Лоліта - Сторінка 3

- Володимир Набоков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У моїх гiгiєнiчних зчепленнях з жiнками я був практичний, насмiшкуватий та жвавий. В мої унiверситетськi роки в Лондонi i в Парижi я вдовольнявся платними кралями. Мої науковi студiї були старанними, та не дуже плiдними. Спочатку я думав стати психiатром, як багато-хто з невдах; але я був невдахою особливим; мене охопила химерна утома (треба пiти до лiкаря, — така млость); i я перейшов до вивчення англiйської лiтератури, з якої живе не один поет-пустоцвiт, перетворившись у професора з люлькою, в пiджаку з добротної вовни. Париж тридцятих рокiв цiлком пасував менi. Я обговорював радянськi фiльми з американськими лiтераторами. Я сидiв з уранiстами в кав'ярнi Des Deux Magots. Я друкував в'юнчастi етюди в малочитабельних часописах. Я вигадував пародiї — на Елiота, наприклад: Нехай фрейляйн фон Кульп тримає ще За клямку дверi, й обернеться...Нi, Не зрушуся до неї, нi до Фрески.

Нi до тiєї чайки...

Один з моїх творiв, озаглавлений "Прустiвська ема в листi Кiтса до Бенджамiна Бейлi," викликав схвальнi посмiшки в шiстьох-семи учених, якi прочитали його. Я взявся писати "Коротку iсторiю англiйської поезiї " для видавця з великим iм'ям, а потiм почав укладати той пiдручник французької лiтератури (iз зразками порiвнянь з лiтератури англiйської) для американських та британських читачiв, який мусив займати мене протягом сорокових рокiв, i останнiй томик якого був майже готовий до друку на день мого арешту.

Я знайшов службу: викладав англiйську групi дорослих парижан шiстнадцятого округу. Потiм впродовж двох зим був учителем чоловiчої гiмназiї. Iнколи я користався зi знайомств серед психiатрiв та працiвникiв з громадського догляду, щоб з ними вiдвiдувати рiзнi заклади, як наприклад сиротинцi та школи для недолiтнiх злочинниць, де на блiдих, зi злiпленими вiями отроковиць я мiг позирати з тiєю безкарнiстю, яка нам дарується в сновидiннях.

А зараз я хочу висловити наступну думку. У вiкових межах вiд дев'яти до чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi для деяких зачарованих пiлiгримiв, якi вдвiчi або в багато разiв є старшi за них, виказують iстотну свою сутнiсть — сутнiсть не людську, а нiмфiйну (тобто демонiчну); i цих маленьких обраниць я пропоную йменувати так: нiмфетки.

Читач помiтить, що просторовi поняття я замiнюю на поняття часу. Бiльш того: менi б хотiлось, щоб вiн побачив цi межi, 9 — 14, як окоємнi обриси (дзеркалистi обмiлi, яскрiючi скелi) зачарованого острова, на якому живуть оцi нiмфетки, i який оточений широким iмлистим океаном. Спитати б: у цих вiкових границях чи всi дiвчинки — нiмфетки? Звiсно, нi. Бо ж так ми, втаємниченi, ми, самотнi мореплавцi, ми, нiмфолепти, давно б збожеволiли.

