прожив довге й щасливе життя.

Погляньмо тепер, що буває, коли зловмисник пробує сам улаштувати iдеальне усунення.

Я спустився до Очкового Озера. Закуток, де ми та ще кiлька "пристойних" родин (Фарло, Чатфiльди) облюбували собi мiсце для купання, являв собою невеликий затон; моя Шарлотта вподобала його за тe, що це було майже як "приватний пляж". Публiчний же пляж — зручний з усiх бокiв для купальцiв (або топельцiв, як Рамздельський Листок мав нагоду висловитись) — був у лiвому (тобто схiдному) очку озера й не проглядався з нашого затончику.

Сосняк, що був справа вiд нас, далi замiнювався болотом, пiсля чого, пробiгши пiвколом, берег знову вдягався бором на другому боцi захiдного очка.

Я опустився на пiсок поряд з дружиною так тихо, що вона здригнулась.

"Ходiмо в воду?" спитала вона.

"За хвилинку. Дай менi обмислити одну комбiнацiю". Я думав далi. Збiгла хвилина з лишком. "Гаразд. Ходiмо".

"А я брала участь у цiй комбiнацiї?" "Ще й як!" "Ото ж бо!" сказала Шарлотта, входячи в воду. Вода невдовзi дiйшла їй до гладких, вкритих гусячою шкiрою ляжок; за тим, простягши перед собою складенi долонi, щiльно стиснувши вуста, з несподiвано опростiлим в оправi гарного гумового шолому обличчям, Шарлотта ринулась уперед з гучним сплеском.

Ми повiльно пливли в озерному яскрiннi.

На протилежному березi, принаймнi за тисячу крокiв од нас (якби можна було ступати водою), я вирiзняв крихiтнi силуети двох осiб, ретельно працюючих на своєму вiдрiзку берега. Я точно знав, хто вони: вiдставний полiцiянт польського походження й вiдставний водопровiдник, котрому належала бiльша частина лiсу на тому боцi озера. Я також знав, чим вони зайнятi — побудовою, для власної кепської розваги, дерев'яної пристанi. Добiгаючий нас стук здавався на подив значнiшим, нiж пасувало б до їх карликових рук та iнструментiв; можна було подумати, що завiдуючий звуковими ефектами не домовився з пупенмайстром, зокрема тому що величезний трiскiт кожного мiнiатюрного удару запiзнював по вiдношенню до його зорового втiлення.

Коротка ясно-пiщана смужка "нашого" пляжу — вiд якого ми тепер дещо вiддалились, дiставшись глибокої води — бувала пустою в буднi. Нiкого не було навкруг, окрiм цих двох зосереджено працюючих фiгурок на тому березi, ще й темно-червоного приватного лiтака, який високо профурчав i зник у блакитi неба. Кращої декорацiї не можна було й придумати для швиденького булькаючого людиновбивства, та ось найтонша пуанта: уживач закону й водопровiдник перебували в самий раз достатньо близько, щоб бути свiдками пригоди, й у самий раз достатньо далеко, щоб не роздивитися злочину. Вони перебували достатньо близько, щоб почути, як невгамовний розгублений купалець розпачливо реве, закликаючи на помiч будь-кого, хто би врятував його потопаючу дружину; й вони були надто далеко, щоб вирiзнити (якщо б вони подивились вперед час), що зовсiм не розгублений купалець наразi скiнчає затоптувати дружину пiд воду. Цiєї стадiї я ще не досяг; я тiльки хочу пояснити простоту дiї, чiткiсть постанови! Ось-бо, значить, Шарлотта просувалася вплив з незугарною стараннiстю (була вона вельми посередньою ундиною), але й не без декотрої врочистої насолоди (бо ж її водяник був бiля неї); i спостерiгаючи це все з самодостатньою яснiстю майбутнього спомину (як, знаєте-бо, коли дивишся на речi, прагнучи їх побачити такими, якими їх згадуватимеш у подальшому) — лиснючу бiлявiнь її вологого обличчя, вельми слабо засмаглого, всупереч усiм її старанням, i блiдi вуста, й голе опукле чоло, й тiсний чорний шолом, i повну вологу шию — я знав, що менi тiльки треба злегка вiдстати, набрати бiльше повiтря в легенi, за тим вхопити її за кiстку й стрiмголов пiрнути пiд воду з мертвим бранцем. Кажу "мертвим", адже раптовiсть, переляк i недосвiдченiсть змусили б бiдашну ундину вмить заковтнути повне вiдро смертоносної озерної води; я ж мiг би витримати принаймнi з хвилину пiд водою, не закриваючи при цьому очей. Роковий рух майнув передi мною, як хвiст падучої зiрки, по чорнявi намисленого злочину.

