Лоліта - Сторінка 20

Треба б спитати: Чи надiйно захований ключ пiд цiєю бритвою, в бархатному футлярi? Футляр лежав у скринi, де я зберiгав дiловi папери. Чи можна влаштувати безпечнiше? Як дивно, що важко що-небудь сховати — зокрема коли жiнка те й робить, що пересуває речi.

22.

Наскiльки пригадую, минув цiлий тиждень з нашого останнього купання, коли полуднева пошта принесла вiдповiдь вiд другої мiс Фален. Вона писала, що тiльки-но вернулась в пансiонат Св. Алгебри, з похорон сестри: "Евфiмiя суттю нiяк не оклигалась пiсля полому стегна". Що ж стосується дочки панi Гумберт, вона честиво повiдомила, що для вступу цього року вже запiзно, та що вона (здравствуюча Фален) майже не має сумнiву, що може прийняти її до школи, якщо пан та панi Гумберт привезуть Долорес у сiчнi. Райський перепочинок! Наступного дня, по снiданку я завiтав до "нашого" лiкаря, симпатичного невiгласа, чиє вправне обходження з хворими й повна довiра до двох-трьох патентованих лiкiв успiшно маскували байдужiсть до медицини. Той факт, що Ло мала вернутись у Рамздель, дивно осявав печеру майбутнього. Я волiв привести себе у цiлковиту готовнiсть на час здiйснення цiєї подiї. Власне, я почав кампанiю ще до того, як Шарлотта прийняла своє жорстоке рiшення. Менi потрiбна була впевненiсть, що коли моя звабна дiвчинка повернеться, я матиму змогу тiєї ж ночi, а потiм нiч у нiч, допоки не вiднiме її в мене Св.

Алгебра, присипляти двi живi iстоти так ґрунтовно, щоб жодний звук i жодний доторк не могли б перебити їх сон. Протягом липня я робив дослiди з рiзними снодiйними засобами, випробовуючи їх на Шарлоттi, великiй любительцi пiгулок. Остання доза, яку я їй дав (вона думала, що це слабий препарат брому для промащення її нервiв), звалив її на цiлих чотири години. Я вмикав радiо на всю його силу. Направляв їй в обличчя найслiпучiший промiнь фалiчної форми лiхтарика. Штовхав, тер, смикав, цюкав — i нiщо не зривало ри му її спокiйного й мiцного дихання. Одначе, вiд такої простої дiї як поцiлунок в ключицю, вона прокинулась умить, свiжа й чiпка, як восьминiг (я ледь врятувався). Значить, не годиться, подумав я; слiд набути чогось надiйнiшого. Спочатку д-р Байрон не повiрив, коли я сказав, що його лiки не впорались iз моїм безсонням. Вiн порадив менi спробувати його ще кiлька разiв i на хвилину вiдволiк мою увагу, почавши показувати менi сiмейнi фотографiї: в нього була приваблива дiвчинка доллiних лiт; та я зрозумiв, що вiн прагнув провести мене, й зажадав, щоб вiн менi прописав якнайсильнiше з iснуючих снодiйних. Порадив грати в гольф, — та врештi-решт погодився дати менi засiб, який "не мiг не подiяти", й, пiдiйшовши до шафки, балакун витяг з нього скляну рурку з бузково-синiми набiйчиками, оперезаними з одного краю тьмяно-фiалковою смужкою. Це був за його словами новий засiб, щойно пущений в продаж i призначений не для неврастенiкiв, котрих можна заспокоїти й ковтком води, якщо взятись умiючи, а тiльки для великих безсонних митцiв, яким необхiдно вмерти на кiлька годин, щоб жити в столiттях. Я люблю шити в дурнi лiкарiв, i хоча я радiв усерединi, поклав у кишеню пiгулки зi скептичним низанням плечима. Мiж iншим я мав бути з ним напоготiв. Одного разу, з зовсiм iншої нагоди, я кепсько обмовився — пригадав свою останню санаторiю, й менi здалося, що вiн нашорошивсь. Аж нiяк не прагнучи до того, щоб Шарлотта чи будь-хто iнший довiдався про цей перiод мого минулого, я пояснив якнайшвидше, що я мав здiяти деякi дослiдження в божевiльнях для роману. Та хай йому; одне є безсумнiвним, пройда мав гарненьке дiвчатко. Та ж дивно помислити — всi вони тепер є старими, сiмнадцятирiчними...

