Лоліта - Сторінка 5

Я утямив, що рiвне життя, домашнiй харч, усi звичаї шлюбного побуту, профiлактична одноманiтнiсть лiжкової дiяльностi i — як знати — майбутнє зростання моральних цнот, деяких чисто духовних ерзацiв, могли б допомогти менi — якщо не позбутись ганебних та шкiдливих покликiв, то принаймнi чемно з ними справлятися. Невелике майно, що я успадкував по батьковi — (нiчого значного — "Мiрану" я давно продав) на додачу до моєї вражаючої, хоч i дещо брутальної чоловiчої краси, дозволило менi зi спокiйною впевненiстю вдатись до вiдповiдних пошукiв. Добряче роздивившись, я вподобав дочку польського лiкаря: добряк лiкував мене вiд серцевої нестачi та нападiв запаморочення.

Iнодi ми разом грали в шахи; його дочка дивилась на мене звiд мольберта i мною позиченi їй очi або кiстянки рук встромляла в те кубiстичне глупоття, яке тодiшнi освiченi панночки малювали замiсть персикiв та овечок. Дозволю собi повторити, тихо, але поважно: я був, та ще залишився, всупереч усiм своїм поневiрянням, винятковим вродливцем, зi стриманими рухами, з м'яким волоссям i нiби похмурою, але вiд того бiльш привабною поставою великого тiла. При такiй мужностi часто буває, що в гiдних показу рисах суб'єкта вiдбито щось похмуре та розбурхане, що треба ховати. Так сталося й зi мною.

Нажаль, я добре вiдав, що варто менi ляснути пальцями, щоб отримати будь-яку дорослу особу, обрану мною, я навiть звик не дуже зважати на жiнок, боячись саме того, що та чи iнша плюхне як набряклий соком плiд менi на холодне лоно. Якби я був що зветься "пересiчним французом", охочим до пишно вбраних дам, я легко би знайшов серед знавiснiлих вродливиць, якi плюскались у мою понуру скелю, iстоту значно привабливiшу, нiж моя Валерiя. Та в цьому виборi я керувався мiркуваннями, що по сутi зводились — як я надто пiзно втямив — до ницього компромiсу. I все це лише показує, яким страшенним дурепою був Гумберт у справах кохання.

8.

Хоч я твердив собi, що потребую лиш сублiмованого pot-au-feu та живих пiхв, одначе те, що менi подобалось у Валерiї, це була її iмперсонiзацiя малого дiвчатка. Вона прикидалась малятком не тому, що второпала мою таємницю: таким був просто її власний стиль — i я вскочив. Насправдi-бо цiй дiвчинцi було принаймнi пiд тридцять (нiколи я не мiг встановити її точний вiк, адже навiть її паспорт вводив в оману), i вона давно вже розлучилась зi своїм дiвоцтвом за обставин, якi змiнювались за настроєм її пам'ятi. Я ж зi свого боку був наївним, як тiльки може бути наївною людина iз сексуальним ґанджем. Вона здавалась якоюсь пухнастою й грайливою, вбиралась la gamine, щедро показувала гладкi ноги, вмiла пiдкреслити бiлину пiд'єму ступнi чорним оксамитом черевичка, i приндилась, i вигравала ямками, й затрушувала коротким бiлявим волоссям в найтрафаретнiший в свiтi спосiб.

По короткому обрядi в ратушi я привiв її на нову квартиру й дещо здивував її тим, що перед початком будь-яких любощiв змусив її перебратись в просту нiчну дитячу сорочку, яку я щасно вкрав зi скринi (шатної шафи) в сиротинцi. Шлюбна нiч видалась доволi кумедною, й через мої дiї дурка моя була в iстерицi. Та дiйснiсть невдовзi перемогла. Обiлявлена кучеря виявила свiй чорнявий корiнець; пушок обернувся на колючки неголеної гомiлки; рухливий вологий рот, як я його не пхав коханням, вивернув свою мiзерну подiбнiсть iз вiдповiдною частиною на заповiтному портретi її жабоглядної покiйної матiнки; i згодом замiсть блiдого вуличного пiдлiтка, в Гумберта Гумберта опинилась на руках велика, дебела, коротконога, грудаста й цiлковито безглузда баба.

