Лоліта - Сторінка 46

Шкатулка виявилась надто пласкою для моїх громiздких шахiв, та я її зберiг — для зовсiм iншої потреби.

Бажаючи розiрвати мереживо долi, яке, як я смутно вiдчував, обплутувало мене, я вирiшив (попри всю неприховану досаду Лолiти) провести зайву нiч у Каштанових Котеджах. Остаточно вже прокинувшись на четверту годину ранку, я впевнився, що дiвчинка ще спить (розкривши рота, неначе сумливо вдивляючись у безтямне дивацьке життя, яке ми все ж так-сяк збудували для неї), i що дорогоцiнний вмiст "луїзетти" в безпецi. Там, дбайливо загорнутий в бiлий вовняний шарф, перебував кишеньковий пiстолет: калiбр — нуль тридцять два, вмiст — вiсiм набоїв, довжина — близько одної дев'ятої росту Лолiти, держиця — горiхова в клiтину, сталева вiддiлка — цiлком воронована. Я його успадкував вiд покiйного Гарольда Гейза разом з каталогом, де в одному мiсцi, зi спокiйним невiглаством, зазначалось: "так саме добре корисний по вiдношенню до будинку й автомобiля, як i до особи". Вiн був у шухлядi, готовий до негайного застосування щодо особи чи осiб; курок був цiлком зведений, та "рухомий запiр" був на запобiжнику задля протидiї ненавмисному спуску. Не слiд забувати, що пiстолет є фрейдистичний символ центральної правiтцiвської кiнцiвки.

Мене тепер тiшило, що вiн у мене з собою, — й особливо тiшило те, що я навчився ним користуватись два роки тому, в сосняку бiля мого й шарлоттиного, схожого на пiсковий годинник, озера. Фарло, з яким я ходив по цьому глухому лiсу, стрiляв досконало i йому вдалось поцiлити з кольта в колiбрi, хоч треба сказати, що в сенсi трофея залишилось вiд пташки небагато — лишень купка райдужного пуху. Огрядний екс-полiцiянт, на прiзвище Крестовський, котрий в двадцятих роках спритно застрелив двох збiглих арештантiв, раз якось приєднався до нас i наповнив ягдташ мiнiатюрним дятлом — вбитим, до речi, в таку пору року, коли полювання було цiлком заборонене.

В порiвняннi з цими завзятими стрiльцями я, звичайно, був новачок i все хибив, ба зате iншого разу, коли я ходив один, менi пощастило поранити бiлку. "Лежи, лежи", шепнув я моєму портативному компактному дружковi, й випив за його здоров'я глинок джинанаса.

18.

Читач тепер має забути Каштани й Кольти, щоб прослiдувати за нами далi на захiд. Найближчi днi були позначенi рядом сильних гроз — або, можливо, одна й та сама гроза просувалась через усю країну важкими жаб'ячими скачками, й ми так само не здатнi були її струхнути, як сищика Траппа: адже саме в цi днi передi мною постала загадка Ацтеково-Червоного Яка з вiдкидним верхом, яка цiлком затулила собою тему лолiтчиних коханцiв.

Цiкаво! Я, котрий ревнував її до кожного стрiчного хлопчака, — дивно, як я неправильно тлумачив указiвки рока! Можливо, за цю зиму мою обачнiсть приспала скромна поведiнка Лолiти; та в усякому разi навiть божевiльний ледве був би таким дурним, щоб припустити, що якийсь Гумберт Другий шпарко женеться за Гумбертом Першим та його нiмфеткою, пiд акомпанемент завiсових потiшних вогнiв, через великi й вельми незгляднi рiвнини. В мене тому й з'явилася здогадка, що вишневий Як, що був миля за милею на дискретнiй вiдстанi вiд нас, керований був сищиком, котрого якийсь дозвiльний клопотун найняв з метою встановити, що саме робить Гумберт Гумберт зi своєю малолiтньою пасербицею. Як бува зi мною в перiоди електричних коливань в атмосферi й потрiскуючих блискавиць, мене гнiтили галюцинацiї. Припускаю, що це було щось, суттєвiше за галюцинацiї. Менi невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн погано подiяв, i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув їх i водночас помiтив, що я зовсiм голий i що на порозi стоїть, блiдо мерехтячи в просоченому дощем мороцi, чоловiк, який тримає перед обличчям маску, зображаючу Чiна, гротескового детектива з випнутим пiдборiддям, пригоди якого друкувалися в комiксах. Вiн видав глухе реготання й утiк; я ж, хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, — i як не дивно, менi й досi не ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм, я вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi здавалось доволi правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально! Якийсь комерсант, думаю, заробляв на тому, що продавав цi маски популярних почвар i йолопiв. Адже помiтив я наступного дня, як два хлопчини рились в смiтнику й примiряли машкару Чiна? Збiжнiсть? Результат метеорологiчних умов? Будучи вбивцею, маючим разючу, та нерiвну, норовисту пам'ять, не можу вам сказати, милостивi мосьпанi та панове, з якого саме дня я знав достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом, проте я пам'ятаю той перший раз, коли я зовсiм ясно побачив водiя. Якось надвечiр я повiльно їхав крiзь струмливу зливу, весь час бачачи червоний привид, який танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний потiк полегшав, застукав дрiбно, а там i зовсiм урвався. Продершись крiзь хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi окуляри, i я зупинився при бензозаправному пунктi. Те, що вiдбувалось, здавалось менi хворобою, злоякiсною пухлиною, проти якої нiчого не можна було вдiяти, а тому я змислив попросту iгнорувати нашого зимнокрового переслiдувача, який в закритому виглядi, зупинився трохи позаду нас, при якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте тур з Нюрою". Машину мою напоїли, i я вiдправився в контору, щоб купити окуляри й заплатити за бензин. Пiдписуючи "путiвний" чек, я спробував зрозумiти, в якому мiсцi знаходжусь, i випадково визирнув у вiкно. Там я побачив щось жахливе.

