Lux Perpetua - Сторінка 7

У дверях пральні стояв чернець. Домініканець. У руці він тримав смолоскип, на рясі мав напівпанцир, на поясі — корд. Нападники поопускали голови, забурчали.

— Ви тут забавляєтеся, — гримнув чернець, — а там ваші браття розправляються з ворогами віри! Чуєте! Там, там зараз місце добрих християн! Там на вас чекає справа Божа! Геть звідси!

Нападники вийшли з опущеними головами, буркочучи і човгаючи підошвами. Домініканець встромив смолоскип у держак, наблизився. Еленча неслухняними руками намагалася обтягнути донизу задерту вище стегон сукню. Її очі сльозилися, губи сіпалися від стримуваного плачу. Чернець нахилився, подав їй руку, допоміг встати. Після чого із силою заїхав кулаком у вухо. Пральня затанцювала дівчині перед очима, підлога втекла з-під ніг. Вона знову впала; коли опритомніла, чернець уже сидів на ній. Еленча закричала, випросталася, шарпнулася. Він з розмаху ляснув її по лиці, схопив за сукню на грудях, різким рухом роздер тканину.

— Єретицька суко… — прохрипів. — От я тебе навер…

І не договорив. Рейневан перегнув його голову назад і ножем перерізав горло.

* * *

Вони збігли сходами в морозяну ніч, в засвічену червоним темряву, в якій усе ще розносилися крики і шум бою. Еленча послизнулася на обледенілих сходах і була би впала, якби Рейневан не підставив їй плече. Вона подивилася вгору, на його обличчя, подивилася крізь сльози, все ще приголомшена, все ще не впевнена остаточно, чи їй це, бува, не сниться. Ноги її не тримали, підкошувалися. Він це помітив.

— Ми повинні втікати, — видушив він із себе. — Повинні…

Ухопив її за талію, затягнув за ріг муру, у рятівний морок. Якраз вчасно. Провулком пробіг напівголий і роздягнений чоловік, а за ним із криком і ревом гналася чернь.

— Ми повинні втікати, — повторив Рейневан. — Або десь заховатися…

— Я… — їй нарешті вдалося набрати в груди повітря і подолати тремтіння губ. — Ти… Рятуй… мене…

— Врятую.

Раптом вони опинилися на ринку, біля ганебного стовпа, серед ошалілого натовпу. Еленча поглянула вверх — просто в обличчя Смерті. Зойк жаху завмер їй у горлі. "Це ж тільки фігура, — подумала вона, здригаючись. — Тільки фігура. Вирізьблена у тимпані під західним входом до ратуші Смерть у вигляді скелета, який розмахує косою. Це тільки фігура…"

З вікон палаючої ратуші стріляли. Гриміла вогнепальна зброя, зі свистом пролітали арбалетні стріли. "Це легкопоранені чехи, — згадала з приголомшливою ясністю Еленча, — легкопоранених та одужуючих розмістили в ратуші… Вони не дозволили себе роззброїти…"

Еленча йшла непевною ходою, не знаючи, куди йде. Рейневан зупинив її, міцно стиснув плече.

— Стіймо тут, — задихано вимовив він. — Треба стояти і не рухатися. Вони не звернуть на нас уваги. Вони ж наче хижаки… Реагують на рух. І на запах страху. Якщо ми не будемо рухатися, нас навіть не помітять…

Тому вони стояли. Нерухомо. Ніби статуї. Серед пекла.

Ратуша не встояла, оборону прорвали, орда напасників з ревінням увірвалася всередину. Серед пекельних, знетямлених вересків людей почали викидати з вікон, на бруківку, просто на довбні й сокири, які вже чекали на них. Кільканадцятьох витягнутих живими і напівживими вістря пік пришпилили до муру. Агонізуючих топтали, розривали на шматки. Кров текла струмками, пінилася у водостоках.

