Lux Perpetua - Сторінка 64

Потім вторглися до будинків. Звідти долинув один великий приречений крик, з вікон градом почали сипатися люди. Назовні тривала різня, пардону не давали нікому, вулиці моментально були встелені трупами. Кров рікою текла канавами, вимиваючи з них мильну піну й сечу, змиваючи сміття, гній і покидьки.

Не дали притулку болеславецькі храми. Було перебито всіх, хто поспішав до Діви Марії і Миколая. Сталася різня перед домініканським Святим Хрестом і на площі перед Доротою. Ненадовго прихистком послужив і костел Святої Ядвіги, в якому схоронилися понад сотня міщан і духовенства. Потім гусити ввірвалися до притвору, нефу і пресвітерії. Ніхто не вцілів, а костел охопив вогонь. Яскраве полум'я і стовп диму знялися під небеса.

Ще як тільки все починалося, коли стинали бороданя в блакитному, Самсон ступив крок уперед, немов хотів перешкодити. Демерит схопив його за плече, він вирвався, але залишився на місці, не підійшов, не втрутився. Не запобіг. Тільки відвернувся, побілівши як крейда. Подивився на Рейневана. На Шарлея. І знову на Рейневана. А потім угору, на небо. Достоту так, ніби чогось звідти сподівався.

— Брате! — Рейневан підійшов не до Кромешина, а до Отіка з Ложі, якого він знав краще. — Вплинь на гейтмана, зупиніть цю різню! Де бургомістр міста? Отто Арнольдус? Мені конче треба з ним поговорити!

— Бо що?

— Він володіє украй важливою інформацією! — гладко збрехав Рейневан, перекрикуючи передсмертні крики. — Таємною, особливого значення. Для справи!

— Ну, то вам не пощастило, тобі і справі, — сказав Кромешин, який прислухався. — Оце-от бургомістр Арнольдус. А оце-от — голова бургомістра Арнольдуса.

Він показував на першого убитого, бороданя в блакитному плащі, того, кого стяли на дишлі.

— Мені його навіть шкода, — додав він. — Вічний спочинок дай йому, Боже. Et lux perpetua luceat ei.

— У нього… — Рейневан ковтнув слину. — В Арнольдуса була дружина… Люди! Хто її знає? Хто…

— Я знаю! — послужливо зголосився один із місцевих, з групи тих, що служили таборитам за провідників. — Це на вулиці Митній. Я покажу!

— Веди.

* * *

Віриду Арнольдусову, свіжоспечену вдову бургомістра, вони застали живою. У сплюндрованому помешканні. Коли вона намагалася піднятися з підлоги і неслухняними руками довести до ладу подерте вбрання, прикрити наготу клаптями порваних сукні та сорочки. Самсон голосно вдихнув. Шарлей вилаявся. Рейневан відвів погляд.

У польовому війську Табора суворо карали за зґвалтування, введені Жижкою військові статути передбачали за це кару різками або навіть страту. Та що подієш, Жижки не було в живих уже п'ять років, а його статути, цілком очевидно, застаріли й вийшли з ужитку. Не витримали випробування часом. Як і багато інших принципів і правил.

Самсон зняв опанчу, накинув на плечі жінки. Рейневан присів поруч.

— Вибач, пані, — пробурмотів він. — Я знаю, що невчасно… Але це питання життя і смерті. Йдеться про порятунок людини в біді… Я мушу… Мушу задати запитання. Будь ласка…

Жінка труснула головою, вплела пальці обох рук у розбурхане волосся. Рейневан хотів торкнутися її плеча, але вчасно стримався.

— Будь ласка, пані, — повторив він. — Благаю. Стаю перед тобою на коліна. Я знаю, що тебе колись тримали в ув'язненні в монастирі. Скажи мені, де.

Вона глянула на нього з-над синяків, що наростали на опухлих щоках.

— У Марієнштерні, — сказала вона. — А тепер залиште мене саму. Ідіть. І будьте прокляті.