Такий стан тривав вiд 1935-го року до 1939-го. Єдиною чеснотою Валерiї була її сумирнiсть, i як не дивно, вiд цього було затишно в нашiй новiй квартирцi: двi кiмнатки, димний краєвид в одне вiкно, цегляний мур — в iнше, крихiтна кухня, черевикоподiбна ванна, в якiй я почувався Маратом, дарма що не було бiлошийої дiвчинки, щоб заколоти мене. Ми провели з дружиною чимало вечорiв — вона заглибившись в свiй Paris Soir, я — працюючи за хлипким столиком. Ми вiдвiдували кiно, велодром, змагання з боксу. До її прiсної плотi я звертався лиш зрiдка, тiльки хвилинами гострої потреби, крайнього вiдчаю. Була в бакалiйника, що по той бiк вулицi, мала донька, тiнь якої зводила мене з розуму; втiм, за допомогою Валерiї я-таки знаходив деякi законнi виходи з мого фантастичного лиха. Та що стосується домашнього харчу, то ми без слiв залишили pot-au-feu й харчувалися здебiльшого в вузькому ресторанчику з єдиним довгим столом на rue Bonaparte, де настiльна скатертина була в винних плямах, й переважав iноземний гомiн. А в будинку поряд антиквар виставив у заставленiй вiтринi препишний, барвистий — зелений, червоний, золотий i чорнильно-синiй — давнiй американський естамп, на якому був паровоз з гiгантською трубою, великими химерними лiхтарями та величезним бидлоскидальником, який тягне свої фiолетовi вагони в громову степову нiч i домiшує рясний, чорний, що мерехтить iскрами, дим до кудлатих її хмар.

В них щось блиснуло. Влiтку 1939-го року помер мiй американський дядечко, залишивши менi прибуток у декiлька тисяч американських доларiв за умови, що я переїду до Сполучених Штатiв й займусь iнтересами його фiрми. Ця перспектива припала менi до серця надзвичайно: я вiдчував, що життя моє потребує струсу. Та було дещо iнше: мольовi проточинки з'явились на плюшi подружнього затишку. В останнiй час я помiчав, як моя дебела Валерiя якось змiнилась — виказує дивне занепокоєння, iнодi щось на кшталт обурення, а це не пасувало до встановленого характеру персонажа, який вона повинна була для мене грати. Коли я повiдомив їй, що ми незабаром попливемо до Нового Йорку, вона похнюпилась i впала в задуму. Була докучлива тяганина з її документами.

Вона ж бо мала кепський Нансенський паспорт i одержанню вiзи аж нiяк не сприяло швейцарське громадянство чоловiка. Я пояснював неминучiстю стояння в хвостах до префектури та великими iншими прикрощами її млявий та нечулий настрiй, на який аж нiяк не впливали мої змальовування Америки, країни рожевих дiтей та величезних дерев, де життя буде набагато кращим, нiж в нудному, сiрому Парижi.

Одного ранку (її папери були вже майже впорядкованi) ми виходили з якоїсь офiцiйної будiвлi, як раптом бачу, що Валерiя, яка важко тупала поряд зi мною, починає енергiйно й мовчазно трусити своєю болонковою головою.

Спочатку я не звертав на це жодної уваги, та потiм спитав, чому їй власне здається, що там всерединi щось є? Вона вiдказала (перекладаю з її французького перекладу якоїсь слов'янської площини): "В моєму життi є iнша людина".

Нема чого й казати, що чоловiковi не надто сподобались такi слова.