Від пожеж стало видно як удень. Горіла ратуша. Вирізьблена на тимпані Смерть ожила у танцюючих відблисках; вона шкірила зуби, клацала щелепою, вимахувала косою. Палали будинки на східному боці ринку, палали ятки за ратушею, палали суконні ряди, вогонь пожирав майстерні валонських ткачів і багаті крамниці на Марійній вулиці. Язики полум'я танцювали на фасаді й на даху шпиталю Святого Блажея, вогонь прогризав балки і гребені. Перед шпиталем височіла гора трупів, на яку весь час докидали все нові й нові тіла. Скривавлені. Покалічені. Знівечені — аж до невпізнання. Трупи волочили по ринку зашморгами, які зав'язували на шиї або кінцівках. Волоком тягнули до криниць. Криниці були вже переповнені. З них стирчали ноги. І руки. Розчепірені, простерті угору, вони ніби волали про помсту за злочин.

— Коли я… — повторювала Еленча, ледь ворушачи змертвілими губами. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені[17].

Вона все ще стискала Рейневанову руку, відчувала, як рука стиснулася в кулак. Поглянула на його обличчя. І одразу ж відвела погляд.

Сп'яніла від жорстокості та вбивств, наволоч танцювала, співала, підскакувала, потрясала списами із настромленими на вістря головами. Голови копали по бруківці, ними перекидалися, ніби м'ячами. Складали, немов дари, як жертву, перед групою вершників, які стояли на ринку. Коні, чуючи кров, храпали, тупали, дзвеніли підковами.

— Доведеться тобі дати мені розгрішення, єпископе, — похмуро сказав один із вершників, довговолосий чоловік, плащ якого переливався золотим та срібним гаптуванням. — Княжим словом честі я гарантував цим чехам безпеку. Пообіцяв притулок. Поклявся…

— Любий князю Людвігу, юний мій родичу, — Конрад, вроцлавський єпископ, встав у сідлі, спираючись на луку. — Я розгрішу тебе, коли тільки захочеш. І скільки захочеш. Хоча в моїх очах ти sine peccato[18], та й у Божих очах, поза сумнівом, теж. Клятва, дана єретикові, не має сили, дане йому слово є недійсним і ні до чого не зобов'язує. Ми діємо тут на славу Божу, ad maiorem Dei gloriam. Ці добрі католики, Христові воїни, доводять, дивися, отам, свою любов до Господа. Адже вона виявляється у ненависті до всього, що Богові відразливе та огидне. Смерть єретика — це слава християнина. Смерть єретика вигідна Христові. Для самого ж єретика втрата тіла означає спасіння душі.

— Але не думай, — додав він, побачивши, що його слова справляють на Людвіга Олавського доволі незначне враження, — що я їх не жалію. Жалію. І благословляю їх у годину смерті. У вічності упокой їх, Господи. Et lux perpetua luceat eis[19].

Ще одна скривавлена голова підкотилася під ноги князевого коня. Кінь схарапудився, задер голову, почав перебирати ногами. Людвіг натягнув віжки.

Наволоч ревла, кричала, верещала, обшукувала будинки в пошуках усе меншої кількості вцілілих. Повітря ще розривали передсмертні крики, які долинали з вуличок. Гуділа пожежа. Незмовкаючим зойком бронзи заходилися дзвони.

Вирізьблена на тимпані ратуші Смерть злорадно сміялася і розмахувала косою.

Еленча плакала.

* * *

Рейневан закінчив розповідати. Ян Краловець із Градека, гейтман Сиріток, спершись на бомбарду, дивився на Стшегом, у загустілих сутінках — чорний і грізний, немов зачаєний лісовий звір. Дивився довго. Потім різко відвернувся.

— Відходимо звідси, — кинув він. — Уже досить. Відходимо. Вертаємося додому.

* * *

Ранок був туманний, як на цю пору року — досить навіть теплий. Колона возів, з патрулями та авангардом легкої кавалерії попереду, з ротами обтяжених важкими павезами піхотинців на флангах, ішла, залишаючи за собою Стшегом, на південь. Трактом на Свидницю. На Рихбах, Франкенштейн, Бардо, Клодзько. На Гомоле. До Чехії. Додому.