* * *

На вулиці вгамувалося. Кромешин дав наказ припинити різанину, підгейтмани і сотники не без зусиль стримали розохочених таборитів. Не обійшлося без втручання кінних Мікулаша Сокола, які закликали найбільш завзятих до порядку ударами батогів, кийків і древків списів. Утихомирені Божі воїни зайнялися тепер виключно плюндруванням. Спершись на свій оббитий ризами віз, Кромешин із задоволенням спостерігав, як на ринок зносять і складають на купу здобич.

— Ну і як, медику? — Отік з Ложі, що підганяв вояків, помітив Рейневана. — Ти знайшов бургомістрову? Витягнув з неї щось?

— Мені спішно треба на Лужиці. У монастир у Марієнштерні.

— Що? — наморщився Кромешин. — Ти собі їдь, куди очі дивляться, мені до цього діла нема. Але твої приятелі служать у війську, а військо вирушає на Жагань. Я скоро накажу виступати.

— Зажди з цим наказом, гейтмане.

Ці слова сказав молодий чоловік у школярському береті і чорному вамсі, верхи на вороному жеребці. Його супроводжувала Рікса Картафіла де Фонсека. І збройний у півпанцирі на стьобаному акетоні. Коні храпали, бо чули кров, прибульцям довелося спішитися. Гейтман дивився на них спідлоба.

— Ви хто? Що треба?

— Накажи, хай сторонні відійдуть.

Кромешин жестом відіслав усіх, залишилися тільки Гарда й Отік з Ложі. Рейневана, який теж хотів відійти, зупинила Рікса. Це не пройшло повз увагу Кромешина.

— Тебе я, здається, вже бачив, — він зміряв поглядом молодого чоловіка в береті. — Біля Прокопа. Тебе звати Пйотр Прейшвіц, міський писар з Будишина.{38} Ти начебто наш шпигун. Кажи, я слухаю. Що ти маєш переказати?

— Я маю переказати: зараз недобрий час для нападу на Жагань.

Вацлав Гарда реготнув, Отік з Ложі пирснув від сміху. Кромешин не відреагував.

— Бачиш, — він широким жестом обвів трупи, кров на бруківці, полум'я і дим над дахами, — що я зробив з цим містом? Я відплатив. За битву під Крацау. Лужичанам і сілезцям пиха вдарила в голову, з нашої поразки під Крацау вони зробили символ для підтримки духу. То я їм дам символ. Такий, що почувши слово "Крацау" накладатимуть у штани навіть їхні внуки. Болеславець заплатив. Заплатять Житава, Будишин, Згожелець, Хоцебуж, Камінь і Губін, прийде їхній час. А Жагань заплатить уже невдовзі. Герцог Ян Жаганський і його брат Генріх були під Крацау, на їхніх руках — чеська кров, і ця кров волає про помсту. Каменя на камені в Жагані не залишу.

— Князі Ян Жаганський і Генріх на Глогові, — повільно і виразно вимовив Пйотр Прейшвіц, — звернулися до короля Польщі по протекцію, поклялися вірно стояти на боці Польського Королівства і підтримувати Польщу в усіх починаннях. А в Кракові зараз саме перебувають чеські посли. Прокоп Голий, англієць Пітер Пейн, Бедржих зі Стражниці і лицар Вілем Костка з Поступиць. Вони там нараджаються про союз, виявляють добру волю і приязнь, а ти, брате Кромешин, хочеш плюндрувати і палити князівство, яке знаходиться під Ягайловою протекцією? Мені наказано передати: director Прокоп не підтримує ідеї нападу на жаганське князівство. Радить прийняти запропонований викуп.

— Мені ніякого викупу з Жагані не давали.

Прейшвіц подивився на Ріксу, тоді на збройного у півпанцирі. Збройний вийшов наперед. І заговорив.

— Світлійший князь Ян, illustrissimus dux і пан на Жагані, моїми устами переказує посланництво. Він схильний…

— Вісімсот злотих ринських,{39} — грубо перебив Кромешин. — Як заплатить, то я його пощаджу.{40} Я сказав. І прощавайте. Брате Гарда, шикуй військо у маршовий ордер.