Я вийшов вiд нього в найчудовiшому настрої. Самим пальцем керуючи жониним авто, я доброзично котив додому. Рамздель був на загал не позбавлений зваби. Цвiркотiли цикади; бульвар був щойно политий. З шовковистою гладкiстю, я звернув униз нашою крутою вуличкою. Якимсь чином усе цього дня складалось так вдало. Так синьо й зелено. Я знав, що яскрiло сонце, тому що нiкельований ключ стартера вiдбивався в передньому склi, i я знав, є рiвно пiв-на-чверту, тому що сестра милосердя, яка щодня приходила масажувати стареньку Вiзавi, дрiбцювала вниз повз вузьку панель у своїх бiлих панчохах i чоботах. За звичаєм, iстеричний сетер колишнього лахмiтника атакував авто при спуску, й, за звичаєм, мiсцева газета лежала на ґанку, куди її щойно жбурком достачив Кеннi.

Напередоднi я припинив режим вiдчуження, який я сам собi прописав, i зараз я видав веселий клич, сповiщаючий моє прибуття, водночас вiдкриваючи дверi вiтальнi. Повернута до мене каштановим шиньйоном над вершково-бiлою шиєю, в тiй же бiлiй блузцi й тих же темно-червоних штанях, якi були на нiй у день нашої першої зустрiчi, Шарлотта сидiла на покуттi письмового столу й шкварила лист. Ще не випустивши дверну клямку, я повторив свiй клич вiтання.

Її рука припинила писати. З секунду Шарлотта сидiла нерухомо; за тим поволi обернулась на стiльцi, поклавши лiкоть на його ввiгнуту спинку. Її обличчя, знiвечене тим що вона зазнавала, не являло собою приємного видива. Впираючи погляд в мої ноги, вона почала мовити: "Гидка Гейзиха, товста курва, стара вiдьма, капосна мамця, стара...

стара дурка... ця стара дурка все тепер знає... Вона... вона..." Моя прекрасна звинителька урвала, ковтаючи свою отруту й сльози. Що саме Гумберт Гумберт сказав — чи намагався сказати — не має значення. Вона вела далi: "Ви — чудовисько. Ви є огидний, пiдлий, зловмисний брехун. Якщо ви наблизитесь до мене, я закричу в вiкно. Геть вiд мене!" Тут знову, гадаю, можна облишити те, що бурмотiв Г.Г.

"Я поїду сьогоднi ж. Усе це ваше. Та тiльки вам не вдасться нiколи знову побачити це негiдне дiвчисько. Забирайтесь геть з цiєї кiмнати".

Читачу, я пiдкорився. Я пiднявся в мiй екс-напiвкабiнет. Руки в боки, я постояв цiлком нерухомо й у повнiй самовладi, споглядаючи з порогу поґвалтований стольчик: шухляду було висунуто, з-вiд шпарини висiв, зачепившись борiдкою поторований нарештi ключ, iншi рiзнорiднi домашнi вiдмички лежали на стiльницi. Я перейшов через подест у подружню спальню Гумбертiв i зимнокровно перевiв мiй щоденничок з-пiд перини в свою кишеню.

По чому я вiдправився вниз, та зупинився напiвдорозi: вона розмовляла телефоном, дрiт якого в цей день був випадково сполучений iз штепселем у їдальнi. Хотiв був послухати, що вона говорить: скасувала якусь замову й вернула до вiтальнi. Я вiдсапнувся й через передпокiй пройшов до кухнi. Там я вiдкоркував пляшку шотландського вiскi (перед скотчем вона нiколи не могла втриматись). За тим я перейшов до їдальнi й звiдти, через напiвпрочиненi дверi, подивився на широку спину Шарлотти.

"Ти розбиваєш моє життя й своє", сказав я спокiйно.

"Обмiркуймо справу, як двi культурнi людини. Це все твоя галюцинацiя.

Ти, Шарлотто, не сповна розуму. Цi записи, що ти їх знайшла, самi лише начерки до роману. Твоє iм'я i її, були взятi випадково. Тiльки тому, що впали на перо. Ти подумай про це, а я принесу тобi випити".

Вона не вiдказала й не обернулась, далi скаженим темпом пишучи, що писала. Вочевидь, третiй за рахунком лист (два вже запечатаних, з наклеєними марками, приготованi були бiля неї на столi). Я вернув до кухнi.