Рипіли під вагою вантажів осі, колеса виорювали в танучому снігу глибокі колії. Ляскали батоги, іржали коні, часами ревли воли. Їздові лаялися. Над колоною кружляли зграї чорних птахів.

У Стшегомі били дзвони.

Було дванадцяте лютого року Божого 1429, субота перед першою неділею посту, sabbato proximo ante dominicam Invocavit.

* * *

Гейтмани Сиріток спостерігали за виходом із придорожнього пагорба. Різкий вітер шарпав плащі, лопотів знаменами.

Настрій був не з найкращих. Застуджений Бразда з Клінштейна кашляв. Матей Салава спльовував. Переважно і так насуплений Пйотр Поляк супився ще сильніше. Навіть зазвичай життєрадісний Ян Колда з Жампаха буркотів собі під ніс. Ян Краловець понуро мовчав.

— О! Дивіться! — Салава показав на зненацька поміченого ним вершника, який рухався на північ по засніженому схилу узгір'я. — Хто це? Чи не той поранений німчура? Ти відпустив його просто так, брате Яне?

— Відпустив, — неохоче визнав Краловець. — Бідняк. Викупу би не дали. Ну то нехай його шляк трафить.

— Дасть Бог, трафить, — харкнув Пйотр Поляк. — Він поранений. Сам, без помочі, до Вроцлава не дотягне. Подохне десь у заметі.

— Він не буде ні сам, ні без помочі, — заперечив Ян Колда, показуючи на другого вершника. — Ха! Та це ж Рейневан, на своєму інохідці! І йому ти теж дозволив поїхати, брате?

— Дозволив. Бо що він, невільник, чи як? Ми балакали. Він вагався, вагався, я бачив: гризе його щось. Врешті-решт сказав мені, мовляв, мус йому вертатися до Вроцлава. Тоді вертайся, кажу. Та й усе.

— Ну то нехай його там Памбічек має в опіці, — підсумував Бразда і кашлянув. — їдьмо, братове.

— Їдьмо.

Вони з'їхали з пагорба, коротким галопом наздогнали колону, висунулися на чоло.

— Цікаво, — заговорив, стримуючи коня до клусу, Бразда до Яна Колди, який їхав поруч. — Цікаво, і що там нині в далекому світі чувати…

— А тобі, — обернувся Колда, — що знову зайшло? Світ, світ. Що тобі з того світу?

— Та нічого, — зізнався Бразда. — Я просто так собі, з цікавості.

* * *

Ранок був туманний, як на місяць лютий — доволі теплий. Усю ніч збиралося на відлигу, від світанку сніг танув, сліди підкутих копит та видавлені колесами возів колії тут-таки заповнювала чорна вода. Осі та штельваги рипіли, коні храпали, їздові заспано лаялися. Колона — близько трьохсот возів — просувалася повільно. Над колоною здіймався важкий, задушливий запах солоного оселедця.

Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.

З дрімоти його вирвав збуджений голос Томаса Блекбурна, лицаря з Кенту.

— Що сталося?

— Де Лейсі вертається!

Реджинальд де Лейсі, командир передової сторожі, зупинив перед ними коня так різко, що їм аж довелося примружити очі від болота, яке бризнуло з-під копит. На вкритому світлим юнацьким пушком обличчі малого лицаря був написаний страх. Змішаний зі збудженням.

— Французи, сер Джон! — тонким голосом закричав він, стримуючи коня. — Перед нами! На схід і на захід від нас. У засідці! Сила-силенна!

"Усе, нам кінець, — подумав сер Джон Фастольф. — Мені кінець. Я загинув. А як же воно було близько, як близько! Нам майже вдалося. І вдалось би, якби не…"

"Вдалося би, — подумав Томас Блекбурн. — Нам би вдалося, Джоне Фастольфе, якби ти, гидкий пияцюго, не заливав баньки в кожному придорожньому шинку.