Так, у мовчазному зловiсному балетi, танцор тримає партнерку за нiжку, йдучи стрiлою в чудно пiдроблену пiдводну iмлу. Я би виплив за ковтком повiтря, ще й доти тримаючи її пiд водою, а за тим пiрнав би й далi стiльки разiв, скiльки стало б потрiбно, й тiльки коли над нею остаточно впала б куртина, я би дозволив собi покликати на помiч. I коли, хвилин за двадцять, тi двi особи з iншого берега, рiвномiрно збiльшуючись, наблизились би весловим човном з одним свiжопофарбованим боком, бiдашна панi Гумберт, жертва м'язової судоми чи серцевого нападу, або й того й iншого разом, уже стояла б на головi в чорнильному мулi, сажнiв за п'ять пiд реготливою гладдю Очково-змiїного Озера.

Як просто, чи не так? Та ось нумо ж, панове мої, я був абсолютно неспроможний змусити себе це виконати! Вона пливла поряд зi мною, як довiрливий неповороткий тюлень, i вся логiка пристрастi кричала менi у вуха: "Не чекай!" А я, панове мої, не мiг i не мiг! Мовчки я завернув до берега, й статечно, сумлiнно, вона повернула також, i захриплий вiд крику диявол i доти повторював свою раду, й доти ще я не мiг змусити себе втопити це нещасне, слизьке, велетiле створiння. Крик дедалi глухнув у мiру того, як я усвiдомлював сумовиту iстину, що нi завтра, нi в п'ятницю анi в який iнший день чи нiч, не наставлю себе на її вбивство.

О, я мiг уявити, що страшенними ляпанцями порушую симетрiю валеччиних грудей, або ще якось iнакше завдаю їй бiль, — й так само ясно мiг побачити себе вганяючим кулю в черево її коханця, так, щоб вiн охнув i сiв. Та Шарлотту вбити я не мiг — особливо коли, як таке, становище не було, можливо, таким безнадiйним, яким воно в'являлось на перший подрог того жахливого ранку. Впiймав би я її за сильну рвiйну ногу, побачив би я її здивований погляд, почув би її страшний голос, пройшов би таки через це випробування, її привид переслiдував би мене все життя. Мабуть, якби ми жили в 1447-му роцi, а не в 1947-му, я обминув би своє сумирне єство, пiдсипавши їй класичну отруту з порожнього агату на перснi, напоївши її роковим солодким зiллям. Та в нашу буржуазну еру, коли всi тичуть носа в чужi справи, це не минулося б менi так, як зiходило в пооббиваних парчею глухих чертогах минулого. В наш час вбивця має бути хiмiком. Нi, нi, я не був анi тим, анi iншим. Панове присяжнi, милостивi мостi-панове й такi ж милостивi мосьпанi! Бiльшiсть звинувачуваних у порушеннях моральностi, котрi сумливо прагнуть хоч би якихось трепiтких, солодко-стогнучих, фiзичних, та не неодмiнно злучанням обмежених стосункiв iз дiвчинкою-пiдлiтком — це все нешкiдливi, нiкчемнi, пасивнi, несмiливi чужинцi, лишень одного благаючi вiд суспiльства — а саме, щоб воно їм дозволило слiдувати цiлком взагалi невинним, аберативним, як то кажуть, хибкостям i вiддаватись у приватний спосiб маленьким, приємно жагучим i неприємно вологим актам статевого збочення без того, щоби полiцiя або сусiди войовно кидались на них. Ми не статевi нелюди! Ми не ґвалтуємо, як то роблять бравi жовнiри. Ми нещаснi, сумирнi, добре вихованi люди з собачими вiчми, котрi достатньо приладнались, щоб стримувати свої пориви в присутностi дорослих, та готовi вiддати багато, багато рокiв за одну можливiсть торкнутись нiмфетки. Пiдкреслюю — ми в жодному сенсi не людобойцi. Поети не вбивають. О, моя бiдашна Шарлотто, не дивись на мене з ненавистю iз твого вiчного раю посеред вiчної алхiмiчної сумiшi асфальту, гуми, металу й камiння — ба, слава богу, не води, не води! Все ж я був на волосинку вiд лиха, кажучи зовсiм об'єктивно. I тепер розкривається суть моєї притчi про iдеальне вбивство.

Ми всiлись на свої волохатi рушники, просто сонця, жадiбного до нас.

Вона поглянула навкруг, вивiльнила бретельки й лягла навзнак, щоб дати промiнню поласувати її спиною. Сказала, що кохає мене. Глибоко зiтхнула, простягла руку до близького халата й намацала в кишенi пачку цигарок.

Перейшла в сидячий стан, закурила. Вивчила своє праве плече. Нагородила мене, вiдкривши димного рота, ґрунтовним поцiлунком. Раптом позаду вiд нас з-пiд кущiв покотились пiщаним схилом три камiнцi.

"Мерзотнi, пiдглядаючi дiти", проговорила Шарлотта, пiдтримуючи на грудях об'ємистий чорний лiфчик i повертаючись знову навзнак.