Мене, не криюсь, вони приголомшили. Прибити її тут-таки на вулицi — як би вчинив чесний мiщанин — не можна було. Роки прихованих страждань мене навчили самовладанню надлюдському. Отже я чимскорiш сiв з нею в таксомобiль, який деякий час заклично повз за нами, i в цьому порiвняно спокiйному усамiтненнi запросив її до пояснення її диких слiв. Мене душила зростаюча лють — о, не тому, що я знав якусь нiжнiсть до цiєї балаганної фiгури, яка зветься мадам Гумберт, але тому, що нiкому крiм мене не дозволено було вирiшувати проблеми законних i незаконних злучань, а тут Валерiя, моя фарсова дружина, нахабно взялася порядкувати за своїм розсудом ще й моїми вигодами й моєю долею. Я зажадав, аби вона назвала менi коханця. Я повторив питання; та вона не припиняла свого клоунського базiкання, й далi теревенячи про те, яка вона нещаслива зi мною, й хоче негайно зi мною розлучитись.

"Mais qui est-ce?" загорлав я нарештi, двигнувши її кулаком по колiну, й вона, навiть не зморщившись, втупилась в мене, наче вiдповiдь була такою простою, що й пояснень не треба. За цим швидко звела плечем i вказала пальцем на м'язисту потилицю водiя. Той загальмував близько невеликої кав'яренки й представився. Не можу пригадати його кумедного прiзвища, але через стiльки рокiв вiн бачиться менi ще зовсiм ясно — кремезний русак, колишнiй полковник Бiлої Армiї, пишновусий, острижений їжаком. (Таких як вiн не одна тисяча жила з цього безтямного промислу в Парижi). Ми сiли за столик, бiлогвардiєць замовив вино, а Валерiя, поклавши на колiно промоклу серветку, говорила далi — в мене радше, нiж зi мною: у цей величний келих вона сипала слова з безупиннiстю, якої я й не чекав вiд неї, причому щомитi вибухала залпом польських або росiйських фраз у напрямi свого незворушного коханця. Становище ставало абсурдним, i воно стало абсурднiшим, коли таксомобiльний полковник, iз хазяйською усмiшкою перервавши Валерiю, почав розвивати власнi домисли й задуми. Промовляючи потворною французькою, вiн накреслив ту царину любовi та працi, в яку вiн наважився ввiйти за руку зi своєю жiночкою. Вона ж тепер зайнялася своїм виглядом, сидячи мiж ним та мною: пiдмальовувала випнутi губки, виправляла подзьобуванням пальцiв (при цьому строюючи пiдборiддя) виперед блузки й так далi, а вiн мiж тим говорив про неї, не тiльки як начебто її не було з нами, але так, як буцiм вона була сирiткою, котру наразi переводили задля її ж добра вiд одного мудрого опiкуна до iншого, мудрiшого; i хоч я перебiльшував i можливо паплюжив усi враження через свiй безпорадний гнiв, присягаюсь, що полковник преспокiйно радився зi мною щодо таких речей як її дiєта, регули, гардероб, i книжки, якi вона вже читала чи повинна була прочитати. "Здається менi, казав вiн, їй до вподоби Жан Крiстоф — як ви гадаєте?" О, вiн був сущий лiтературознавець, цей добродiй Таксович.

Я поклав край його дзижчанню тим, що запросив Валерiю зiбрати свiй жалюгiдний скарб негайно, на що пошляк полковник заявив, що охоче знесе його в авто власноруч. Взявшись до виконання обов'язку, вiн повiз Гумбертiв, мосьє та мадам, додому, й повз весь шлях Валерiя говорила, а Гумберт Грiзний внутрiшньо радився з Гумбертом Покiрним, кого саме заб'є Гумберт Гумберт — її, чи її любого приятеля, або обох, або нiкого. Згадую, як одного разу я мав у руках пiстолет, що належав студентовi-спокласнику, в ту пору мого життя (здається, я про ту пору не згадав, та це не до потреби), коли я плекав думку порозважатись iз його сестрою (вкрай сяйливою нiмфеткою, з великим чорним бантом) i потiм застрелитись.