Lux Perpetua - Сторінка 6

Якийсь час він мовчав, покусував і облизував губи.

— Твої чеські друзі, Сирітки, — нарешті заговорив він, — до позавчора, до Purificatio, стояли під Свидницею. Спіймавши облизня, пішли під Стшегом і взяли місто в облогу. Досить, досить уже дойняли ці спустошливі мирмідоняни прекрасну шльонську землю. Тож для початку ти підеш під Стшегом. Переконаєш Краловця зняти облогу і забиратися геть. Додому, в Чехію.

— Як мені це зробити? Яким чином?

— Як завжди, — усміхнувся посланець інквізиції. — Адже ти вмієш впливати на долі та на випадковості. Маєш талант змінювати історію, спрямовувати її течію у цілком нове русло. Ти довів це зовсім недавно, під Старим Велиславом. Ти остаточно позбавив Шльонськ П'яста, а зембицьке князівство — п'ястівської лінії. У Яна Зембицького не було нащадків чоловічої статі, тож після його смерті князівство потрапляє в безпосереднє володіння чеської корони. Чи подякує тобі за це історія, буде видно. Через кількасот років. Їдь під Стшегом.

— Поїду.

— І припиниш дурні пошуки?

— Ага.

— Стеження і розслідування?

— Ага.

— Знаєш що? Я не дуже тобі вірю.

Рейневан ще й оком не моргнув, як Лукаш Божичко схопив його за зап'ястя, сильно викрутив руку. В його долоні зблиснула, відкриваючись, бритва. Рейневан сіпнувся, але дубова накривка й далі надійно його тримала, а хватку Божичко мав залізну.

— Я не дуже тобі вірю, — процідив він, підсуваючи ногою мідний таз. — Тому для початку пущу тобі дещицю крові. Щоби трохи покращити твої здоров'я і характер. Особливо характер. Бо ти, як можу констатувати, — під владою гуморів, меланхолії та холери навперемін, а вони, як відомо, походять із вологи, із зелених та чорних виділень жовчі. Ці недобрі речі накопичуються у крові. Тому я трохи тобі її випущу. Ну, може трохи більше, ніж трохи.

Він повів рукою і бритвою так швидко, що Рейневан майже не вловив руху. І майже не відчув болю. Він відчув тепло крові, яка стікала по передпліччю, долоні та пальцях. Почув, як вона голосно дзюркоче в мийницю.

— Так-так, я знаю, — покивав головою Божичко. — Зараз несприятливий час для кровопускання. Зима, місяць-молодик, Сонце в знаку Водолія, до того ж п'ятниця, день Венери. У такі дні кровопускання дуже ослаблює. Але це навіть добре. Бо для мене важливо трохи ослабити тебе, Рейневане. Забрати в тебе трохи енергії, яку ти спрямовуєш у зовсім неправильне русло. Відчуваєш? Ти вже слабнеш. І стає холодно. Дух сповнений наснаги, але от тіло так наче трохи мляве, га? Не шарпайся, не борися зі мною. Нічого з тобою не станеться, ти для нас надто цінний, щоб я ставив під загрозу твоє здоров'я і без потреби примножував твої страждання. Не бійся, кінець-кінцем я перев'яжу тобі руку. А перев'язую я, повір, краще, ніж голю.

Рейневан клацав зубами від холоду, який опановував його дедалі сильніше. Кімната лазні танцювала в нього перед очима. Монотонний голос Божичка долинав немовби звідкись здалеку.