На кухнi я витяг двi склянки (до Св. Алгебри? До Лолiти?) й вiдiмкнув електричний холодильник. Той люто ревiв на мене, поки я вивiльняв з його серця лiд. Написати всю штуку наново. Хай перечитає. Подробиць вона не пам'ятає. Змiнити, пiдробити. Написати уривок роману й показати їй або зоставити лежати на виду? Чому iнодi крани так страшенно скиглять? Жахливе становище, правду сказати. Цеглинки льоду — цеглинки для твого iграшкового полярного ведмедика, Ло! — видавали трiскотливi, нестямнi звуки в мiру того, як гаряча вода з-пiд крана визбавляла їх вiд металевих комiрок. Я поставив обидвi склянки поряд, налив у них вiскi й додав у кожну по унцiї сельтерської води. Шкода, що наклала заборону на мiй любий джинанас.

Холодильник рикнув i гуркнув. Несучи склянки, я пройшов до їдальнi й крiзь дверi вiтальнi, тепер ледь прочиненi, так що я не мiг просунути лiктя, сказав: "Я приготував тобi скотч".

Вона не вiдгукнулась, навiжена курва, i я поставив склянки на буфет бiля телефону, який наразi задзвонив.

"Говорить Леслi — Леслi омсон", сказав Леслi омсон, котрий полюбляв купатись на свiтанку: "Мiсiс Гумберт, сер, потрапила пiд авто, i вам би краще прийти найхутчiш".

Я вiдповiв — можливо не без обурення — що моя дружина цiла й неушкоджена, й усе ще тримаючи слухавку, вiдмахнув дверi в поштовху й сказав: "Ось вiн тут, Шарлотто, говорить, що тебе вбили".

Та жодної Шарлотти в вiтальнi не було.

23.

Я вибiг назовнi. Iнший бiк крутої нашої вулички являв собою незвичайне видовище. На пологий газон мiс Вiзавi вз'їхав великий, чорний, глянсовий Пакар, круто завернувши туди через панель (на якiй горбився зронений картатий плед), i стояв там, полискуючи на сонцi, з розкритими наче крила дверками та з колесами, глибоко втореними в букс. Правобiч вiд воза, на акуратнiй муравi схилу, сивоусий старець, вельми пристойно вбраний (сiрий двобортовий костюм, краватка метеликом в бiлу горошину), лежав горiлиць, здвинувши довгi ноги, наче воскова фiгура росту звичайного мерця. Менi треба виявити поштовх, розряд, блискавку миттєвого враження чередою слiв; їх речовинне накопичення на сторiнцi псує самий спалах, гостру єднiсть картинки: пагорбок пледу, машина, старик-мумiя, масажистка старухи, яка бiжить з крохмальним шелестом, тримаючи в руцi напiвпорожню склянку, назад до веранди, де пiдперта перинами, полонена, дряхла мiс Вiзавi лементувала, втiм, не досить гучно, щоб заглушити рiвномiрний гавкiт лахмiтникового сетера, який переходив вiд одного гурту людей до iншого — чи то до сусiдiв, вже скупчених на тротуарi, бiля картатої штуки, чи то назад до авто (яке йому нарештi вдалось зацькувати), чи то до гурту, зiбраного на газонi, складеного з Леслi омсона, двох полiцiянтiв i кремезного добродiя в рогових окулярах. Тут я мушу пояснити, що незабарна поява дорожньої полiцiї (не збiгло й двох хвилин по нещастю) була наслiдком того, що патрульники в цей самий час чiпляли штрафи на автiвки, незаконно запаркованi в провулку, неподалiк вiд нас; що один в окулярах був Фредерiк Бiель молодший, водiй Пакара; що його сiмдесятирiчний батько, котрого масажистка щойно вiдпоювала на скошенiй травi, де вiн лежав скошеним, так би мовити, банкiром, був не глибоко зомлiлим, але зручно й ме одично оговтувався вiд легкого серцевого нападу або зможностi такого; й нарештi, що плед на тротуарi, де жона так часто вказувала менi з незадоволенням на кривi зеленi трiщини, приховував понiвечений труп Шарлотти Гумберт, котру переїхав (а потiм i протягнув кiлька футiв) автомобiль Бiелiв у ту мить, коли вона бiгла через дорогу, щоб кинути три листи в поштову скриньку, яка була на краю дiлянки мiс Вiзавi.