Але й краса також не є критерiєм, мiж тим як вульгарнiсть (або те хоч би, що зветься вульгарнiстю в тому чи iншому середовищi) не виключає неодмiнної наявностi тих таємничих рис — тiєї казково-дивної грацiї, тiєї мiнливої душевбивчої, закрадливої звабностi — якi вирiзняють нiмфетку серед полiтниць, незрiвнянно бiльше залежних вiд просторового свiту одночасних явищ, анiж вiд невагомого острова зачарованого часу, де Лолiта бавиться з подiбними до неї. В серединi тих же вiкових границь число справдешнiх нiмфеток є багато меншим числа некрасивих або просто "гарненьких", чи навiть "вродливих", але цiлком звичайних, пухлявих, вайлуватих, зимношкiрих, людяних за єством своїм, таких, котрi можуть або не можуть потiм перекинутись на красивих, як кажуть, жiнок (погляньте-но на таку-собi бридку пампушку в чорних панчохах й бiлому капелюшку, яка перевтiлилась у дивну зiрку екрану ). Якщо попросити нормальну людину вiдзначити найгарнiсiньку на груповому знiмку школярок або герль-скаутiв, вiн не завжди вцiлить у нiмфетку. Треба бути художником та навiженим, забавищем нескiнченних скорбот, iз булькою гарячої отрути в коренi тiла та полум'ям над-жадання, вiчно палаючим у чуйному хребтi (о, як доводиться нам щулитись i берегтися!), аби впiзнати одразу, за невимовними прикметами — за ледь котячим обрисом вилиць, за тонкими й шовковистими членами, й iншими ознаками, перелiчити якi менi заказано вiдчаєм, стидом, сльозами нiжностi — маленького смертоносного демона у тлумi звичайних дiтей; вона ж бо, нiмфетка, стоїть серед них невпiзнана, що й сама не вiдчуває своєї казкової влади.

Та ще: через примат часу в цiй бiсiвськiй справi, науковець має бути готовим взяти до уваги, що потрiбна рiзниця в декiлька рокiв (я би сказав, не менш десяти, але за звичай у тридцять або сорок — й до дев'ятдесяти в не багатьох вiдомих випадках) мiж дiвчинкою й мужчиною для того, щоб той мiг зазнати чарiв нiмфетки. Тут є питання налаштування кришталика, питання деякої вiдстанi, яку внутрiшнє око з приємним хвилюванням надолужує, й питання певного контрасту, що його розум спостигає з корчем порочної насолоди. "Коли я був мамлюком, вона мамлюком була" (усе Едгаровий перегар), моя Аннабелла не була для мене нiмфеткою: я був їй рiвним; заднiм числом я сам був фавнятком, на тому ж зачарованому островi; та нинi, вересня 1952-го року, як минуло двадцять дев'ять рокiв, гадаю, що можу розгледiти в нiй початкове рокове наслання. Ми кохалися передчасною любов'ю, яка вiдмiнна тiєю нестямою, що так часто розбиває життя зрiлих людей. Я був дужим хлопчиськом i вижив; та отрута зосталася в ранi, i ось я вже мужнiв у лонi цивiлiзацiї, яка дозволяє чоловiковi упадати за дiвчиною шiстнадцятирiчною, але не за дiвчинкою дванадцятирiчною.

Отож, не дивно, що моє доросле життя в Європi було жахливо двоїстим.

Назовнi я мав так званi нормальнi зносини iз земнородними жiнками, у яких грудi гарбузами або грушами, всерединi ж я палав у пекельнiй печi зосередженої хтивостi, яку збуджувала в менi кожна стрiчна нiмфетка, до котрої я, будучи законослухняним боягузом, не смiв пiдступитись. Кремезнi людячi самицi, котрих менi дозволено було уживати, слугували тiльки палiативом. Я готовий повiрити, що вiдчування, якi я вилучав iз природного злягання, рiвнялись бiльш-менш тим, що їх зазнають нормальнi великi мужчини, коли спiлкуються iз нормальними великими жiнками в тому рутинному ри мi, який iздригає свiт. Але негаразд є в тiм, що цьому товариству не довелось, як довелось менi, спiзнати проблиск незрiвнянно бiльш пронизливої насолоди.

Найбiднiший з моїх у полюцiю ведучих снiв у тисячу разiв яскравiший за перелюби, що їх наймужнiший генiй або найталановитiший iмпотент здатнi були уявити. Мiй свiт був розкраяний. Я чув присутнiсть не однiєї, а двох статей, жодна з яких не була моєю; обидвi були жiночими для анатома; для мене ж, котрий дивився крiзь призму почуттiв, "вони були так само рiзнi мiж собою, як щиголь i щогла". Всьому цьому я тепер надаю рацiю, та у двадцять — двадцять-п'ять рокiв я не так ясно знався на своїх стражданнях. Тiло добре знало, чого воно хоче, та мiй розум вiдхиляв кожну його мольбу. Мною оволодiвали то острах i стид, то нестямний оптимiзм. Мене душили суспiльнi заборони. Психоаналiсти вабили мене псевдовизволенням вiд лiбiдобелiберди.