* * *

— Марієнштерн, — замислено повторила Рікса. — Монастир цистерціанок. Це на півдорозі між Згожельцем і Будишином. Звідси буде зо три дні їзди.

— Два, якщо гнати коней, — виправив Пйотр Прешвіц. — Це Bia Регія, нею добре подорожувати. А мені саме в той бік. Радо поведу.

— Тож не гаймо часу, — вирішила Рікса. — Щоб перед смерком добратися бодай до Новогродця.

— Я не можу, — відповів Шарлей на запитальний погляд Рейневана. — Кромешин мав рацію, я на службі. Табор не пробачив би мені дезертирства, а за дезертирство — зашморг. Люди з мого власного загону підняли б мене на гілляку.

— А я поїду, — тихо заявив Самсон. — Недоумкам усе сходить з рук. Мене не можуть оголосити дезертиром, бо я не поступав на службу. Я був приписаний до Шарлея. Як він скаже їм, що я зник, то це так, якби від нього втік собака.

— З Богом, Шарлею, — Рейневан скочив у сідло. — Бережи себе.

— Це ви себе бережіть. Вас четверо, а в мене шість тисяч приятелів. Плюс двісті возів з артилерією.

* * *

Сонце заходило. У Болеславці смерділо паленим, на пожарищах стелилися вогники. У Болеславці чорна кров застигала у стічних канавах. У Болеславці одні собаки вили, а інші рвали тіла вбитих. У Болеславці звучали стогони поранених та помираючих, плачі покривджених та осиротілих, уривки молитов тих, кого було позбавлено надії.

Врешті-решт сонце зайшло, а зранене місто притихло.

Nox ruit et fuscis tellurem amplectitur alis.{41} Ніч настала, і сон охопив усе живе.

* * *

Бідний Рейневан.

Мені його так шкода, Маркето. Я дуже шкодую, що жодним чином не міг допомогти йому в його нещасті.

До монастиря цистерціанок ми добралися через два дні їзди. Тільки для того, щоби дізнатися, що панни Ютти там нема. Це дуже прибило Рейневана. А ще більше його прибило те, що Ютта там була. Протягом трьох місяців, від середини лютого до Зелених свят. Він розминувся з нею всього на місяць.

Ми об'їхали навколишні жіночі обителі. Шукали у кларисок у Сойссліці, у бенедиктинок у Рієсі, у магдалинок у Любані. У Згожельці розпитували цистерціанок з Маріенталя під Остріцем, які втекли після спалення їхнього монастиря в 1427 році. Ми ніде не знайшли Ютти, ніде нічого про неї не знали. Рейневана охопив глибокий відчай. Я не міг йому допомогти.

Мені його дуже шкода.

Тобі теж?

З Лужиць ми повернулися до Праги, у середині серпня туди добрався і Шарлей, якийсь час ми провели разом, але невдовзі Шарлей повернувся у польове військо. Зараз він розквартирований десь під Ічином, і ходять чутки про черговий рейд на Лужиці, який має вирушити після святого Вацлава.

Рейневан залишився в Празі, в аптеці "Під архангелом", разом з тамтешніми чарівниками він намагався відшукати Ютту з допомогою магії, однак безрезультатно. Потім під Псарами спалахнула пошесть, і він, медик за покликанням, поспішив лікувати. Не вагався ані миті. Поборов свій емоційний зрив, не піддався розпачу. Правду мовлять, коли кажуть, що те, що нас не вб'є, зробить нас сильнішими.

А я?

Я вирішив повернутися сюди, до Рапотіна. Чи надовго? Настільки, наскільки це буде можливо.

Що далі, питаєш? Безсумнівно, ми знову зустрінемося, всі троє, безсумнівно, це станеться вже дуже скоро. Доля сильно пов'язала нас між собою, на добре і на лихе. А ніщо ж не стається без причини.

Доля сильно поєднала мене з ними, Маркето.