— Так, так, Рейневане. Саме так воно і є. Кожна дія викликає протидію, у кожної події є наслідки, а кожен наслідок стає причиною наступних наслідків. У Домремі, припустимо, у Шампані, дівча на ім'я Йоганна чуло голоси. І які це буде мати наслідки? Якими будуть віддалені наслідки ядра з французької бомбарди, яке восени минулого року знівечило під Орлеаном обличчя графа Селісбері? Те, що після того, як граф Селісбері сконав у муках, командування армією, що тримала в облозі Орлеан, перейшло до графа Саффолка? Який вплив на долю світу матимуть вірші, що їх, уже як новий познанський єпископ, напише Станіслав Цьолек? Або той факт, що Сигізмунд Корибут, якого, за клопотанням польського короля Ягелла, випустили з ув'язнення в замку Вальдштайн, уже не повернеться до Литви, а залишиться в Чехії? Або те, що Ягелло та римський король Сигізмунд Люксембурзький незабаром зустрінуться в Луцьку на Волині, щоби радитися про долю Східної Європи? Яке значення для історії має той факт, що ні Ягелла, ні Вітольда неможливо отруїти, бо магічна вода з таємних жмудських джерел, яку вони регулярно п'ють, надійно захищає їх від отрути? Або, щоб не шукати далеко, те, що ти, Рейневане з Беляви, намовиш Сиріток Яна Краловця повернутися до Чехії? Усім хотілося б знати, який вплив ті чи інші події матимуть на історію, на долю світу. Усім хотілося б, але ніхто не знає. І мені хотілось би, і я теж не знаю. Але повір: я збіса стараюся. Рейневане? Агов! Ти чуєш мене?

Рейневан не чув. Він потопав.

У жахіттях.

* * *

Сонні жахіття останнім часом не були проблемою для Еленчі Штітенкрон — а якщо й були, то невеликою і не надто проблематичною. Після цілоденної праці біля хворих в олавському госпісі Святого Сверада Еленча, як правило, була надто вимучена, щоби бачити сни. Її будили і зривали з ліжка ante lucern, ще до зорі, і вона разом з Доротою Фабер та іншими волонтерками бігла на кухню готувати сніданок, який скоро треба було розносити хворим. Потім була молитва у шпитальній каплиці, потім догляд за пацієнтами, потім знову кухня, потім пральня, потім знову шпитальна зала, молитва, шпитальна зала, миття підлоги, кухня, зала, кухня, пральня, молитва. Як наслідок, відразу ж після вечірнього "Аве" Еленча падала на постіль і засинала мертвим сном, із судомно стиснутими на ковдрі руками в боязкому передчутті швидкого пробудження. Нічого дивного, що такий триб життя надійно позбавив її сонних видінь. Жахіття, які колись становили для Еленчі проблему, перестали нею бути.

Тим більш дивно, що вони повернулися. Від середини адвенту Еленчі знову почали снитися кров, убивства та пожежі. І Рейневан. Рейнмар з Беляви. Рейневан приснився Еленчі Штітенкрон кілька разів, за настільки страхітливих обставин, що вона почала згадувати його у вечірній молитві. "І його також, як і мене, візьміть під свою опіку", — повторювала вона подумки, схиляючи голову перед невеликим вівтарем, перед Пієтою та святим Сверадом. "І йому також, як і мені, додай сили, обдаруй розрадою", — повторювала вона, дивлячись на різьблене обличчя Скорбної Матері. "Як мене, так і його обережи посеред ночі, будь йому щитом і захистом, будь сторожею невсипущою. І дай мені ще хоч раз його побачити", — додавала вона у ще глибших думках, так тихо і так потаємно, щоб ні Пресвята Заступниця, ні святий не звинуватили її в занадто світських думках.

Шістнадцяте січня 1429 року, неділя перед святим Антонієм, була для шпиталю таким самим робочим днем, як і будні, бо роботи несподівано побільшало. Чеські гусити, про яких так багато говорилося весь грудень, підступили під Олаву в день Трьох Царів, а наступного дня ввійшли в місто. Обійшлося, всупереч деяким чорним та панікерським прогнозам, без штурму, бою і кровопролиття. Людвік, князь Олави та Нємчі, повівся так само, як і за рік до того, — уклав із гуситами угоду. Вигідну для обох сторін. Гусити пообіцяли не палити і не плюндрувати князівські маєтки, а князь — взамін за це — надав пораненим, хворим та покаліченим чехам притулок в обох олавських шпиталях. І шпиталі одразу ж заповнилися пацієнтами. Забракло нар і підстилок, матраци й сінники клали просто на підлогу. Роботи було невпрогорт, наростала нервозність, яка швидко передавалася всім, і навіть зазвичай спокійним ченцям-премонстрантам, і навіть зазвичай спокійній Дороті Фабер. Наростала нервозність. Тривога. Утома. І всепоглинаючий, паралізуючий страх перед моровицею.