Те, що єдиними об'єктами любовного подрогу були для мене сестри Аннабелли, її повiрницi й кордебалет, менi ввижалось iнколи передвiстям божевiлля.

Iнодi ж я говорив собi, що все залежить вiд точки зору, i що по сутi нема нiчого поганого в тому, що мене до нестерпу хвилюють нелiтнi дiвчатка.

Дозволю собi нагадати читачевi, що в Англiї, з тих пiр, як був ухвалений закон (1933-го року) про дiтей та Молодi Персони, термiн "герль-чайлд" (тобто дiвчинка) визначається як "особа жiночої статi, яка має вiд роду бiльше нiж вiсiм та менше нiж чотирнадцять рокiв" (пiсля чого, вiд чотирнадцяти до сiмнадцяти, статут визначає цю особу як "молоду персону"). З iншого боку, в Америцi, а саме в Масачусетсi, термiн "уейвард чайлд" (непутяща дитина) стосується технiчно дiвчинки вiд семи до сiмнадцяти рокiв, яка спiлкується з порочними та нiкчемними особами". Хью Броутон, полемiчний письменник часiв Джемса Першого, довiв, що Рахаб була блудницею вже в десять рокiв. Все це вкрай цiкаво, i я припускаю, що ви вже бачите, як рот менi пiниться перед приступом — та нi, нiщо не пiниться, я просто пускаю вистрибом рiзнобарвнi блiшки щасливих думок у вiдповiдну чашечку. От ще картинки. Ось Вергiлiй, котрий (цитую старого англiйського поета) "нiмфетку оспiвав в одному тонi", хоч найвiрогiднiше вiддавав перевагу перитоновi хлопчика. Ось двi з ще недостиглих дочок короля Анхатена та його королеви Нiфертiтi, у котрих було шiсть таких — нiльських, гологолових, голеньких (нiчого крiм численних намистових рядiв), iз м'якими брунатними щенячими черевцями, iз довгими ебеновими очима, якi спокiйно вмiщалися на перинах, i цiлковито збереженi пiсля трьох тисяч рокiв. Ось зграйка десятирiчних вiдданиць, котрих примушують сiсти на фасцинiй — кiл зi слонової кiстки у храмах класичної освiти. Шлюб i спiвжиття з дiтьми трапляються ще доволi часто у декотрих областях Iндiї. Так, восьмидесятилiтнi дiди-лепчанцi сполучаються iз восьмирiчними дiвчатками, i хто-би озвався. Нарештi Данте безтямно закохався в свою Беатрiче, коли минуло лише дев'ять рокiв їй, такiй яскрiючiй, фарбованiй, звабнiй, у червоному строї з дорогим камiнням, а було це 1274-го року, у Флоренцiї, на приватному бенкетi, веселого травня мiсяця.

Коли ж Петрарка безтямно укохався в свою Лаурину, вона була бiлявою нiмфеткою дванадцяти рокiв, яка бiгла крiзь вiтер, куряву й цвiтiнь, сама як летюча квiтка, серед прекрасної рiвнини, видної з Воклюзьких горбiв.

Та будьмо ж бундючними й культурними. Гумберт Гумберт старанно прагнув бути гожим. Їй Богу, прагнув. Вiн ставився вкрай обережно до звичайних дiтей, до їх чистоти, вiдкритих на образи, й за жодних обставин не зазiхнув би на невиннiсть дитини, якби була хоч найвiддаленiша можливiсть скандалу.

Та як билося бiдоласi серце, коли серед невинної дитячої зграї вiн помiчав дитину-демона, "enfant charmant et fourbe" — очi з iмлою, барвнi губи, десять рокiв каторги, коли даси знати їй, що дивишся на неї. Так йшло життя.

Гумберт був цiлком спроможний мати злучання з Євою, проте Лiлiт була тою, про яку вiн марив. Бруньковидна стадiя у розвитку грудей рано (в 10 7/10 рокiв ) наступає в черзi соматичних змiн, якi супроводжують наближення зрiлостi.