Мужчина з широкою спиною, лисуватий, в бежевому спортивному пiджаку й темнобрунатних штанах, слухав, що повiдомляла йому Лолiта, яка, висунувшись з нашого воза, казала дуже швидко й при цьому махала вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями, як бувало, коли йшлося про щось серйозне й невiдкладне. Мене вкрай здивувала — здивувала з болючою силою — якась велемовна свобода її поведiнки, яку менi важко змалювати, та це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця, може. За тим я побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до своєї машини — широкої будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька, з такимож як у дядька Густава рiвно засмаглим обличчям, бiльш округлим, нiж моє, пiдстриженими темними вусиками й дегенеративним ротом у виглядi рожевого пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли — я вернув до воза.

"Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?" "Який ланець? Ах — той. Ах, не знаю. Питав, чи є в мене мапа. Заблукав, певно".

Ми поїхали далi, i я сказав: "Тепер послухай, Лолiто. Не знаю, чи ти брешеш менi чи нi, й менi однаково на цю хвилину; та цей добродiй їхав за нами весь день, i я вчора бачив його вiз в нас у заїздi, i я маю пiдозру, що це полiцiйний агент. Тобi добре вiдомо, що трапиться й куди тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюхає щось. А тепер скажи абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому".

Вона засмiялась.

"Якщо вiн дiйсно полiцiянт", вiдповiла вона верескливо, та доволi розумно, "то глупiш за все було б показати йому, що ми перелякались. Iгноруй його, татку".

"Вiн спитав тебе, де ми їдемо?" "Ет, це вiн вже сам знає!" (глузлива вiдповiдь).

"В усякому разi", сказав я, вiдступаючи, "я тепер побачив його пику.

Красою вiн не вiдрiзняється. Мiж iншим, вiн дуже схожий на мого двоюрiдного стрия, на прiзвище Трапп".

"Може вiн i є Трапп. На твоєму мiсцi я б — ах, диви, всi дев'ятки перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано сказала вона, вказуючи на одометр, "я була впевнена, що нулi зупиняться й перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд".

Вперше, здається, вона так невмисно пригадувала догумбертiвське дитинство; можливо, ця сцена навчила її таким реплiкам. Цiлком мовчазно ми рушили далi. Погоня щезла.

Та вже наступного дня, як бiль ракової недуги, який повертається мiрою того, як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий червоний звiр. Проїзду на шосе того дня було мало; нiхто нiкого не обганяв, i нiхто не стремiв затиснутись мiж нашим скромним синеньким повозом та його державною червонотiнню: пустун чародiй нiби заворожив iнтервал, встановив зону, сама точнiсть i стiйкiсть якої ховали в собi щось криштальне й майже художнє. Наш переслiдувач з цими набитими ватою плiчми й дядечковими вусиками нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'єднує його з нашим убогим седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз, котилися знов пiд гору.

Ми слухались вказiвок дозволеної швидкостi. Ми давали можливiсть перейти — до наступного класу — дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не проїжджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами ма ематичним мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: її зрадiле око, її палаючу щоку.

Керуючий рухом полiцiянт, у вихорi так i сяк схрещуваних вулиць, на тридцять по четвертiй опiвднi, при в'їздi в фабричне мiсто, став тiєю дланню фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i за тим тiєю ж рукою вiдрiзав шлях моїй тiнi. Довга отара возiв зрушилась i поїхала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, — i за тим спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку.

Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе, моєї тiнi нiде не було видно.

Лолiта презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо його збутись".

"Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", вiдповiв я.

"Ти перевiрив би своє... свiтлосприйняття...