Гамір, який її розбудив, Еленча спочатку прийняла за сонне марення. Зі стогоном шарпнула бумазею ковдри, перекотилась на другий бік, посунувши голову по мокрій від слини подушці. "Знову цей сон, знову мені сниться Бардо, — подумала вона на хисткій грані між сном і явою. — Штурм і різанина в Барді, чотири роки тому. Сполох дзвонів, гудіння рогів, іржання коней, грюкіт, гупання, дикий крик нападників, передсмертні зойки. Вогонь, який підсвічує пузирі у вікнах і блискотливою мозаїкою витанцьовує на брусованій стелі…"

Вона зірвалася, сіла. Дзвони били на сполох. Долинав крик. Відблиски пожежі підсвічували вікна. "Це не сон, — подумала Еленча, — це не сон. Це відбувається насправді".

Вона штовхнула віконниці. У кімнату, разом із холодом, увірвався сморід паленого. На ринку неподалік гучали крики із сотень горлянок, мигтіли хисткі світла сотень смолоскипів. З боку Вроцлавської брами чулися постріли. Кілька будинків поблизу вже палали, заграва виповзала на небо над Новим Замком. Смолоскипи наближалися. Здавалося, що земля стугонить.

— Що відбувається? — тремтячим голосом запитала одна із волонтерок. — Пожежа?

Будинок раптом аж затрясся, задвигтіли і затріщали під ударами ворота, рознісся дикий рик, стрілянина. Брязкіт зброї. Волонтерки і черниці почали кричати. "Тільки не це, — подумала Еленча. — Аби тільки не так, як тоді в Барді. Не кричати, не пищати, не щулитися в кутку, затиснувши голову між колінами. Не впісятися від страху, як тоді. Втікати. Рятувати життя. Господи, де ж пані Дорота?"

Знову затріщало: це вже виламано двері. Тупіт ніг. Брязкіт заліза. Верески.

— Смерть єретикам! Бий, хто в Бога вірує! Бий!

Зачаївшись у кутику сіней, Еленча бачила, як вояки та озброєний набрід вдирається в госпіс, бачила вирячені очі, спітнілі й почервонілі обличчя, зуби, вишкірені у смертоносному шаленстві. Уже за мить вона затискала долонями вуха, щоби не чути страхітливого передсмертного виття поранених. Затискала повіки, щоби не бачити крові, яка густою хвилею розлилася по сходах.

— Бити їх! Різати! Різати!

Набрід із тупотом пробіг повз неї, вона відчувала сморід поту й алкоголю. Черниці в дорміторії пронизливо кричали. Еленча кинулася до дверей, що вели у пральню. Зі шпиталю все ще долинали божевільні верески тих, кого вбивали. І дике ревіння вбивць. Вона почула гупання чобіт, темінь у пральні освітили смолоскипи.

— Черничка! Сестричка!

— Гуситська шльондра! Берімно її, хлопи!

Її схопили, повалили на підлогу. Вона шарпалася, та її втиснули між ночвами, придушили, накинувши на голову важке мокре простирадло. Вона кричала, задихаючись від їхнього смороду та запаху лугу. Чула регіт, коли вони розривали та задирали її сукню. Коли впихалися колінами поміж її стегна.

— Гей! Що тут відбувається?! Ану припиніть! Зараз же!

Вивільнившись, вона стягнула з голови простирадло.